Чую пісню з будильника “Ava Max – Sweet but Psycho” і накриваю голову подушкою. Ще один ранок. Ще один день. Краще вбийте… Встаю. Дуже хочеться спати, не потрібно було так довго сидіти в Телеграмі. По котячому потягуюся, хрускаючи всіма кісточками. Відгортаю штори і заглядаю у вікно – дощ, сірість і осінь. Сірість у всьому: і в світі і в мені.

Включаю музику на ноутбуці, паралельно вдягаю футболку і штани – опалення в квартирі досі немає. Гріти вас має кохання, любі друзі. Йду чистити зуби до ванної, з кімнати мене супроводжує:
“…Couse she`s sweet but a psycho…” (…Тому що вона миленька, але псих…) – це точно про мене.
Після ванної іду вдягатися до школи: сірий широкий светр, чорні слім джинси. Дивлюся на своє відображення в дзеркалі. Бліде обличчя, великі сірі очі, гострі вилиці та каштаново-сіре волосся, яке рівними пасмами сягає трішки нижче лопаток. Фотомодель для журналу «Зомбі». Скривилася і відвернулася. Щоб ще вдягти таке, щоб стати невидимкою?
– Олю іди снідати! – кличе мама з кухні.
На столі парує вівсянка на молоці присмачена чорницями і шматочками нарізаного банану. Здоровий сніданок запорука гарного дня, як каже мама Катерина. Угум. Мама сидить за столом і хрумає тост з авокадо. Великі шматки полискують масляним боками, що присипані сіллю і присмачені оливковою олією. Мама вже повністю вдягнена, біла блузка з бантом і спідниця-олівець вигідно підкреслюють її струнку, спортивну фігуру. Навіть за сніданком мама виглядає як бізнес леді, але іноді і у лебедів народжуються качки, як Я.
Колупаю кашу в тарілці, апетит геть відсутній. Іду до кавоварки і наливаю собі повну чашку кави, додаю ложку меду і молока. Роблю невеличкий ковток, аромат кави вдаряє у ніздрі – вже краще.
– Це ж татова. – мама з-під лоба поглядає на мене.
– Зовсім не можу прокинутися, мам. Пліііз? – роблю очі «сумного цуцика».
– Добре. – зітхає – Тільки спершу поснідай і не забудь бокс з обідом. – промовляє вказуючи на холодильник.
Хіба його забудеш, його вже весь клас висміяв. Малюю вівсяні візерунки на тарілці і пожадливо припадаю до кави. Це найкраща частина мого дня. Беру телефон і переглядаю Інстаграм сторіз.
– Олюню, ми ж домовлялися? Ніяких телефонів за столом. – мама ображено дивиться на мене.
– Ок. – досьорбую залишки кави, встаю і ставлю тарілку з залишками каші на мийку. Швидко беру обід, ховаю в рюкзак, надягаю чорну утеплену парку, чорну шерстяну шапку, шкіряні конверси і вискакую на вулицю.
– Зонтик… Забула. – каже навздогін мама і починає нервово прибирати стіл. – Що ж з тобою робити, сонечко?
Збігаю чотири поверхи вниз і виходжу з під’їзду. В обличчя вдаряє прохолодний вітер в перемішку з дощем. Бр-р-р. От що я більше всього не люблю за осінь, то це дощ. Вставляю один навушник у вухо і включаю свій плейлист на Ютуб. Першою в списку «KAZKA — ПЛАКАЛА» – ідеально для цієї погодки. Швидко йду вулицею, школа не далеко, хвилин п’ять-сім швидким кроком.
Заходжу в приміщення школи, шукаю поглядом охоронця Анатолія Петровича і приязно вітаюся з ним. Мій янгол-охоронець. Він тепло посміхається у відповідь і поспіхом каже:
– Біжи, біжи! Запізнюєшся знову, зараз в журнал запишу, Олю. – і журить мене вказівним пальцем.
Я знову відчуваю себе малою, всміхаюся і прискорюю ходу. Ось і мій клас. Зупиняюся. Кладу руку на ручку і закриваю очі. Вдих-видих. Почали. Відкриваю двері і заходжу. Автоматично сутулюся і втягую шию, намагаюся бути максимально непомітною. Хоча насправді це зовсім не потрібно, мій прихід залишився непомітним. Я дівчинка-привид у цьому класі. Сірість. Іду до останньої парти, сідаю і кидаю рюкзак під стілець. В класі чутно розмови, сміх, клацання ручок і пікання телефонів. Хтось списує домашку, хтось розказує деталі минулого вечора, а декотрі просто зависають у мережі до приходу вчителя.
