Олесь Дяк. Світ на узвишші: вірші. – Дрогобич: Коло, 2019. – 216 с.: іл.

Для мене, авторки рецензії, що також досліджує методики корпусної лінґвістики, які допомагають людському мозку обробляти й аналізувати одночасно великі обсяги літературної інформації візуальними технологіями в гуманітарному вимірі, нова збірка поезій Олеся Дяка «Світ на узвишші» є справжньою знахідкою. Вже тільки книжка як видання, оформлена і скомпонована за строгими канонами мір ока, значно полегшує непосильні досі намагання роз’яснення кордоцентричній україномовній публіці основ Східної філософської парадигми в літературі загалом. Її критерієм є впізнаваність за найменшою ознакою, де україномовний термін «властивість» позначає силу влади (власть, власність) людини, у якої завжди напоготові Слово-зброя як знаряддя праці кожної людини будь-якої віри, на відміну від слов’янофільного частинного поняття російськоязичного терміна «свойство», де «своє слово» має силу влади, а чуже – завжди повинно своєю силою доказувати усім свої права навіть не на «життя НА планеті ЗЕМЛЯ», а лише тільки на існування у своїй ословесненій формі краси життя-звучання.

Коло не має права бути кривим і дефектним, як надкушений бублик, узагальнення в креативності – це стандарт Східної парадигми. Коло ж можна скривити, надрізати і зробити з нього гайку… до коркотяга – детермінація в креативності, що є особливістю Західної парадигми. Але якщо людина присвячує своє життя науці і сама стає творцем стандартів краси і добра для гармонізації часопростору як синхронізації принципів добра і краси в часі і просторі людських сердець, тоді Живе Слово стає посередником між людиною і її креативністю. Цей третій варіант якраз і є схемою-нормою точкою відліку, наріжним каменем типового філософського україномовного кордоцентризму і цілої україноментальної цивілізації, де українська освіта як просвіта животворним словом творить у серцях і умах людей високий світ людської цивілізованості як світ правдивої наукоємної думки.
Який він, цей «світ на узвишші» в сучасного українського козака-характерника, в сучасного Шевченкового перебенді, який сягає думкою узвишшя, власного Евересту в розмові з небесами та вітром на «Високій Могилі» і найглибшої безодні людського суспільства як «Панства Людського», де замовляє музику той, хто багатий… грошима? Який він світ українського поета-пісняра з філософією нащадка великого Кобзаря, сучасного львів’янина Олеся Дяка, що чорно-білим образом звертається до нас з обкладинки своєї збірки «Світ на узвишші», де ми добре бачимо в руці – першу як одиницю книжку, а за спиною – заледве виокремлюємо оком якихось десять–двадцять графічних чорних цяток, яких, проте, цілком достатньо, щоб кожен розгледів Шевченків автопортрет, пророчий і пильний погляд ідеально круглих мальованих зіниць з якого зазвичай пробирає кожного українця до самісіньких генів, перетворюючи сутінки людського нерозуміння в святвечір україноментального світла як святині синівської спадкоємності в слові-думі.

СВЯТВЕЧІР
на небі сяє зірка
вифлеємська –
моїх синів
торкається
крилом (с. 44)

Мусимо визнати, що саме рідна українська мова як вегетативний, прив’язаний до ґрунту вимір життя народу дає змогу кожній людині жити не у слові, як у безводній пустелі, і не жити-існувати словом як пусткою-вакуумом-чорною дірою, а самій ЛЮДИНІ жити-бути ЛЮДИНОЮ НА ЗЕМЛІ, в раю богині Геї-Терри, ПРИ слові БОЖЕСТВЕННОМУ як ПРИ найгуманнішій зброї, якою відстоюють гідність людського життя, при слові, яке, навіть тільки доторкаючись-інтерферуючи за законами світла, завжди окриляє кожну людську душу в її добропрекрасному (грец. калокагатичному) пориві до світла знань. Усі сучасні цивілізації на Землі погодились у тому, що основним надбанням загальнолюдської цивілізації є сама цінність життя НА ЗЕМЛІ. Український академік Вернадський узагальнив це в своїй теорії ноосфери як біосфери, яка цьогоріч також знайшла відгук і продовження в української наукової спільноти. Такі оптичні технології зрозумілі в сучасному світі під назвою лазерних, і вони є нічим іншим як аналоговими технологіями оберненої перспективи науковості – спадковості християнського антропоцентричного принципу світла в очах Людини.

