Кілька років тому мене запросили до Ґрайфсвальдського університету (Німеччина) прочитати лекції. В холі старого корпусу зустрів мене мій давній знайомий, видатний німецький літературознавець і перекладач, професор Рольф Ґебнер і підвів до стели з іменами випускників навчального закладу. «Думаю, що в цьому списку деякі імена вам знайомі», – усміхнувся він. Так і є. Один із написів свідчив: Павло Кроснянин, Русь,1499-1500 (Paulus Grosnensis de Rusia, 1499-1500).

Павло Русин (бл.1470-1517) народився в м. Кросно (тепер Польща), на території, заселеній українцями-лемками. Навчався в Ґрайфсвальдському університеті. Після здобуття ступеня бакалавра навчався в Краківській академії, де в 1506 році став магістром вільних мистецтв. Підпис «Ruthenus» ставив на інкунабулах (книги, власноруч набрані літерами на початку книгодрукування в Західній Європі до 1501 р.), тринадцять з яких збереглися в бібліотеці Краківського університету за підписом «Pauli Crosnensis Ruteni sunt». Він себе називає Русином (Ruthenus) і так його величають учні. У Яна з Вислиці є вірш, присвячений Павлу Русину: «Si tu Paule, Ruthenorum celebranda virorum…». У вірші «Промовляє книга» про себе пише:
Ось на світло дня виринаю, рада,
Знов яснію вся в білосніжнім шаті,
Знов у всій красі променисто чола
Нині пишають.

Блиском цим Павло мене знов осяяв,
Він мене й зцілив, той, кого Русином
Весь тямущий гурто залюбки іменує,
Словом солодким.
(Пер. Андрія Содомори).
Деякі польські дослідники, напр., Броніслав-Кручкевич, доводять, що Павло Русин був не русином-українцем, а кросненським міщанином німецького походження на прізвище Процлер або Пропелер. Якби таке припущення й мало підстави, то той факт, що він постійно називає себе русином, можна вважати доказом того, що Павло з Кросна міг бути українізованим німцем. Відомий дослідник слов’янських літератур XV–XVI ст. Ілля Голеніщев-Кутузов заперечував німецьке походження просвітителя. На його думку, Павло Русин був українцем. Російський славіст називав його «першим гуманістичним поетом України». У будь-якому разі життя і творчість поета є яскравою сторінкою вітчизняної освіти й культури.
Після смерті Каллімаха і від’їзду з Кракова німецького поета Конрада Цельтіса вихованцями нового покоління краківських латинських поетів стали Лаврентій Корвін (Раабе), німець із польської Сілезії, і Павло Русин із Кросна.
Павло Русин досконало вивчив поетику Горація і науку віршування. Він був талановитим поетом, який засвоїв методи Горація, а також вчителем і вихователем цілої плеяди польсько-латинських поетів: Яна Дантишека, Яна з Вислиці, Кжиштофа Сухтена, Рудольфа Агриколи-Молодшого, Севастьяна Мадьї та ін.
З 1508 року він перебував в Угорщині, та все ж не втрачав зв’язків із краківським середовищем та краківськими професорами і видавцями. Цікавими є його вірші, присвячені угорському меценату Габору Перені й епіталама польським правителям Сигізмунду І і Барбарі Заполя.
У 1512 році Павло із Кросна видав в Угорщині «Панегірик Гваріно» – першу збірку віршів видатного поета Яна Паннонія, який навчався у знаменитій гуманістичній школі Гваріно Гваріні у Феррарі, і написав до неї передмову. Це видання було присвячене угорському меценату Габору Перені. Павло Русин вважав Яна Паннонія найвизначнішим латинським поетом, і, мабуть, не помилявся, бо так само високо оцінив його твори й Еразм Роттердамський у листі до Йоганна Турзо.
Ще в Кракові він видав книгу сатир Персія (1508), а у Відні, в 1513 році, за його редакцією вийшли трагедії Сенеки «Троя» і «Фієст». Він прославив також історичну зустріч у Відні угорсько-чеського короля Владислава з його братом, польським королем, із імператором Максиміліаном (1515), написав панегірик Сигізмунду Старому.