Дістаю підручник і зошит, кладу на них свої схрещені руки і голову повернуту на бік. Закриваю очі. Ще трошки, потрібно просто потерпіти ці кілька годин. Відкриваю і погляд впирається в чіпкий погляд карих очей. Забуваю де я і просто розглядаю їх. Любуюся коньячними переливами, жовтими іскорками і довгими чорними віями. Полум’я. Власник очей відвертається, комусь щось відповідає і я ніби прокидаюся. Я дивлюся на темну потилицю старости Євгена і густо червонію. Знову попалася.
– Всі сховали телефони і приготували домашнє завдання! – промовила Галина Миколаївна.
Далі все як в тумані, фіксую вже кінець дня. В коридорі гучно реве дзвоник на перерву, швидко хапаю рюкзак і тінню виходжу з класу. Вдягаюся на ходу і біжу додому. Коротка дорога і я вже роздягаюся в кімнаті. Ще один день.
Беру книгу і сідаю на ліжко, перегортаю кілька сторінок, але зовсім не читається. А що як лягти поспати? Помріяти і заснути? Але цими днями мені навіть спати не хочеться. Іду до батьківської кімнати і в маминому комоді знаходжу пляшечку з легким снодійним. Витрушую дві пігулки на долоню і закидаю їх в рот. Лягаю на своє ліжко, вдягаю навушники від телефону, включаю «Lady Gaga & Bradley Cooper – Shallow» і чекаю. Вдивляюся на вулицю, за вікном ще досить сонячно, життя продовжується. Моя сіра драма нікого не цікавить.
Перед очима ніби в сні з’являються карі очі, я на них концентруюся і засинаю. Бачу сон, легкий і яскравий. Знаю, що сплю, але контролюю всі дії. Плету сон, як теплий шалик за своїм бажанням. Повторюю сьогоднішній день, але тут я більше не привид – я лебідь, повна протилежність собі. Спілкуюся з усіма. Я цікава і весела, я красива. Щаслива. Євген довго дивиться на мене своїми красивими очима, я відповідаю легкою посмішкою. Він підходить впритул до мене і запрошує пройтися разом після уроків. Я володію своїм життям.
– Олю, сонечко, прокинься. Ти часом не захворіла? Тато повернувся з роботи, а ти вже спала. Встаєш? – мама тихенько воркувала наді мною, ніжно погладжуючи спину.
– Сплю… Мамусю, я не хочу… такий сон гарний. Дай ще трошки поспати… – шепочу, ще в легкому полоні сновидінь.
Прокидаюся вже вранці. Відчуваю незвичну легкість. Роблю все на автоматі: вдягаюся, їм, цілую маму і біжу до школи. Заходжу всередину, роздягаюся і дивлюся на своє відображення в дзеркалі. Сьогодні я на автоматі вдяглася досить яскраво: червоний гольф, сині джинси, на голові красувалася розтріпана гулька з волосся. У вухах, вперше за останні шість місяців були сережки-півмісяці. Що зі мною сьогодні?
Відкриваю двері класу, всміхаюся і кажу:
– Народ, всім привіт! – проходжу і сідаю на звичне місце.
– Привіт Олю! – звучить з усіх сторін. – Оля повернулася до нас! – жартують дівчата поруч.
Посміхаюся і ловлю на собі запитальний погляд карих очей.
– Олю, з тобою все гаразд? – здивовано запитує Євген.
– Все чудово, Євгенко. Ми ж ідемо з тобою сьогодні після уроків? – запитую все так же на хвилі автомату після свого сну.
– Та-а-а-к… – здивовано протягує і посміхається. «Опа… Як це сталося? Щось в ній сьогодні змінилося» – думає хлопець.
– Класно! – посміхаюся йому у відповідь. Не знаю чи це сон, чи реальність, але вона мені подобається. Я творю її сама. Можливо сірість не навкруги, а в тобі? І її просто можна розігнати?

30.11.2018 

Leave a Reply

Your email address will not be published.