«Зцілення часто через біль приходить»
Авіценна (Хусейн Ібн-Сіна, 980-1037)

В часи моєї майже безтурботної і цілковито вільної (окрім «всевидячого ока» «контори») студентської молодості по Совкостану ходила така «мулька», що одними з найжадібніших серед народів (принаймні, в «загниваючій» Європі – тоді ще етнофолізм «Гейропа» не вживали: або не все знали про неї, або ж «сі встидали») вважались шотландці. Тобто – якщо «по-модньому», – жлобами. Бо так думали про них їхні сусіди по «туманному Альбіону» англійці. І ми разом з ними. Бо ж трохи розумілись на агліцькій мові. Щоправда, як пізніше з’ясувалось, вони (жлобошотландці) були звичайними прагматиками. Ще й від англійців надумали відсепаруватись. Цивілізовано (на відміну від лугандонської «відмороженої» гопоти). Чим багатьох в Європі сильно здивували: «З жиру риб’ячого там бісяться, чи що?»
Тепер – ближче до справи. Тобто, до теми. Натрапив нещодавно на дві схожі майже, як дві краплі шмурд…, sorry, води, статті на «улюблену» тему: «Країна непереможного жлобізму» Юрія Винничука – прозаїка і літературознавця (https://www.obozrevatel.com/society/91674-kraina-neperemozhnogo-zhlobizmu.htm ), а також «В самом дєлє, вам шо жалко?» Татусі Бо – журналістки, автора-суржикописця (https://www.obozrevatel.com/society/04623-v-samom-dele-vam-sho-zhalko.htm). Прочитав. Як колись «Жлобологію» Антіна Мухарського. На одному (ні, на двох – статей же на цей раз дві!) диханії. «Зачепило». І ось що з того «читанія-на-диханіях» вийшло.
У росіян (і не лише у них, але й у «недалеких» їхніх родичів: у ватників, у рашистів цаполиких) є непогана на ЦЮ тему приказка: «Нечего на зеркало пенять, коли рожа кривая». І стосується вона, як вже хтось здогадався, не лише її авторів, але й нас. Високоморальних, патріотичних, порядних, побожних, працьовитих, співочих, а головне, непідкупних. В перш чергу, про галичан мова. Які чомусь забули, що їх також, як і їхніх братів-“східняків” також зіпсував «совок»: «І всьо вокруг калхозноє, і всьо вакруг майо!» Отже, гребіть собі, скільки зможете! Або ж скільки дозволять ті, що за статусом гребуть більше. І гребли … До цього часу той «загрібальний» рефлекс залишився! Навіть у тих, хто народився в незалежній. Ці, щоправда, «продвинулись» і вже не гребуть, … а «дерибанять».
Одному з авторів (Ю.В.) вистачає самокритичної сміливості хоча б засумніватись у тому, що і він колись жлобонувся:
«… Наша ментальність зруйнована, упосліджена і в багатьох місцях затерта або ж покрита чужими письменами. Як очистити це все від чужинського нальоту? Як зішкрябати їхні звичаї?
А потім заплющую очі і намагаюся згадати, невже я геть нічого не поцупив за своє життя? Невже нічого?
Справді нічого?
А як подумати?»
Але нашим патрійотичним жлоборагулям, які вийшли із совково-колгоспної «шинелі» (яка немає НІЧОГО спільного зі свиткою Селянина-Господаря, якого зараз по-моднЬому називають «ХВермер» і котрому до Фермера прийдеться ще трохи повзти), страшно «обідно», коли їх так обзивають чи дражнять. Страшно вони (хто ще вміє читати) «обіжаються» і на оту «Жлобологію», яку уклав куратор і автор однойменного мистецько-культурологічного проекту Антін Мухарський (aka Орест Лютий), вже не кажучи про Dadakinder-а (Толіка Ульянова), який, взагалі, пардоньте, змішав би їх з отою гноївкою, що з-під винничуківських пацєток-куцьок витікає … До речі, «Жлобологія», як пише її автор, “розрахована на поціновувачів сучасного мистецтва, …, громадських діячів, політиків, … філософів, філологів, філантропів, антропологів та інших «богемних виродків», які «відірвались від народу»”.
Що ж до цитат про «разніцу» між нашими земляками і вєлікороссами, одну з яких надав Ю.В., то їх можна нацитувати десятки, якщо не сотні, зокрема, зі збірки Володимира Січинського «Чужинці про Україну» (вперше видану в Празі 1942р., в нашій країні – в 1992р., «Довіра»), який хоча й не першим, але, на відміну від інших дослідників, аргументовано і неупереджено висвітлив ЦЮ проблему. Якщо цю збірку хтось читав, той зрозуміє, про що йде мова. Якщо … Якщо ЗАРАЗ хтось із отих жлоборагулів взагалі ЩОСЬ ще читає, окрім коментів в «мордокнизі», twitter-«цвірінькавці» чи переглядає автопортретні селфішки, зроблені під час чергового нападу нарцисизму в «тристаграмі».
