Скориставшись з інформаційного приводу – 130-ї річниці від народження Станіслава Вінценза – перша «Вінцензівська зустріч» відбулася у Тернопільській обласній універсальній науковій бібліотеці.

Звісно, таку зустріч було задумано не лише тому, що нині обходимо ювілейну дату. Мета усіх акцій, які пройшли цього року в рамках громадської ініціативи «Рік Станіслава Вінценза» – збуджувати зацікавлення, сприяти тому, щоб написане ним перекладалося на українську та знаходило свого читача.

Чому власне у Тернополі?

Переконаний, що творчість Вінценза може бути цікавою для читачів з будь-якого регіону України. Перш за все як «Гомера Гуцульщини», що залишив наступним поколінням головне творіння свого життя, епічну тетралогію «На високій полонині». Її порівнюють з Гомеровими «Іліадою» та «Одісеєю». І недаремно…

Він сприймав Гуцульщину, як острівець прадавньої пастирської цивілізації, яка колись простиралася від Балкан до Східних Карпат. Усі ми любимо цей гірський край, як місце відпочинку, мандрів та барвистих атракцій. Іншого такого немає ані в Україні, ані в Європі. Глибше зрозуміти та зберегти його неповторну природну та культурну спадщину нам буде вочевидь легше з Вінцензом, аніж без нього.

Вінценз цікавий нам також і як «Людина діалогу». Цікавий він сам і те коло інтелектуалів, яке формувалося довкола нього – адже він був людиною енциклопедичних знань і геніальним співбесідником. «Коло Вінценза» – це Чеслав Мілош, Єжи та Станіслав Стемповські, Єжи Гедройць, Юзеф Чапський, Пьотр Дунін-Борковський, Євген Маланюк, Юліан Тувім, Ігор Шевченко… та інші неординарні особистості. Це вони, перебуваючи у вимушеній еміграції, взяли на себе нелегку місію вибудовувати мости діалогу та порозуміння через культуру – в світі, який важко оговтувався після війни, перекроювання кордонів, масових репресій, депортацій та етнічних чисток, після Катині, Голокосту, Освенціму та Хіросіми…

Спадок Вінценза, його проповідь людського братерства знадобляться сучасному й прийдешнім поколінням і через те, що й нині багато хто хотів би здобувати політичний капітал, зіштовхуючи людей та цілі народи, загострюючи увагу на непростих сторінках історії та провокуючи неприязнь до усіх, хто відрізняється мовою, вірою, поглядами.

Історичний зв’язок його улюбленої Гуцульщини і нашого Поділля існував здається в усі часи. За родинною легендою шляхтичі Пшибиловські, предки Вінценза по материнський лінії, прийшли на Гуцульщину саме з Поділля. Згодом доля часто зводила його з нашими земляками. І багато хто з них відіграв у його житті позитивну роль. Це й творець феномену «Українських Афін» у Криворівні отець Олекса Волянський, і один з перших його гостей, видатний етнограф Володимир Гнатюк, і пасіонарій вчительської справи на Верховині Лука Гарматій, і згаданий вже тут політик та публіцист Дунін-Борковський…

Зрештою, Вінценз і сам не раз бував тут: у Бучачі, Бережанах, Тарнополі. Міста Поділля вабили його перш за все мультикультурною спадщиною, яка тоді ще збереглася. Можливо, своєю тихою і щирою провінційністю – у порівнянні з пихатими і дещо зверхніми Львовом та Віднем.

Тому хочеться сподіватись, що Станіслав Вінценз на своєму шляху повернення в Україну буде не чужим у нашому краї.

Перша «Вінцензівська зустріч» у головній тернопільській бібліотеці за формою видалася більш схожою на ілюстровану лекцію – можливо через новизну інформації, запропонованій аудиторії, заповненої переважно молодими людьми.

І все ж, здається, іскру зацікавленості цього разу було викресано і книжки «Гомера Гуцульщини» колись знайдуть тут свого читача.

*   *   *

Організатори зустрічі: громадянська ініціатива “Рік Станіслава Вінценза” в Україні, Тернопільська Обласна Універсальна Наукова Бібліотека, ГО “Гельсінська ініціатива-ХХІ”, ЕГО “Зелений Світ”

