Дячишин Богдан. Думки пам’яті: есеї. Львів: ЛА «Піраміда». 2014. 236 с.

«Це не системні дослідження і роздуми, а зібрані, в довільній послідовності крихти з пережитого, думки з моєї пам’яті, які залишились від прочитаного, які зачепили серце, щоб оживити розум, щоб він пробудився зі сну, щоб жила і трудилась душа..».

Ми те, про що думаємо і живі, доки існує людська пам’ять. Іноді спомини рятують від дійсності, частіше – кровоточать, але ніколи не дозволяють відчути себе порожніми. Глибину людської душі можна виміряти лише глибиною відведеного людині болю. («Пам’ять – сльоза, як весняна роса, нею живемо вдень та вночі»).

«Думки пам’яті» Богдана Дячишина – своєрідний підсумок пережитого читацького досвіду, трепетно вибраного та якісно сконденсованого, який вкотре переконує:читання – це тяжка праця і нелегкий шлях межування вічного і проминального, щирого і лицемірного, справжнього й показного(«душа читача мусить трудитись»). Тільки  зумівши відкинути зайве, ми розуміємо значимість пройденого.

Десять вичерпних есеїв рефлективного змісту, кожен з яких має свою настроєву домінанту, є певним витягом мудрості, перевіреної часом і людьми. Все, про що можна було сказати, вже сказали до нас. За нами – вибір. Вибір «прокидати сон від розуму», вибір не бути байдужими. Байдужа людина – мертва, а ми досі не усвідомлюємо відповідальності й вдячності за все, що маємо. Живемо бездумно, самі себе обмежуючи, натомість увесь той обшир думки людської, є для нас лише крихтами, фрагментами єдиного цілого, яке ніколи і нікому вже не вдасться відтворити. Єдине, що ми в змозі – не втратити те, що є, а для цього треба діяти («..дія дає думці життя. Думка без життя, життя без думки – мертві»).

Універсальність і світоглядна стійкість книги в її здатності відповісти на запитання, хто є Людина, чого прагне з часів створення цього світу, що нею керує. Простими істинами, без пафосу й зайвих слів. Усвідомлення себе через усвідомлення світу, спосіб віддзеркалення є наскрізною можливістю здійснити задум написаного – знайти сенс людського життя («Тисячі філософів, сотні тисяч книжок, а в людини немає розуміння сенсу людського життя»). У виважених сентенціях не опіум, що отруює людину суспільними тенденціями, не мода, щоув’язнена часовими рамками, не примарний міраж, що заграє з вічністю, а правда, вистраждана й перевірена, не потребуюча додаткового підтвердження.

Принадність есеїстки Богдана Дячишина в її непохитному ґрунті  – філософії, Біблії, літературі. Вона шліфована Тими, хто не зазнають забуття («Кожна думка мусить мати основу, і якщо вона правдива. То в житті є результат від її дії»). Ми ніколи до кінця їх не зрозуміємо, але принаймні можемо спробувати наблизити «далеких». Істини, які ніколи не пізнають смерть, бо завжди знайдуть місце і сенс в душі мислячої людини.

Схвалені внутрішньою авторською цензурою численні цитування мають магістральну мету  дати людині світоглядний орієнтир, допомогти не втратити своєї сутності в світі підробної моралі, відчувати серцем і душею, знаходити внутрішню гармонію, глибше розуміти речі, на які ми не звертаємо уваги, підкорювати Думку і Слово, долати межі побутового та матеріального («Якщо мислити поверхнево, то таке життя як життя втрачає будь-який сенс»).

Пропустивши крізь себе добру частину філософського здобутку людства, конденсуючи думки, що можна для себе прочитувати як щоденні афірмації, автор скромно констатує: «то моє бачення тих чи інших істин на основі прочитаного і думок розумних людей. Не претендую на повноту дослідження. А лиш фрагментально роздумую, ставлю питання і обриваю тему на півслові, щоб заохотити до читання і співпраці з авторами розумних книжок».

Часом сучасною людиною керує страх забуття, тому вона й намагається світом речей створити блеф Вічності, спростувати свою тимчасовість, але, розчарувавшись у марних спробах, опускає руки. Вічність не те, чого треба осягнути, вічність в тому, чи буде щось після нас, а «порятунок наш в тому, щоб зробити перший крок…».

Марія Грицюк (Івано-Франківськ)

Leave a Reply

Your email address will not be published.