У тридцять три стоїш на осі планети. Довкола обрій. Повернешся – минуле стає майбутнім, і навпаки. Ноги на гострій, скрипучій осі Землі, немов на цвяхові, волохата голова в холоді, руки підняті до польоту – ніби здався чи розіп’явся… Німба вже нема, крила ще не виросли. Трохи розп’яли, трохи любили, трохи платили, трохи світу бачив, трохи слави мав… висоти. О, ці бездонні колодязі! Тепла хочеться. Дерев’яного, сонячного, місячного, звіриного, людського, пісні лісової.

Коли нудотно жити-бути, дивишся у гуртожицьку стелю і згадуєш раннє. Там – у чорних дірах свідомості – простір міняється місцями з часом. Випадок кохається з Долею – і все взаємно, гармонійно (алгеброю не перевіриш), хоча й фрагментарно, бо екзистенція загалом фрагментарна. Отож…

Фрагмент перший

Зимовий електричний ранок. Мені чотири роки. 1971-й. Щось бурмоче радіо. Бабуся каже: сьогодні сто років Лесі Українці.

– А хто то? – запитав я.

– А то поет, як Шевченко, дівчина така, – відповіла бабуся.

Шевченка я вже знав, бо мама моя була вчителькою молодших класів і залишила багато-пребагато книжок, де був намальований цей доброокий вусатий-превусатий дідусь.

Бабуся вчила мене літер і розповідала добрі й страшенно веселі казки, загадувала загадки.

 

Поблискують черешеньки

         в листі зелененькім,

Черешеньки ваблять очі

         діточкам маленьким…

 

Ой вишеньки-черешеньки,

         червоні і спілі,

Чого ж бо ви так високо

         виросли на гіллі?

 

Ой того ми так високо

         виросли на гіллі,

Бо якби росли низенько,

         чи то ж бо доспіли? –

виспівувало радіо, яке я згодом розібрав, шукаючи там малесеньких людей…

– Ось вона – Леся Українка, – бабуся дістала з полички книжечку, де була дівчинка з грабельками у народному вбранні.

Запам’яталося. Як сіно під столом, як ікони з Холмщини на стінах нашої сільської хати, як кутя, як колосся і колиска.

Фрагмент другий

Другий клас восьмирічної школи у сусідньому селі. Новорічний ялинковий вечір. Я читаю вірші Лесі Українки:

З вітром весняним сосна розмовляла,

Там я ходила і все вислухала,

Що говорила вона…

А ще – про чудну пташину взимку, яка співає замість того, щоб шукати зерна, звеселяє своє серденько, жде, що «знову прилине весна». Серед слухачів – моє перше шкільне кохання – Леся Ткачук. Бачу її очі, і, здається, провалююся у прірву й лечу, лечу в глибину. «…Тільки рясним верховіттям шептала вічно зелена сосна».

 

Фрагмент третій

У сьомому класі я почав писати вірші. Надіславши кілька з них до Луцька (в молодіжну газету), несподівано отримав запрошення від поета Василя Гея на заняття в літературну студію «Лесин кадуб». Але, зоставшись на господарстві єдиним «мужиком» із хворою бабусею, їздити до обласного центру на міг, та й не було за що, але коли прочитав у тій самій газеті про оголошення літературного конкурсу «Нова доба над нами розцвіла, та ім’я Лесі з нами вічно буде», спричинив у малесенькому селі інформаційний бум. У пригоді стали й мамині книжки, і поради тітки, яка жила в м. Ківерцях та працювала вчителем – хіміком-біологом. На запитання конкурсу було дано відповіді, навіть будиночок Лесі Українки намальовано; грубим листом все то добро вислано до Луцька – і десь через місяць усе село знало, говорило, що баби Гані внук – поет, бо йому з Луцька грамота прийшла і подарунок «Переможцеві конкурсу» з печаткою… не пам’ятаю, напевно, Спілки письменників.

Так моє публічне опоетизовування (ставання поетом) несподівано пов’язалося з Лесею Українкою. Таке не забувається.

У Ленінграді, у забайкальській тайзі, куди я сам себе, можливо, наперекір долі спроваджував, діяла глуха, ще доволі потужна імперська військово-адміністративна машина. Імена декабристів, Пушкін, Лермонтов, Петро Перший, Катерина Вторая… Там я відчув, що без поезії не зможу, вона стала тілом моєї душі, душею тіла. Лесі Українки не було.

