Францішек Равіта-Ґавронській (пол. Franciszek Gawronski-Rawita, Gawronski-Rawita, літ. псевд. – Rawita; 4 листопада 1845 – 16 червня 1930) – польський історик і письменник. Народився в с. Степашки (нині село Гайсинського р-ну Вінницької області). Предки його батька Анджея, Ґавронські, герба Равич, оселилися на Україні в XVI столітті, мати, Юзефа з Шостаковских, походила із старої руської шляхти родом з Волині, яка наприкінці XVIІ століття поміняла східно-грецький обряд на римо-католицький.

Францішек надовго запам’ятав перебування в маєтку брата матері, Фелікса, у Бухаївці, поблизу Таращі. З безтурботністю і сердечною атмосферою Бухаївки контрастувала  дисципліна виховної системи у Другій київській гімназії, розташованій на Бібіковському бульварі (нині бульвар Тараса Шевченка, 18), де в 1855–1862 роках навчався Францішек. Тут викладали такі відомі особистості, як історик і філософ Михайло Драгоманов, біограф Тарас Шевченка Михайло Чалий, економіст Іван Вернадський (батько Володимира Вернадського), історик, археолог і релігійний діяч Петро Лебединцев, художник Іван Сошенко  та ін.

Дорослий хлопчина зачарувався романтичною поезією, під впливом якої перебував і пізніше. Як він зізнавався у листі до Владислава Белзи від 18 листопада 1908 року, особливо вплинули на нього твори Адама Міцкевича, Зиґмунда Красінського і Корнеля Уєйського.  

Як і інші патріотично налаштовані представники київської польської молоді, взяв участь у Січневому повстанні 1863 року. За участь у повстанні Францішек був ув’язнений до київської фортеці. Звільнений з в’язниці через півтора року, безрезультатно намагався отримати дозвіл влади на навчання в Київському університеті. До того часу він «приватно» відвідував заняття на юридичному відділі цього ж університету. Мав намір виїхати на Захід, та, не отримавши від влади закордонного паспорта, нелегально покинув Київ у червні 1866 року і перебрався до Львова. Тут його підтримали представники неліквідованих польських повстанських організацій.

До 1867 року працював у маєтку графа Тадеуша Дідушицького в Неслухові, навчався в Рільничій школі в Дублянах. Навчання завершив у 1871 році і повернувся до Києва. Наступного року, за клопотанням дядька Фелікса Шостаковського, проходив дворічну сільськогосподарську практику у маєтку графа Владислава Браницького. У 1873–1874 роках Францішек Равіта-Ґавронський дебютував як автор сільськогосподарських творів, надрукувавши книги з проблематики обробки цукрового буряка.

Досягнувши успіхів у сфері сільського господарства, Ґавронський зацікавився літературою й історією. У вільний час читав історичні твори, подорожував.

У 1882 році Францішек цілковито розриває зі своєю сільськогосподарською професією, хоча це було нелегке рішення. Допомогло річне перебування за кордоном (1882–1883), особливо в Женеві, де познайомився із Зиґмунтом Мілковським (Томашем Єжем), будинок якого став літературним салоном для всієї польської колонії і де виявили до гостя з України доброзичливий інтерес. Тут він налагодив зв’язки з відомими діячами польської культури Зиґмунтом Баліцьким, Станіславом Мендельсоном, Казимирем Длуським, Вітольдом Пекарським, Любдвігом Страшевським, Еразмом Кобилянським, Станіславом Варинським (братом Людвіка Варинского), Болеславом Лімановським, Ігнацієм Радлінським.

Францішек Равіта-Ґавронский привіз з Женеви рукописи своїх повістей на сучасну тематику та історичну.

На цей період випадає важлива подія в особистому житті Ґавронського – шлюб з донькою літератора Томаша Єжа (Мілковського) – Антоніною, жінкою розумною й освіченою. Сімейні узи розвинули і зміцнили симпатію обох письменників.