Літературна спадщина його величезна. Тільки в збірці «Пісні Павла Русина з Кросна» налічується понад 4 тисячі рядків. Значна частина з них – твори дидактично-виховного характеру. На думку Ольги Савчук, доробок магістра можна умовно поділити на три основні групи:
1. Духовна поезія («Пісня Павла Кроснянина до всіх святих», «Інша інвокація до всіх святих», «Пісня до божественного Севастяна, мученика і найславнішого воїна»). До цієї групи варто віднести панегірики релігійного змісту до святих Станіслава й Владислава.
2. Панегіричні твори, присвячені тогочасній світській і духовній знаті, а також поезія на злобу дня («Елегія до благородного і шановного пана Стефана Баторія», «Ода до благородного пана Габріеля Перені).
3. Морально-дидактична поезія, пов’язана з поетичною творчістю й педагогічною діяльністю магістра Павла («Ода Павла Русина з Кросна до Аполлона», «До Талії», «До читача», «До книжечки», «Похвала Валерію Максиму», «Пісня, яка містить похвали поетичному мистецтву…», «Пісня, яка в загальних рисах охоплює життя поета Горація»).
Найчастіше у своїх релігійних віршах він використовує мотив святості («Про спустошення пекла і тріумф Христа», «Інша інвокація до святої Анни, матері Діви Марії», «Елегійний пентаметр до Діви Марії, щоб прогнала люту чуму» та ін.), яка в його очах, окрім вияву надприродних здібностей і сили, має цілковито етичний сенс – вона віддзеркалює повноту достоїнств людини. Святість розглядається не лише як винагорода за подвижництво (у випадку з Ісусом Христом), але і як результат зусиль виховання й укріплення доброчесності. Не дивно, що Ісус Христос для поета – еталон досконалості і він має велике дидактичне навантаження: оспівати «дорогу до померлих найсвятішого Ісуса Христа, рятівника нашого і визволителя, зламані таємниці дому Плутона… радість святих отців, перемогу і найсвятіші нагороди, чудове повернення, дивовижне воскресіння на третій день і славу» («Про спустошення пекла і тріумф Христа»).
Павло Русин пов’язує літературу із засадами християнського гуманізму, розвиваючи тематику апокрифів, легенд і молитов. Ідея «всюдисущності святих» присутня у його віршах про святу Анну, за якою стоїть сприйнятливість поета до трансцендентної божої сили і відчуття її безпосередньої присутності у всіх земних справах, де вона відвертає криваві війни, хороби і пошесті, допомагає жінкам у пологах. Поет вірить, що вона врятує людей від чуми, яка на той час лютувала у Кракові («Елегійний пентаметр до Діви Марії, щоб прогнала люту чуму»). Мотив святості як абсолютної етичної цінності звучить у віршах про святого Севастяна.
У ХVІ ст. одними з найбільших магнатів у Польщі були брати Турзо, угорці по батькові і поляки по матері, вони мали копальні у Словаччині й Угорщині, металургійний завод біля Кракова. Станіслав навчався у Краківському університеті і згодом став єпископом оломоуцьким, Ян був єпископом у Вроцлаві, а їх зведений брат Олексій провадив торгівлю в Угорщині і займав високі посади при дворі Владислава ІІ. Еразм Роттердамський через посередництво Фуггерів підтримував стосунки із братами Турзо, вони поширювали його ідеї у Східній Європі. Станіслав Турзо листувався з Еразмом Роттердамським, підтримував його фінансово, за що отримав у подарунок від письменника перше видання творів Плінія. Ім’я Станіслава Турзо фігурує у передмові до трактату Мацея Мєховіти «Трактат про дві Сарматії».
Оломоуцький меценат підтримував постійні зв’язки з королівським палацом і з Краківським університетом, він також став покровителем Павла Русина. У відповідь на йогоприхильність і ласкавість поет присвячує йому кілька панегіриків, серед них – «До Станіслава Турзо». Ось фрагмент цього твору:
Як, о мій друже, скажи, не піддатися тузі, юним бути,
Коли той цвіт вже й на осонні в’яне? –
З часу свого користай, поки можна ще, поки нам у щасті
Сприяє доля, – слухай серця голос.
Ось уже й старість бридка, шкутильгаючи,
йде поспішним кроком,
Невдовзі й смерть кваплива нас настигне.
Нині для втіхи живім, ушановуймо кожну мить погідну:
Вже поруч, ось вона, блідава старість.
Навіть юнацькі серця несподівано смерть хапає, навіть
Високодумних косить чорна пошесть.
Тож про палкі почуття, поки можна ще, весело співаймо
Перед отим вогнем, що так іскриться.