Фрагмент четвертий

У 1988 році познайомився з восьмидесятилітнім музикантом – дідусем моєї майбутньої дружини із села Дроздні Ковельського району, що зовсім близько від Колодязного. Говорили про війну (він був в’язнем німецького концтабору), про хронічно бідну («бо дурну») Україну. Дід був мудрим і конкретним. Коли пішла мова про сенс життя, Каленик Дмитрович згадав чомусь Лесю Українку. «Нещасне дівчисько, заслабіло. Сестри нормальні, здорові були – заміж повиходили, до нього сухоти вчепилися, то ніхто заміж не брав, сиділо, писало. А що мало робити? Мусило якось смуток-нужду гнати. Шкодували її. Батько мій ще добре пам’ятав Лесю».

Я відчув себе деревом, що разом із листям скинуло кору. Із шкільно програмної Донни Анни Леся Українка робилася красивою, обпеченою ніжністю мавкою, причому моєю одноліткою, а не «строгою й авторитетною» директрисою із «канцелярії» нашої школи Ларисою Петрівною.

Фрагмент п’ятий

Навчаючись на факультеті журналістики Львівського університету, я захопився театром, сам почав писати поетичні драми й поетичні поеми – і прийшов до Лесі Українки знову. Як до професіонала. Як до дивовижного творіння матері-природи, такого чутливого, діткливого, драматично потужного водночас. Я побачив у ній жінку і генія. Я, радянський сільський школяр, який не знав ні мов, ні світової культури, ні своєї мови і культури до пуття. «Драматургія» моя лежить, готова до друку, а професійне сумління кровоточить: подумай, хто був уже в літературі до тебе… Думаю. Сміюся із себе. Дивлюся на своїх біляво-русявих доньок поліського штибу, які вчать англійську мову, щось пишуть і малюють. Чи хотів би я їм долі Лесі Українки? Як батько – не знаю… Навіть як людина, що сама пише, – не знаю… Нічого не знаю, отже: такі долі – прерогатива не батьків, не людей, випадку, долі, а, мабуть, вище, вище…

У тексті моєї кандидатської дисертації, захищеної у 1996 році в Інституті журналістики Київського університету, є розділ, частина якого присвячена темі взаємин митця і влади в «Оргії» Лесі Українки у порівняльному контексті з «Маріаною Пінедою» Гарсіа Лорки, «Трояндою і Хрестом» О. Блока, «Снігом у Флоренції» Ліни Костенко.

Будь холодним або гарячим, але не будь теплим. Саме це кредо було притаманним її натурі (природі). Щасливий збіг освіченості та обдарованості вольтовою дугою забезпечувала сталевість і рослинність її вдачі. «Спалити молодість і полягти при зброї»… Як контрастує це з нашим прагматичним, економним часом, де лічильники ставлять не лише на гарячу й холодну воду, й на совість, любов, віру, вірність.

Її робили соціалісткою – і вона витримувала. Націоналісткою, ніцшеанкою, «трохи чи не одиноким мужчиною на всю соборну Україну», лесбіянкою (у наш час, прости Господи), бо Ольга Кобилянська її любила. А кого ж було любити, як справжній мужчина був єдиний на всю соборну!

А вона ж була жінкою: «Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя?» (з листа до смертельно хворого С. Мержинського). Фольклор, Дон Жуан, Кассандра, Антей, Юда, Одержима, міфологія – тіні оживають, міряють на себе свободу і владу, живуть посеред бурі і плачуть, як калинові сопілки Лукаша.

Фрагмент сьомий

Бачився з «кам’яною» Лесею Українкою в Грузії, де був у 1996 році на Четвертій Міжнародній зустрічі письменників Східної і Центральної Європи. В Сурамі вона померла… Скоро я маю бути її однолітком, а може, й старшим, віку її батька, дідуся, а вона, як і моя мама, зостанеться вічно молодою.

Фрагмент восьмий

У Нью-Йорку зустрічався з відомою письменницею, суспільним діячем з родини Шухевичів панею Уляною Старосольською, тиждень у неї гостював. Вона була однією з найближчих подруг рідної сестри Лесі Українки – Ізидори Петрівни Косач, яка жила й померла у Сполучених Штатах. Показувала фотографії, матеріали, що увійшли до книжки, підготовленої мною на її прохання до друку. Сподіваюся, що у 2001 році це видання побачить світ. Це буде дивовижна книжка для української культури.

Так ось олюднюється і росте, росте для мене Лариса Петрівна Косач – Леся Українка – Леся… геніальна, недосяжна, все ближча й рідніша, яка «пожила в Азії… в Африці, а там… все посуватимуть далі та далі – та й зникну, обернуся в легенду».

Ігор Павлюк

 

Leave a Reply

Your email address will not be published.