У львівсько-перемишльському періоді свого життя Равіта опублікував повісті: «Marzenia» (1896) і «Z domu niewoli» (1898), також великі історичні оповіді: «Warszawa» (1894) і «Racławie» (1895). Опублікував біографію Зоріана Доленґи-Ходаковського (1898), став одним з організаторів і першим членом Людинознавчого товариства. Брав участь у діяльності Літературно-Мистецького Клубу та Науково-Літературного Союзу у Львові.

Матеріальне становище Ґавронських, спершу не дуже благополучне, змінилося кардинально, коли дійшло до розподілу майна покійного дядька Фелікса Шостаковского. Восени 1901 року Ґавроньський купив Лозин, а потім Лехурду, фільварки, розташовані поблизу Львова, під Яневом. З тих пір постійно перебував у Лозині. Невелика відстань до міста допомагала підтримувати зв’язок із львівським культурним життям, перебування на периферії сприяло новому напрямку письменницької роботи Ґавронського: в Лозині він перестав писати белетристику і взявся за історичні праці, які в дев’яностих роках творив паралельно з літературними. Тут Гавронский-історик опублікував двотомні монографії: «Rok 1863 na Rusi» (1902-1903) i «Bohdan Chmielnicki» (1906-1909), з 1911 видавав часопис «Ruś», заснував Товариство  дослідження історії України.

За зовні скромною, позбавленою «ефектних» прийомів манерою Францішка Равіти-Ґавронського, в якій витримано його твори, читач не може не відчути глибокої людської щирості прозаїка, історика й публіциста, його уболівання за народ, реалістично зірке око. За точністю живих спостережень, розмаїттям зафіксованих життєвих моментів, які виступають водночас змістовними сторінками душевної біографії Равіти, його кращі твори можна поставити в один ряд із творами Адама Креховського, Володимира Спасовича, Станіслава Тарновського, Петра Хмельовського. Публіцистичний темперамент особливо помітний і в циклі його шевченкознавчих статей, спробах прочитати на диво різноманітний світ думок і почуттів автора «Кобзаря», з’ясувати подробиці життя і творчості Тараса Шевченка.

У статті «З української літератури» (1884) Францішек Равіта-Ґавронський підкреслює, що до появи Шевченка українська література, особливо за часів існування «української школи» завдяки творам Богдана Залеського, Тимка Падури, Антоні Мальчевського, Міхала Грабовського та ін. була тьмяна, ідеалізована, омріяна, артистична. У ній були козаки і шляхта, але не вистачало народу, панували штучні образи, бракувало правди і реального тла, щоденного життя, реальності. Українські поети бринькали на бандурах, оспівували злидні, але на вершину, яка б показала світлу дорогу до майбутнього ніхто піднятися не зміг.

Позитивно, що дослідник прагне розкрити роль поляків і польської літератури у становленні українського поета. Він пише, що Тарас Шевченко з  іноземних мов знав польську мову, поглиблював її у Варшаві і Вільно. Його першою коханою жінкою була полячка Гошовська. Він виховувався в атмосфері боротьби з польською державою і продажництва російсько-малоросійських патріотів, на їх думку лише Хмельницький звільнив їх і зробив щасливими в обіймах Росії. На нього вплинула історична фантазія «Історії Русів» Кониського про польські злочини, яка так подобалася російсько-малоросійським патріотам. Шевченко виховувався в дусі «Історії Русів», вважав він.

Позитивною є спроба подати періодизацію творчості Тараса Шевченка. В українському літературознавстві творчість автора «Кобзаря» поділяють на ранній період (1837–1843), перед засланням (1843–1847), після арешту і на засланні (1847–1857), останніх років (1857–1861) Францішек Равіта-Ґавронський стверджує, що «моральне підкорення, в якому жив увесь руський народ під опікою «восточного царя», було першим патріотичним поштовхом майбутнього поета» («Катерина»), а «патріотичне почуття припадає на пізніший період його творчості, воно відгонило ненавистю до ляхів і мало розголос за Дніпром, серед «кубанців».

«Кобзар» вийшов 1940 року у Петербурзі, а поема «Гайдамаки», в якій звеличено героїв Коліївщини, написана в 1839–1841 роках, опублікована в 1841 році в Петербурзі. Ці факти аж ніяк не узгоджуються з періодизацією польського дослідника і його тезою про те, що перший період творчості автора «Кобзаря» «був вільним від нашарування російсько-малоросійського патріотизму».