Олександр Степаненко, Гельсінська ініціатива – ХХІ

One Response

  1. also_sprach_zaratustrah

    Вже не вперше цей краєзнавець з “манерами” пастора-проповідника, стилістикою «публіциста-пацифіста» і – за сумісництвом – еколог-правозахисник з його «вибірковими» правозахисними ідеями-уподобаннями «протягує» через всесвітню «павутину» в українські регіональні е-видання постаті (які, безсумнівно, залишили значний слід у світовій літературі), що вважали не лише Гуцульщину, але й українців загалом, такою собі етноекзотикою. Те, що зробив Ст. Вінценз для популяризації культури Гуцульщини, заслуговує неабиякої поваги і уваги. Але вимушено чи, радше, добровільно, цей «Гомер Гуцульщини» під час Першої Світової боровся – що для нього, поляка, було цілком природно і патріотично – за niepodległość Rzeczypospolitej. А тому, не все, мабуть, було так однозначно в його намірах створити свою – гуцульську – «Іліаду». Що ж до порівняння його квадрології з гомеровою «Одісеєю», то тут хтось колись явно «передав куті меду». Достатньо лише згадати, ЯК описував Гнат Хоткевич (http://incognita.day.kiev.ua/gnat-khotkevich.html ) у своїй повісті «Довбуш» (поч.1930-х) дійсне ставлення волелюбних гуцулів до польської шляхти, яка тоді керувалась принципом “divide et impera”, і до єврейської крамар-знаті, щоб зрозуміти, чому «обходять стороною» і навіть ЗАРАЗ замовчують цю непересічну Постать в українській культурі, який, до речі, у своїй автобіографії писав таке: «Про Галичину і галичан зостались у мене найкращі спомини, я полюбив і цей край, і тих людей» («Моя автобіографія», 1928р.). А створення Гуцульського театру в 1909 році в селі Красноїлі – це окрема і яскрава сторінка не лише у творчій біографії харків’янина Гната Хоткевича, а й в культурному розвитку цього краю. Про контраверсійну повість «Авірон» (1910р.), у якій пророк Мойсей постає в інтерпретації Гната Хоткевича … лжепророком, фарисеєм і звичайним властолюбцем, дехто і в наші дні (а надворі ж, начебто, Демо-Кратія і Свобода Слова) воліє не згадувати. До речі, батько Письменника був за національністю … поляк. Ще один «цікавий» факт і збіг: у той самий рік (1938), коли вийшла у світ перша частина «гуцульської тетралогії» Вінценза, був заарештований і згодом розстріляний (8 жовтня) Гнат Хоткевич.
    Та все ж мова не лише про «гуцульського Гомера» і про його епічно-епохальний opus in quatuor partes. Характерним (?) для цього «пастора-публіциста» є, очевидно, заздалегідь продумане і обережне вживання правильних слів і визначень, щоб не бути звинуваченим в упередженості чи заангажованості, чи, не дай, Боже, у якомусь «кольоровому» радикалізмі чи «інтегральному націоналізмі». Можна лише уявити, як страшно і вибухово-небезпечно (просто «подвиг Матросова»!) для його внутрішніх переконань вжити – «при нагоді» – слово «москаль», «кацап», «лях» чи «жид» – одразу ж «десь там» звинуватять у вродженій чи побутовій ксенофобії чи ще гірше – в антисемітизмі. «Пощастило» ж Шевченкові та Франкові, які вживали у свій час ці екзоніми, не задумуючись, що будуть тавровані, ба більше, «зацьковані» тодішніми нео-лібералами та «єврозахисниками». Щоправда, у багатьох мовах, в тому числі і європейських (зокрема, в польській), ніхто так дражливо не ставиться до екзоніму чи етнофолізму «жид» ( https://uk.wikipedia.org/wiki/Етнофолізм ), як це роблять (нерідко ще й показово-публічно) деякі представники «нащадків стародавнього дому Ізраїлевого» в нашій країні. Те, що і серед них, і серед інших народів світу були і, на жаль, все ще є, як виродки і нелюди, так і Постаті, Особистості, Демократи і Гуманісти, чомусь дехто «забуває» … при нагоді.
    Що ж до «м’якої» за ангажованості та тенденційності, то вона таки у цього невтомного публіциста-популяризатора є, якщо, звичайно, добре знати його погляди і внутрішні («зовнішні» – на загальний і широкий показ!) переконання. Адже, як відомо, диявол (чи «чортик з хвостиком») майже завжди ховається в деталях. І рано чи пізно він таки «вилізе» … з «деталей».
    На цей раз цей «неопацифіст» і любитель робити політику в білих рукавичках у екологічно чистих «лабораторних умовах», згадав(!) навіть «імператора залізних строф» Євгена Маланюка з його непримиренним ставленням до Імперії Зла – шовіністичної Росії – у будь-якій її привабливій, наче овеча каракулева шуба на вовкові, іпостасі. А що, як у своєму наступному публіцистичному опусі він згадає «незлим, тихим словом» … Дмитра Донцова чи Миколу Міхновського?! Але, водночас, згадавши те, як «світ важко оговтувався після війни, перекроювання кордонів, масових репресій, депортацій та етнічних чисток, після Катині, Голокосту, Освенціму та Хіросіми…», він чомусь(?) забув про геноцидний ГолодоМор 1932-33 років в Україні, який, до речі, ледве пережив Гнат Хоткевич зі своєю родиною. Випадково? Мабуть, так, або ж … на те є якісь причини?
    Викликає також деякий, щонайменше, подив те, що у своїх публіцистичних опусах цей «титулований» правозахисник жодним словом чи півсловом не згадує тих, хто ЗАРАЗ захищає НАШУ країну чи у різний спосіб допомагає її захисникам. Але це – окрема чи ще одна «чашка міцного чаю».

    Звісно ж, «у кожного СВОЯ доля і СВІЙ шлях широкий». Цей автор «високих ідей» і «чистого розуму» вибрав СВІЙ. Щоб залишити про себе «слід» у регіонально-містечковій історії. І ТАКИЙ вибір, мабуть, теж треба поважати. Коли в країні йде війна: зовнішня – російська, гібридна, і внутрішня – з нашою «рідною» корупцією, яка також має ознаки «гібридності». І те, що і перша, і друга загрожує НАШІЙ національній безпеці і незалежності, схоже, не всіх публіцистів-неолібералів турбує.
    Чому? Ще одна «тема для роздумів», чи не так?

    Відповіcти

Leave a Reply

Your email address will not be published.