Ю.В. нагадує нам, як «князь Іван Долгорукий, відвідавши Україну у 1817 р., гостро відчув різницю між великоросами і українцями, чітко означивши межі.» Про таку ж різницю між нами та росіянами писав відомий російський письменник Іван Бунін в оповіданні «Казацким ходом» (1898): «Хохлы мне очень понравились с первою взгляда. Я сразу заметил резкую раз ницу, которая существует между мужиком великороссом и хохлом. Наши мужики — народ, по большей части, в лаптях и онучах, с исхудалыми лицами и лохматыми головами. А хохлы производят отрадное впечатление: рослые, здоровые и крепкие, смотрят спокойно и ласково, одеты в чистую новую одежду…»
Насправді, перші публікації подібних, як збірка «Чужинці про Україну», етнографічних, історичних та історіософських матеріалів в «нєзалєжной» не на жарт налякали московитсько-крем*лядських політкультуртреґерів. І в «сірокам*яній» заштормило: «Хахли пєрєпісивают історію!». І далі – ціла купа етнофолізмів на кшталт «бандерлоґі», «нацикі», «свідоміти», «салоєди», … . А на початку «нульових» «камісію» спільну навіть хотіли з переляку створити для написання «правильних» підручників з історії … України. Для нас, українців. Їм там, в «сірокам’яній», бачте, не сподобалось, ЯК ми пишемо СВОЮ історію, ЯК навчаємо і ЩО розповідаємо СВОЇМ школярам про Мазепу Івана, Бандеру Степана, про ГолодоМор, Другу світову війну (а не ВВВ), про УНР, УПА, великоросійський «чорносотенний» шовінізм, …
Але минув час, а ми не помітили за викриттям переписаної борзолітописцями Єкатєріни Второї НАШОЇ історії, іншими викриттями, відкриттями та розвінчуваннями те, як ми змінились … не в кращу сторону. Звичайно, якщо сховатись від проблем у «вежі зі слонової кістки» і НІЧОГО не помічати, слухати по «брехунцю» (зомбоящик разґаваріваєт все ще навіть не російською, а на «общепанятном», в «кращому» випадку – суржикостьобом) солодкаві розповіді наших культурологів та етнографів про мелодійну, солов’їну нашу мову, про високу мораль українського народу, про нашу правильну (ще й переможну!) історію нашу (яка, насправді, переважно, трагічна і, як писав О.Довженко, «невдала»), про космічні візерунки на писанках і вишиванках, про стоголосу арфу-бандуру, то невдовзі здасться, що ми – в раю, щонайменше, в царстві вічного блаженства і насолоди Шанґрі-Ла. А вийдеш надвір … і побачиш (хто прозрів ще в середині 1990-х) те, що побачив той же Орест Лютий, Ю.В., матюково-нецензурний Лесь, невгамовний критик псевдоморалі і «естет» Dadakinder (якщо не брати до уваги його естетські зарозуміло-зневажливі манЬОри та несприйняття патріотичних гопників), зрештою, той, хто живе в РЕАЛЬНОМУ, а не в інстаГРАМОВОМУ світі задзеркалля. Не минув цієї теми і «патріарх української поезії» Юрій Андрухович і в своєму тексті «Хуторянська ментальність» в «Жлобології» написав таке: «Одна з іманентних ознак жлоба – це агресивність». Думаю, за цією ознакою ви легко впізнаєте жлоба. Щоправда, вона не єдина.
Ми (хто все ще дивиться на цей світ РЕАЛІСТИЧНИМИ, відкритими очима) на жаль, не завжди говоримо ВГОЛОС, ПУБЛІЧНО (а лише в приватних або ж камерно-бібліотечних дискурсах) про ці ДУЖЕ НЕПРИЄМНІ чи НЕ ДУЖЕ ПРИЄМНІ речі про самих себе, про земляків, чи сусідів наших ім’ярек, сором’язливо і лукаво не звертаючи увагу на проблеми совкового жлобства і агресивного рагулізму в НАШІЙ країні, в НАШИХ містах, переводячи «стрілки» на ватних гопників, кім-чен-інівських чучхе-суперпатріотів чи любителів «халяви» і стабільності … в зоні. Але ж від цього «забалакування» і «переведення стрілок» проблема не зникне! Мовчить Школа, мовчить Культура, мовчить і влада, які зачинились, сховались від цих проблем в своїх «євровежах зі слонової єврокістки»
Ґюстав Флобер в ХІХ ст. писав про «вежу» як символ самоізоляції таке: «Я завжди намагався жити у вежі зі слонової кістки; але навколишнє її море лайна піднімається все вище, хвилі б’ють об її стіни з такою силою, що вона ось-ось завалиться».
До речі, епіграфом для передмови до вище згаданої «Жлобології» автор цього однойменного проекту вибрав слова Авіценни: «Зцілення часто через біль приходить». Sapienti sat!

Олександр КАЗЬВА, м. Чортків

Leave a Reply

Your email address will not be published.