Стаття «Тарас Шевченко і поляки» (1918) – одна з найбільш тенденційних і упереджених статей Францішка Равіти-Ґавронського, написана у силовому полі зневаги і національних упереджень польського автора, повна суперечностей.

Стаття «Тарас Шевченко і ми» (1914), як і інші його статті, при всій претензії на науковість і систематичне уявлення про феномен поета насправді ж є публіцистичним твором, дуже тенденційним і шовіністичним. У ній Францішек Равіта-Ґавронський порівнює творчість Тараса Шевченка з творчістю Міцкевича і називає першого «поетом ненависті», а другого – «поетом любові». Звідки в нього така типологія і які її критерії, він не пояснює.

У статті «Тарас Шевченко у висвітленні п. Урсина» (1888) Равіта коментує книгу Мар’яна Здзеховського «Mesjaniści i słowianofile. Szkice z pcychologii narodów słowiańskich», 1888; російська версія книги вийшла під псевдонімом М. Урсин «Очерки изъ психологии славянскаго племени. Славянофилы», 1887). На його погляд, п. Урсин обмежує поняття «слов’янофільство», зводячи його до «містичного» патріотизму. Не всюди слов’янофільство було «містичною вірою в особливе призначення»; не кожну містичну віру можна охрестити  назвою слов’янофільство. Замість історичної та порівняльної статті про містичне слов’янофільство автор подав ряд окремих статей про Міцкевича, Словацького, тов’янщину, Шевченка і Прерадовича.

Францішек Равіта-Ґавронський переконаний, що крім мотивів смутку та суму натрапляємо у Шевченка і на криваві, які виникають із сліпої ненависті, але перші переважають. «Усі думки і почуття поета наскрізь просякнуті сумом, що пожирає серце; наприклад, почуття кохання нерозривно пов’язане з сумною думкою про марність всього земного і з палким сумом за кращим, загробним світом, коли ж лише там представляється можливість вічного кохання. Але з усіх цих почуттів найсильніше зачіпає душу поета любов до вітчизни, і вона найбільше сповнена смутку. Це чисто фізичне кохання, крім палкої прив’язаності до рідного краю, він завжди відчуває глибоке співчуття до страждань народу; це почуття також надає його коханню відтінок смутку, який заступає всі інші прояви почуттів. Вони також навіяли поетові сумні теми «Катерини», «Наймички», «Відьми» і т д. Ганьба та нещасні плоди неправильного кохання становлять зміст цих поем».

У статті «Дещо про родину та батьківщину Тараса Шевченка» (1898) Францішек Равіта-Ґавронський намагається з’ясувати подробиці про родину Тараса Шевченка та її проживання в селі Кирилівка. При цьому він посилається на архівний документ «Oblata aktu tradycyjnego na gruncie dόbr wsi i innych W.Dśbowskiemu służącego». Це перепис сіл Кирилівки, Пединівки і Козацької долини, виконаний повітовим виконавчим комітетом під час передачі В. Дембовському майна, яке раніше належало воєводі та полковнику російських військ Ксаверію Любомирському.

За допомогою цього документа польський публіцист спростовує деякі неточності, допущені біографами поета Михайлом Чалим і Олександром Кониським, що прізвище Шевченка є «народним», а дід займався шевською справою.

Ще одна стаття Францішка Равіти-Ґавронського, де фігурує ім’я Шевченка – «Українська література» (1882). У ній він підкреслює, що польські письменники не знають української літератури, «яка дуже швидко розвивається по сусідству», газети до неї ставляться зверхньо, це й спонукало його написати кілька нарисів з історії українського руху і свій огляд він починає з біографії Тараса Шевченка.

На час написання його статті не було опубліковано жодної біографії поета, хоча чимало матеріалів про нього, зокрема спогадів, було розпорошено в російській періодиці. На цьому тлі дослідник звертає увагу на працю свого колишнього вчителя із Другої Київської гімназії Михайла Чалого «Жизнь и произведения Т. Шевченко» (К., 1882), яку автор сам називає «зібранням матеріалу для біографії».