Чари важкі піднімім, щоб пилося нам, як то п’ють сармати.
Нове вино спиваймо з кухлів злотих.
Хто ж бо то знає, скажи, чи ще й завтрашня
нам всміхнеться днина,
Чи Парка нам іще приточить нитки?
(Пер. Андрія Содомори).
Твір має характер панегірика, автор прагне у суспільній свідомості закріпити образ мецената, ідеалізуючи його. Панегіризм був однією з найхарактерніших рис латинської поезії гуманістів, і помітно, що Павло Русин добре засвоїв панегіричні прийоми Плінія Молодшого, Клавдіана, Горація, Овідія, Ціцерона, Корнелія Таціта та ін. Варто звернути увагу на те, що класичний жанр панегірика (напр., панегірик Горація Октавіану Августу) під пером Павла Русина трансформується у послання, де на першому місці не возвеличення особи мецената, а розмова з ним на паритетних умовах («о, мій друже»), рефлексії про минущість життя: воно трактується як «життєвий порив» і ототожнюється з несвідомими, душевними процесами переживання («Нині для втіхи живім, ушановуймо мить погідну»). Тут явно відчутні тенденції філософії Епікура, який вважав, що лише відчування є дійсними, бо вони зумовлені життям і треба дослухатися до чуттєвого сприймання й уявлення – в цьому критерій істинності знання.
Серед морально-дидактичних поезій Павла Русина є вірш «До книжечки», яку він ототожнює із джерелом мудрості. Закликаючи книжку дійти до найдальших земель, поет звертається до неї:
Гей, же, книжечко, чом не йдеш, уперта?
Чом не важиш собі повчань тих щирих?
Чи лякає тебе лихий насмішник?
Чи страхаєшся наклепів лукавих?
Чи боїшся пихи вельмож великих?
Чи брудних перекупників на ринку?
Чи крикливих учених серед люду?..
Критерії добору для коментування того чи іншого давнього письменника в магістра різні: Теренцій привернув його увагу своєрідною вишуканістю слів і витонченістю мови; Апулей необхідний для поліпшення стилю, бо автор вживає багато неологізмів. Корисними для читачів є також книжки, які мають пізнавальне значення: ознайомлюють з іншими народами, далекими містами, річками, горами. Проте основна цінність творів, які поет рекомендує своїм слухачам, полягає в тому, що вони вчать доброчесності. Саме в цьому магістр Павло вбачав високе призначення літератури. Оголошуючи про початок лекції, присвяченої коментуванню того чи іншого автора, він закликав молодь читати твори давньоримських авторів передусім з огляду на їхнє виховне значення: у них прославляються чесноти й засуджуються негативні риси людей.
Вірш «До книжечки» приваблює цілісністю і ясністю думки. Порівняння, метафори й антитези, симетрія початкових і кінцевих рядків строфи та звукопис – усе це служить єдиній меті: розкрити думку. Ілля Голенищев-Кутузов помітив певну схожість між творами далматського Елія Лампрідія Цервіна і Павла Русина із Кросна. Йдеться насамперед про вплив метрики Джованні Джовіано Понтано на їх поезії, зокрема схильність до вільних ритмічних ходів, довільний синтаксис. Дослідник порівнює синтаксичний музичний лад у пролозі Цервіна до «Ad Marium Bonum» («До Марії Боне») і вірш Павла із Кросна «Ad libellum» («До книжечки») і знаходить у них чимало спільного, насамперед відхилення від канону новолатинської поезії.
Для Павла Русина з Кросна доброчесність – найвища і єдина справжня цінність людського життя: «немає нічого кращого за неї, нічого приємнішого». На вершину доброчесності піднятися важко, до того ж корінь її – гіркий на смак. «Однак якщо вона проникне тобі глибоко в душу, ніщо її звідти не вирве, вона буде слідувати за тобою через моря і гори». Все на світі тлінне, а доброчесність – непідвладна смерті, вона дає справжню здатність, прикрашає особу славними титулами, підтвердженням чого є героїчна римська історія. Магістр посилався на авторитет античних філософів і поетів, які були переконані, що тільки доброчесність вказує смертним важкий, але істинний шлях до щастя. В житті кожної молодої людини настає час, коли вона, як Геракл на роздоріжжі, має обрати свою стежку.
