Справжнє – заховане в найпотаємніших куточках людської душі, тому знищити його важко. Та це під силу славі, яка, мов цукровий діабет, – солодка, але небезпечна.

                                     *        *        *

Зосередження на ідеалах розбуджує найвищі порухи душі. Злети натхнення безцінні, але проминальні.

                                      *        *        *

Заклопотані матеріальними благами й підкоренням вершин слави дуже часто забувають про тимчасовість буття й невідворотність смерті, втрачаючи дорогоцінний час.

Істина, яка здатна втихомирювати пристрасті, випромінює справжнє світло, а витонченістю душі займається Всевишній.

                                       *        *        *

Йду догори стежиною осені, серце борсається в грудях, душа завмирає від захоплення, сухе ламаччя хрустить під ногами, лякаючи тишу. З коловерті хмар у думи закрадається печаль.

Розхлюпує день ніжну пісню над лісами, понад горами, наді мною… Зберегти б її в душі, щоб, коли повернуся у безголосся сутінків, врятуватися  від думки про смерть.

                                      *        *        *

Найвища вершина мого життя у рідному селі, неподалік Бучача. Піднімаюся на неї щоденно, відчуваючи серцем дотик рідного вітру, запамо­рочливий запах материнки і шум старого дерева на горішньому цвинтарі. Випрошую в калини жменю ягід, мандрую думками від «старої пасіки» до «пастівника», від зірки до зірки, від джерела, що за городами, до невмирущої Стрипи. Кваплюся, бо «час близький».

                                      *        *        *

Той, хто живиться московськими заробітками, запрограмований на блазнювання.

                                      *        *        *

Він ішов, щоб зазирнути їй в очі, відчути запах тих трав, що зберігали пам’ять про неї багато літ. Жорстоке розчарування до болю здавило безпритульне серце, бо зустрів тільки її тінь… Вітер підхопив останні клапті надії й поніс у безмежжя Всесвіту.

                                      *        *        *

Кожна безцільно втрачена хвилина стукає відчаєм у двері моєї совісті й тоді докори сумління ненастанно нагадують про те, що саме я є виною цієї втрати.

                                      *        *        *

У житті необхідно навчитися оминати пустословів і облесників, а триматися людей щирих, яких не дратують чужі перемоги. Сильні заздрістю не хворіють.

                                      *        *        *

Спалахи негативних емоцій затьмарюють мозок, каламутять розум, розривають нитку духовного зв’язку людини з Богом. Гострі і нестримні слова випалюють душу, яка опісля довго страждає, шукаючи точку опори.

                                      *        *        *

Тільки власний гіркий досвід може навчити людину стійкості й виробити вміння протистояти хамству.

                                      *        *        *

Поезія – це фрагменти життя, покладені на музику душі.

                                      *        *        *

Успіх не тільки окрилює людину, перемагає нерішучість, знищує скромність, але й породжує гординю.

                                      *        *        *

Втомившись від порожнечі й нищівного болю, завданого вам близькою людиною, свідомо чи несвідомо, переконливо вірте в незгасність добра й душевного світла. Неймовірно важко усвідомлювати, що той, кого ви боготворили, засліплений злістю. Даремно битися головою до муру, бо навіть розтрощивши голову, мур не проб’єте.

                                      *        *        *

Пристрасть, мов хвиля – збурюється і вщухає, а любов, як музика – владарює над серцем.

                                      *        *        *

Моя призахідна частина життя кріпиться вірою в Бога і людей. Темні тони таки незмінно чергуються зі світлими. Усвідомлення того, що Небесне військо щодня поповнюється, породжує душевні муки і навіть така могутня терапія, як література, безсила супроти них. Жорстокість епохи виснажує сили.

                                      *        *        *

Різдвяні дзвони відлунюють журбою. Це неприродно, коли в таке велике свято гірчить душа. Та світлосум зароджується під серцем, а викочується сльозою, в якій смуток розчиняється в радості, бо Христос Рождається! Славімо Його!

                                      *        *        *

Сіячі перлів витоптали душу. Пегас застогнав від нестерпного болю.

                                      *        *        *

Як позбутися настирливих думок – ніхто не знає. Не визнаючи жодних обмежень, вони бурхливим потоком атакують мозок, нав’язливо нагадують про розчарування, закрадаються в найпотаємніші куточки душі, знесилюючи й виснажуючи її.

                                      *        *        *

Найсокровенніше – завжди таємниця. Спокуту совість бере на себе. Апостол Павло попереджує, що після смерті ми будемо іншими. На похороні близької мені людини священик наголосив, що смерть – це торжество сатани, а Всевишній готує нам життя вічне. Але для цього необхідно засівати землю любов’ю.

                                      *        *        *

Від хвороби тілесної зцілює вміння терпеливо боротися з вірою в одужання, бо як вривається терпець, починається зворотній процес. Від хвороби душевної захищає молитва і улюблене заняття.

                                      *        *        *

Найвища вершина творчості – це здатність письменника навернути читача на дорогу істини і світла. Для цього необхідно прислухатися до голосу своєї душі, своєї совісті, забути про корисливість і похвалу, обрáзу і зневагу. Записано, що біля дверей людського серця стоять вічна Істина і вічна Любов.