***
лягло проміння сонця
на тополю –
засяяла
аж видно
звідусіль (с. 74)

Каскадом відчуттів ясної самодостатності як просвітянської україноментальної індентифікації означені усі вірші-думи Олеся Дяка. Спершу в нашій уяві з’являється образ «проміння сонця», потім він стає оче-«видним», бо «сяючим» і нарешті світло повністю огортає нас словом «звідусіль». Так ми втрапляємо в момент розподілу сил, і починаємо танцювати в такт під музику Пана Поета, бо до цього він, будучи на високій могилі перебендею, мусив би сам відчути всім своїм єством козака-характерника невловимий танець рухливого сонячного світла на гнучкій тополі, яке у фольклорі так і називається сонячними зайчиками. Незчувшись, ми цілком потрапляємо в слов’янську плинну стихію україномовності як плинності води, що нерозривно пов’язана у фольклорі з гарячковими станами людських сердець і плинністю кровних зв’язків у причинно-наслідкових механізмах пісенної традиції україноментальної ліричності.

ПОКЛИК ВОДИ
застукали
у серці
молоточки –
великі хвилі
кличуть
в далину (с. 71)

Зауважимо, що не в долину!
Тож від нашого кордоцентризму в зіниці ока змінюється і наш погляд на світ. Адже психіка – це теж квадратний вимір, який не має безпосередньої теплотілесної міри, на відміну від теплоємності людських сердець, що його відчувають своєрідними конденсуючими механізмами навіть люди неповносправні: незрячі, німі чи глухі. Тому світло сонця через світло очей мусить теж перейти у звук, найперше – у дзвін пам’яті великих хвиль, що «кличе в далину» кожного, хто сягнув узвишшя, Евересту своїх літ, як наголошує поет.

***
ніяк початок літа
не згадаю –
мов пам’яті
обірвано
струну (с. 50)

У поета-пісняра Олеся Дяка Шевченкова локація «Висока Могила» зринає завжди у найнесподіваніших місцях: скверик заглиблюється у серце, а узвишшя – це саме небо, яке мусить піднятися ще вище по людській логіці розподілу сил. Це аж ніяк нереально за законом мір ока. Тож не тільки в україноментального читача виникає враження, наче світ, ідучи по колу, справді не встигає зіскочити з голови на ноги у своєму максимальному положенні. Поетова хмара висне, наче скеля, не тільки над землею, але й над небом тільки тому, що вона за його мірою слова «висне», а не звисає.

***
щось діється
у неба на узвишші –
мов скеля висне
хмара
дощова (с. 75)

Серце, на яке віє холод, вже не лежить у грудях, воно стало землею Священного Саду, опущеного на грішну землю з Небес, наче з розчахнутих болем Живих Людських Грудей. Бо пиляти дерева у сквері – це святотатство за мірками делікатного поетового ока, як і бачити в теплому священному саду тільки дрова для розпалу ще більшого вогню… Зігрівати серця словом правди – це не спопеляти жартом як жаром чи іскрами з попелища світил.

***
так холодом
повіяло
на серце –
у скверику
пиляють
дерева (с. 51)

Аналогічне міркування і на глибині, в локації саме дніпрових вод: соми не глибиноводять, а саме верховодять, потрібно тільки за міркою ока задивитися у воду між хвиль. Така особливість усієї української землі, де на сході на Сумщині і на заході в Закарпатті у веснянках згадують Дунай як ріку людського рухоплину.

НА ДНІПРІ
у воду задивився
поміж хвилі –
як верховодить сом
на глибині (с. 75)

Заглянути в глибину людської думки, в глибину мовленого слова, а не в дикі нетрі нещасної планети закликає поет кожним своїм міркуванням. Професор Франкового університетів Андрій Содомора часто любить проводити паралель древніх греків між уявленнями про око-океан. Львівський співак Святослав Вакарчук вибрав для свого гурту також символічну назву «Океан Ельзи», яка в німецькомовному фольклорі має доволі цікаву динаміку розвитку. А от офтальмологічна символіка Олеся Дяка – це концепти, несхожі на фольклор, бо несуть міт не стільки язичеського чи лінґівстичного навантаження, які позначені невтомним науковим пошуком образів-означень із глибинних стихій християнського віровчення.

В ПУСТЕЛІ
хоч би ковток
сльози терпкої –
довкола сонце
у піску (с. 141)
***
коли ще мама
в очка поцілує –
лиш океан
у відповідь
шумить (с. 59)
***
вже квітів більше
ніж піску в пустелі
а сльози ллють –
ось трумна попливе (с. 174)

Християнський мотив світла в людині лейтмотивом проходить через усю книжку Олеся Дяка:
***
світаю віршами
до вас –
рядочки слів
один за одним (с. 211)

ВЕРСІЯ
мене знайшли
в кущі тернини –
якраз висів
на колючках (с. 122)

***
мовчить колодязь
був колись –
зрубали люди
справжню воду (с. 152)

Алегорії? Метафори? Алюзії? – не тільки. Це ще типова україноментальна паралелізація часопростору, ґрунтована на філософії споглядання, де всьому свій час, своє місце і що найважливіше, своє означуване слово-образ.