Павло Русин продовжував ренесансно-гуманістичну традицію, яка всіляко підносила і навіть ставила поезію вище історії та філософії («Елегія на честь Яна Вислоцького», «Похвала поезії», «Промовляє книга» та ін.»). По суті, мислитель розвивав у своїй творчості неоплатонівську ідею близькості поета до пророка.поетичне слово він називав даром богів, їхнім дитям, «гомінким і солодким». Цінував реальне існування, закликав утішатися життям, бо майбутнє – це «старість бридка» і смерть. Потойбічне життя для нього фактично не існує, бо «все зникає у безвість», коли людина помирає.
Через усю творчість просвітителя золотою ниткою проходить античний мотив тріумфу мистецтва над плином часу. В добу Ренесансу королевою всіх наук гуманісти вважали поезію, яка відтворює образ світу й передає обізнаним мудрість пращурів. Проте до кінця XVI ст. поетичне мистецтво потребувало захисту, адже впродовж століть точилися дискусії, чи є поезія «вигадками», як твердили церковні кола, чи по-мистецьки змальована правда, як доводили самі поети. Поодинокі голоси на захист поезії лунали вже в середні віки, але особливо характерні вони для ренесансної культури. Апологію поетичної творчості створив і магістр Павло, висловлюючи свої погляди на поезію як на високе досягнення людства («Похвала поезії»). На його думку, тільки поезії ми завдячуємо тим, що в пам’яті нащадків залишалися імена й героїчні діяння людей античності. Час зруйнував Трою, Фіви, гробниці царів кануть у Лету разом з людським життям, бо матеріальні цінності минущі. У зрадливому світі вічною залишається поезія. Твори античних письменників непідвладні тліну: знайде своїх читачів Вергілій, буде славен у віках Гомер, не загинуть твори Овідія та Персія.
Ці ідеї добре засвоїв Ян Кохановський, який навчався у Краківському університеті в 1544-1547 роках, до того часу, поки в місті не почалася епідемія чуми. Ясно, що він читав рукописні і друковані твори своїх попередників – Павла Русина із Кросна, Яна Дантишека, Яна із Вислиці, Анджея Кржицького, Клеменса Яницького та ін.
Ми вже писали про те, що Павло Русин долучався до видавничої діяльності. Ймовірно, що за його сприяння німець Фіоль Швайпольт видав у Кракові перші чотири кириличні книги. У сучасній українській науці відоме аргументоване припущення, що серед його помічників були Павло Русин і Юрій Котермак (Дрогобич), обидва пов’язані з гуманістами Європи та їхніми меценатами, зокрема з родиною Турзо. З цими ж колами і з цією родиною мали стосунки і Фіоль Швайпольт, і Рудольф Борсдорф – німецький майстер, який виготовляв спроектований краківськими українцями шрифт для видань Швайпольта, в тому числі «Часословця», для навчання грамоти українських дітей. Сам факт започаткування кириличного книгодрукування майже за сімдесят п’ять років до Івана Федорова має надзвичайно важливе значення для розвитку національної освіти.
У дусі гуманізму та античної спадщини Павло Русин звертав увагу на реальне земне життя, людську особистість. Прибічник природного права, він вважав, що в цивілізованій державі людина повинна мати право на повноцінне життя, свободу совісті, слідувати велінням власного розуму. Стосовно самої людини, то її треба шанувати не за її багатства і титули, а за розум та інші чесноти. Обстоюючи необхідність розвитку освіти і науки як головних сил історичного поступу, прославляв книгу як скарбницю мудрості, образ правди святої, що є дорожчою за всілякі коштовності. Останнє свідчить про те, що ідеї раннього західноєвропейського гуманізму в його орієнтації на античну спадщину він доповнював певними елементами української культури князівської доби. Звертаючись до проблем держави і державного правління, наголошував на тому, що правитель повинен бути мудрою людиною, мати світлий розум, стверджувати всі права і чесноти, дбати про повагу громадян. В історії вбачав учительку життя та свободи людини, яка і є творцем історії, де історичний процес зумовлюється не Божим промислом, а постає діяльністю людей, які беруть безпосередню участь в історичних подіях.
Творчість Павла Русина, яка ще не зовсім вивчена у філософському аспекті, сприяла поширенню гуманістичних ідей у Польщі і в Україні, формуванню патріотизму та почуття національної свідомості з повагою до інших наро¬дів.

Олександр Астаф”єв.

Leave a Reply

Your email address will not be published.