У критиці, констатує Францішек Равіта-Ґавронський, панує судження, що праця п. Чалого є вагомою працею, насправді ж вона  є «посередністю, що самовільно і тенденційно склеєна з таких шматків, які були потрібні для висловлення власної ультра лояльності автора і які найменшим чином не представили характеристики поета. Можливо, ця тенденційність зіпсувала працю. Автор, щоб утриматися на посаді біографа, не мав достатнього спокою і розважливості, бажаючи виявити свої уподобання (з якою метою, знає лише він) з видавця матеріалів став компілятором».

Важливе місце в шевченкіані Францішека Равіти-Ґавронського займає його стаття «Жінки в поезії Тараса Шевченка» (1887). На переконання дослідника, типи жіночих образів Тарас Шевченко черпав «із безмежного моря народної поезії і життя мам малював їх фарбами власної душі».  Жінка в його поезії завжди реалістична, така, якою була насправді в житті. «Шевченко не був художником щастя, бо на його батьківщині щастя не було, а що ж до жінки, то він ставав на захист пригніченої та нещасної. Він був першим з українських поетів, хто змалював жінку, яка змивала провину самогубством, спокутою або самопожертвою, поставив на неї знак людяності і моральної краси».

Течії романтизму поет віддав належне у баладах «Тополя», «Причинна», «Утоплена», «Русалка», але це не було, вважає Францішек Равіта-Ґавронський, сліпим наслідуванням творів Адама Міцкевича, Василя Жуковського, Олександра Пушкіна, Михайла Лермонтова. «Жінки в баладах Шевченка зображені правдивіше та реалістичніше, ніж в інших романтиків. Краса його творів не шокує, він не створює штучного тла для народних образів, а надає їм тільки ті рамки і фарби, якими їх оздобила народна фантазія».

Приваблює своєю докладністю аналіз поеми «Катерина», сюжет якої збігається зі змістом інших традиційних образів – занепад жінки через зраду коханого. Приваблює глибиною психологічного малюнка. У жіночому типі Катерини поет підкреслює негативні риси: «Жінка створена не тільки для того, щоб бути коханою, навіть якщо її індивідуальне кохання просунулося до героїчного рівня. Саме тому, окрім художньо закінченого типу Катерини, вона дивує відсутністю материнських почуттів, самопожертви, які оточують жінку аурою справжньої величі. 

Учений звернув увагу на те, що чистота серця та патріархальність звичаю настільки сильні, що за спокій родини Ганна, головна героїня «Наймички», розплачується ціною власного щастя. У поемі «Неофіти» сюжет, на думку Францішка Равіти-Ґавронського, не завершений, окреслений кількома штрихами. «Постать матері й жінки в «Неофітах» досить невиразна, сповнена релігійного містицизму, вона губиться серед особистих раптових переживань поета. Брак спокійної розважливості, що виникла через умови, в яких поет перебував, призвів до створення сцен, наповнених глибоким пафосом, поза якими здрібніли дійові особи».

Важко погодитися із Францішком Равітою-Ґавронським у тому, що поеми «Неофіти», «Відьма», «Невольник», «Марія» належать «до періоду поступового занепаду творчості Шевченка». На творах поетах справді помітне тавро релігійності, але навряд чи можна стверджувати, що він став «поетом християнського смирення та покори», про що свідчить хоча б його поема «Марія», яка чомусь випала з уваги польського дослідника.

Негативну реакцію викликає у Равіти-Ґавронського й поема «Гайдамаки», як він вважає – «не найкращий твір Шевченка з художнього погляду». На його думку, ця поема з кривавим тлом, а «Оксана цього ніби й не відчуває; здається, що вона створена тільки для того, щоб насолоджуватися поцілунками Яреми й іноді плакати; а «авантюрна, сповнена молодецтва поведінка Яреми має такий вигляд, нібито Оксана йому потрібна, аби тільки насититися її коханням». Автор продовжує: «Шевченко навіть не прагнув створити якийсь загальнолюдський, гуманістичний ідеал жінки героїчного типу… Герої Шевченка часто не мають у собі майже нічого такого, чим могли б піднести жінку до свого рівня, вони – звірі, якими керують тільки статевий потяг або моральна розпущеність; саме тому поет словами неприхованого презирства, наче розпеченим залізом, засуджує їх».