***
ховаю страх
у мужність свого вірша
віднині кожен вірш –
козак мамай (с. 51)

З такою армією віршів-козаків поет має цілком законне право і нас читачів чи то ховати, чи то виховувати, бо у нього самого навіть свої власні страхи означились-локалізувались, знайшовши свій локус, своє місце-призначення колиски змужніння у пісне-словах, ототожнюючи мужність українських мужів з чолом віку чоловіка-Людини.

***
тріумф очей –
гіркі
як львівська
кава (с. 119)

Чари слова як чари ока, як повні чари, що мусять бути випиті завжди до дна, набувають загальнолюдської комунікативної українськості вже не через гіркоту сліз, а через горнятко львівської кави. Як стверджує поет, сучасне людство завжди було, є і буде спорідненим між собою через хвильові механізми. Це чітко візуалізується в граматиці української мови або спостерігається при переході через неї в інші мовні схеми Східної парадигми, яка ґрунтується на співвідношеннях рухомої частини до фіксованого цілого.
Наприклад: «освіта» як «образованіє», «гурт» як «опт», «виховання» як «воспітаніє», «світ» як «мір», «мова» як «язик» і т. д.
Основною проблемою Східної парадигми завжди був так званий промисловий і науковий шпіонаж, що пов’язано з особливістю ментальності ієрогліфічного зчитування інформації. Натомість принцип Живого Слова в україноментальному довкіллі передбачає обов’язкове живе спілкування словом правди (за аналогією однозначної медичної терміносистеми як оберненої перспективи руйнування застарілого, непотрібного, зайвого) і активну побудову нового в системі зрозумілої позитивної символіки. Так виникає співпраця між повноцінною роботою сердець співрозмовників в україноментальному світі. Це також зумовлено поверненням до материнської основи. Цю гру лінгвістичними корпусами можна побачити якраз на прикладі поезій Олеся Дяка, де віршовані схеми можуть мати застосування в символіці як любовної лірики, так, наприклад, і в електротехнічних, архітектурних, геометричних, алгебраїчних, економічних та інших наукових символьних корпусних схемах.

***
передчуття
що я в тобі –
хтось оголив
подоби наші (с. 130)
***
я чую – вже
колона мого храму
небесне твоє тіло
зігріває (с. 132)
***
любові муза
ненаситна –
язичний танець
спраглих тіл (с. 133)
***
не розлучити нас ніяк
винагорода
за чекання (с. 133)
***
недихання –
мовчання тіла
в такт (с. 135)

У своїх дослідженнях науковці Франкового університету завжди звертають увагу на роль альма-матері як жіночого начала в цивілізаційному поступі людства. Так економіст, професор Остап Ватаманюк виокремив економічні теорії, в яких зважають на важливості родового відмінка як рецепції в економіці, що завжди несе навантаження людського чинника, повʼязаного з жіночим началом у побудові оберненої перспективи. Відомий львівський фольклорист, науковий менеджер з досвідом роботи на посаді проректора з науково-педагогічної роботи, професор Ярослав Гарасим також зазначає, що сучасна філософія кордоцентризму на прикладі піснеспіваної поезії виводить україноментальність на передові позиції сучасного наукового підходу в прикладних світоглядних теоріях на сучасному визначеному етапі науковотехнічного прогресу всієї людської цивілізації.
Гармонійність життєствердних і життєдайних пропорцій перш за все підтверджується родо-родинними і науковими співвідношеннями в самій науковій сфері як принцип династій. Українська традиція просвіти і освіти виробила чіткі схеми наукових традицій, наприклад, фізики-лірики син, мати і батько Вакарчуки, кібернетики серед нащадків з родини філософа Івана Франка і вже сучасні нейролінгвісти психологи-аналітики та програмісти в лікарській і адвокатській династії родини Ореста Фільца.
Натомість Олесь Дяк запропонував нашій увазі нове сучасне явище просвіти – кордоцентрований менеджмент у культурі, в усіх її проявах у гуманітарному масштабуванні і перш за все в мовному, який гуртує довкола себе однодумців і авторів проєктів з однаковими гуманітарними зцілюючими механізмами. Тож не можна не вітати появу в середовищі української мистецько-економічної технократії такого яскравого менеджера, як поета-пісняра, авторитетного діяча в сфері культури і мистецтв Олеся Дяка, альма-матір’ю якого був той же згаданий уже Франків університет. Таким є правдивий «світ на узвишші», яким подає його наш автор у своїй другій книжці вибраного, що безсумнівно стала не тільки знаменним літературним явищем, але й органічно вписалась у наукові проєкти нейролінґвістичного дослідження львівських учених.

Уляна СВЕРЕДЮК, пошукач кафедри фольклористики ім. академіка Філарета Колесси Львівського національного університету ім. Івана Франка.

Leave a Reply

Your email address will not be published.