                                      *        *        *

Мінорна музика зимового світанку нестримно нуртує білизною печалі, огортаючи жалобою стовбури зрізаних смерек, з яких ще з ночі скапує кров. Музика відчаю злітає понад снігами, понад світами, понад вітрами, пронизуючи болем розбите втратою серце лісу.

                                      *        *        *

Людина, що не терпить суперників, втрачає гармонію душі й перетворюється на раба успіху, якого вона обов’язково досягне, але нерідко ціною втрати душевної рівноваги.

                                      *        *        *

Кожна душа отримує своєрідне випробування ще за життя людини. Мабуть, найбільшу тугу за світлом вона відчуває на порозі смерті. Подвиг у тому, щоб перемогти зло. Сила гріха дуже потужна, але сила прощення – могутніша.

                                      *        *        *

Люблю це життя, бо воно протікає під сонячними дощами, під Господніми сузір’ями, де з чистих весен народжуються прозорі вірші, а жагуче медове літо напуває спраглу душу пахощами любистку, де зірваний осіннім вітром листочок тулиться до мого серця, шукаючи захисту від смерті, а срібна білизна снігів завмирає в очікуванні народження Божого Сина… Дуже люблю це життя…

                                      *        *        *

Заміновані поля, сліпучі спалахи ракет, знетямлене завивання «Градів», смертоносні уламки металу… Це все ми бачимо і чуємо в «Новинах» упродовж останніх трьох років, відколи почалася російсько-українська війна. Скажений ворог спалює Схід, заливаючи українську землю кров’ю її захисників. Це розплата за продажність, байдужість, лживість, «хатокрайність», гризню і захланність коритників.

Наші душі вбирають у себе домовини й плачі матерів, звитягу добровольців, народжену сплавом любові й ненависті, небачену самопожертву волонтерів, сюжети з окопів і землянок, реанімацій та ізоляторів…

Новітня історія України пишеться кров’ю впереміж зі сльозою кожного українського серця.

                                      *        *        *

Сумніви завжди підступні, бо обрамлені барвами песимізму. Впевненість рятівна тому, що світиться промінчиком надії, скріплюючи душу.

                                      *        *        *

Кожен письменник повинен пам’ятати, що від висоти паморочиться в голові.

                                      *        *        *

Нерідко боязнь когось образити, сказавши правду в очі, зведеться до того, що той «хтось» безпечно потопчеться по вашій гідності і ви обоє зазнаєте поразки, так і не встановивши, чия правда сильніша.

                                      *        *        *

Живу від ранку до вечора, від книги до книги, від народження до смерті, пам’ятаючи про скінченність часу і нескінченність простору.

                                      *        *        *

Людина гине не тільки без їжі, але й без Любові. Обплутані павутинням реалій, ми дуже часто пам’ятаємо про матеріальне і забуваємо, що переступи завжди небезпечні. Межа між видимим і невидимим чатує на нас і стежить за нами очима смерті.

                                      *        *        *

Перший тиждень Великого посту…

У центрі Львова з буряково-червоним обличчям і каламутним поглядом, під компонент гітари, надривається, шарпаючись в усі боки, невідомий співак. Вулкан почуттів виливається російською. А «бандери», «каратєлі», «нацисти», проходячи мимо, квапливо кидають у роззявлену сумку по кілька гривень, навіть не зупиняючись, щоб послухати в любові до якої родіни клянеться аматор.

                                      *        *        *

Таке враження, що каліцтва й смерті молодих українців вже не вражають здичавілу епоху, що наче оглухла від завивання сирен, брязкоту зброї й немилосердного гуркоту руйнацій не тільки людських осель, але й безвольних душ.

                                      *        *        *

Низькорослий московський правитель із моторошним поглядом демона впивається українською кров’ю, легко беручи на неіснуючу совість тисячі людських життів. Та надія на Боже Милосердя велика, бо незмосковщені українці дихають волею.

«Христос Воскрес із мертвих, смертю смерть подолав…». У пошуку істини гинуть тисячі, але сила духу виживає.

                                      *        *        *

Здригається кожен день від повідомлень про смерті українських месників. Усупереч весні й здоровому глузду війна безжально знищує молодих, наснажених енергетикою життя патріотів. Дикий хаос і смертельна туга тяжіють над Україною.

                                      *        *        *

В палітрі книги буднів заховано стільки зачарувань і розчарувань, радощів і смутку, споминів і почуттів, марноти та суєти, сірості й різнобарв’я, побутових дрібниць і марнославних бесід, пейзажних малюнків і оказійних трафунків, що зовсім мало сторінок залишається для роздумів про Вічність.

                                      *        *        *

Як багато дарує нам життя і як мало ми вміємо взяти. Довго шукаємо зерно в полові і швидко його губимо. Поклоняючись кумирам, забуваємо, що це тільки кумири. Розчарувавшись, знаходимо точку опори у власній душі і втішаємося  промінчиком світла, що пробивається в архіви спогадів крізь ґрати розпачу.

                                      *        *        *

Цей незбагненний світ, що тріпоче крилами ластівки над моїм серцем і відлунює травневими громами рухається в часі, мов джерельна вода – свавільно і безупинно. Тримаюся за надію, як за Господню руку.

Leave a Reply

Your email address will not be published.