У розвідці «Тарас Шевченко і Варвара Рєпніна» (1887) автор розкриває взаємини Тараса Шевченка із Варварою Рєпніною, донькою власника Яготина Миколи Рєпніна. У 1843 році поет повернувся з Петербурга в Україну, супроводжуваний великою славою, на той час уже вийшов його «Кобзар», де було вміщено «Катерину», «Наймичку», «Гайдамаки», крім того відомі були його поема «Сон» і кілька невеликих поем, що не увійшли до повного видання Кожанчикова.

Мета подорожі в Україну була пов’язана з налагодженням творчих контактів для майбутньої кар’єри, подальшого видання «Мальовничої України» і прагнення посісти посаду професора рисунку в Київському університеті.

Дослідник підкреслює, що перебував головним чином поет на Задніпрянській Україні, здебільшого серед російських або малоросійських денаціоналізованих елементів, які проводили час у лінощах та бездіяльності в товаристві так званих «мочеморд». Це товариство згубно впливало на Тараса Шевченка, його натхнення, творчість, бажання працювати і невідомо чим усе закінчилося б, якби доля не звела поета з розумною та освіченою, дивовижною і лагідною жінкою Варварою Рєпніною.

На думку дослідника, ніхто краще від княжни Варвари не знав про вади і настрої душі Тараса; вона не раз йому повторювала: «Не гаси світла у собі!», – і, крім моральної допомоги, дуже часто підтримувала Тараса й матеріально. Маючи своїх агентів у Києві, Одесі, Харкові, Полтаві, вона продавала сотні екземплярів «Кобзаря», «Тризни», «Мальовничої України», щоб у такий спосіб допомогти йому. Шевченко, залишивши Яготин, знову потрапив у гультяйське товариство мочеморд, в якому був далеко не останнім активним учасником аж до виїзду до князів Рєпніних.

Інколи Равіта цитує листи Варвари Рєпніни: «Для твого духу було б краще, щоб ти зблизився з Ґалаґаном, з Капністом і його дружиною, з Бурковським, Лукашевичем – людьми щедро обдарованими і розумом, і душею. Чи ж не можна тієї приказки: вино звеселяє серце – розуміти в моральному значенні? О так, слабкість характеру – це велике нещастя. Добре вже те, що знаєш сам себе. Але треба не викохувати цю залежність у собі, натомість озброїтись проти неї. Віра, корисна праця і спілкування лише з тим, що є чисте, святе і прекрасне – оце твоя зброя».   

Отже, підсумовуючи шевченкознавчі розвідки Францішка Равіти-Гавронського, слід сказати, що вони пов’язані із світоглядом автора, його системою цінностей. Усталена думка, що він упереджено ставився до українського народу і поширював негативний стереотип українця. Хоча Евгеніуш Коко зазначає, що в ранній період своєї творчості він навіть тяжів до «хлопоманів». У повісті «Na Krasnym Dworze» він із симпатією змальовує образ Болеслава Сміливого як захисника народних інтересів, а в повісті «Dwie drogi» селянина Павла Бульбу, поборника національної єдності. Равіта прагнув схилити український рух на свій бік, для реституції давньої багатонаціональної Речі Посполитої уже як демократичної держави. Для цього він задумав разом із Чеславом написати історію української літератури і готував монографію про творчість Тараса Шевченка, але її не завершив.

У рецепції Равіти творчість Тараса Шевченка постає у 2-х площинах: 1) як естетична вартість і 2) як проекція національних прагнень українського народу і його боротьби за незалежну державу.

Францішек Равіта-Гавронський усвідомлював, яку важливу роль відігравав Тарас Шевченко у становленні української літератури і як вплинув на свідомість українського народу, тому естетичну вартість його творів загалом оцінював позитивно, хоча й тут чимало відхилень, перекручень та шовіністичних нашарувань.

Олександр Астаф’єв, м. Київ.

Leave a Reply

Your email address will not be published.