Кміт О. М. Колір грози: вірші – Тернопіль: Терно-граф. 2018. – 60 с.

Хто і що там не казав би, а таки мають рацію ті, хто вважає, що рівень поетичного мислення значною мірою можна визначити вже за назвою поетичного видання. За довгі роки літературної праці сам неодноразово переконувався у цьому. У такі миттєвості чомусь на гадку приходять ймення «Посвітається» Павла Гірника, «Сологолос» Василя Рябого, «Жива і скошена тече в мені трава» Анатолія Кичинського… (Зрештою, цей почесний перелік, слава Богу, можна продовжити.)
Здається, що сюди варто зарахувати й ім ‘я «Колір грози» Ольги Кміт з Тернополя. Образність думання у ній є очевидною. Вчитаймося: «і може кудись полетіла б звідси, але в мені ці грози». Чи не слід ці рядки з вірша «Грози» віднести до спроби своєрідного розкодування назви? Принаймні, такі думки обсіли мене, настійливо шепочучи й інші рядки, пов’ язані з образом грози: «синє небо несамовите, небо хмуре, аж до грози». А ще чомусь гадається про образ барв: «хтось мої кольори украде, як чужі, щоб залишитись», «проникаєш крізь пори фарбами». Думки, думки…
Та не тільки назва дебютної книги приворожує. Дивина якась! Маємо у виданні менше півсотні віршів, а метафоричних зблисків вистачає: «я наситилась морем і випила зоряну ніч», «жовтень кволий добіг до дна», «небо лягло на душу». Коли задуматися над цими вдатностями, то кожна з них створює неординарну картину. Додамо сюди такі цікавинки, як: «навіть небо твоє помістилось усе на долоні», «у тобі блукаю фільмами», «за вікном пролітає кожна наступна мить.» (Розумію, що де-хто міркуватиме: навіщо поетка пропонує гру уяви, коли в душу наполегливо стукають реалії? Але хіба завдання версифікації не полягає в тому, аби йти до читальницьких душ через метафоричність сприймання навколосвіття?)
Втішно, що цей троп забарвлюють порівняння. Можна помітити, що авторка для їхнього увиразнення використовує частки типу «як», «мов», «немов» чи обходиться без них. З одного боку це має чимале значення, але з іншого не маємо права забувати, що читальників цікавлять не словесні ефекти, а суть промовленого. «Ти ідеш наче в поле бою, я іду, як в німі монахи», «і втома, як осінь, – сіра», «людина людині – тінь, людина людині- совість», «бо слова, наче сіль, як прикраса для рани, як грати.» (І це – лише дещиця вдалостей, бо є й інші порівняльні цікавинки.)
Знаходжу й образи, які теж причаровують. Як тут не згадати про «сутінки задум», «надійні струни», «дзеркало калюжі», «присмак мого дому», «кольори слів», «волосся крон»?..
Гарно, правда? І не приховуватиму, що мені подобаються ці літературні тропи. Але водночас гадаю про те, що хочеться уздрівати більше таких цікавинок. Як і про те мислиться, що хотілося б зростання формалістичних шукань. Скажімо, нерідко маємо силабо-тонічні багатострофовики та восьмивірші, хоча неординарну думку можна висловити й катреном чи сонетом. А чому б не шукати шляху до власного слововираження і через мову верлібри стики.Тим паче, що тернопільські віршарки вже мають подібний досвід. Досить, мабуть, згадати про творчу блуканину Ірини Табак помежів’ ям силабо-тоніки та верлібристики.
Дещо поглиблю цю думку. Зрозуміло, що поетки словом відкривають почування власних душ. Але кожне покоління майстринь слова перш за усе виражає час, в якому сформувалося. Приміром, вірші Ірини Жиленко та Світлани Йовенко причаровують світінням особистості на тлі епохи. Але водначас жіноча лірика пройнята застібністю чуттів на всі гудзики, хоча задзеркальне тло нерідко проступає. Галина Тарасюк, Теодозія Зарівна, Надія Степула – більш розкутіші у слововиявах. А молоде покоління, до якого віднесу Ірину Баковецьку, Таню П’ янкову, Людмилу Веселу, пішло ще далі, позбуваючись тісноти часових рамць.
… Логіка часу. Вона вказує, що плеяда версифікаторок, до якого належить і Ольга Кміт, ще впевненіше мовить своє слово, орієнтуючись на досвід попередниць. Неодмінно! Бо справжність молодого вина грониться тільки так.

Ігор Фарина,
письменник
м. Шумськ

Leave a Reply

Your email address will not be published.