Основні мотиви поеми – про­славляння української землі, її народу, почуття глибокого патріотизму та громадянського служіння рідному краю. Він оспівує рідну землю, світ її приро­ди з погляду «хлопа русина», пишаючись не тільки минулим України, а й її сучасним, присвячує цілі сторін­ки опису її флори і фауни, родючості землі, рясності са­дів і нив.

 

Видатний поет доби Ренесансу Себастьян Фабіан Кльонович (1545-1602) народився м. Каліші, тепер  Польща. Походив із міщанської родини, прізвище батька – Клен (лат. aser), взяв собі псевдонім – «Asernus». Освіту отримав у Краківській академії. Правдоподібно, що якийсь час перебував на Русі, зокрема у Львові. У 1574 році осів у Любліні, і був тут писарем міського суду, присяжним засідателем (1583), війтом (1592), бургомістром (1594), членом магістрату (1595). Сприяв створенню Замойської академії, допомагаючи набору профе­сорів, а з 1589 р. читав там класичну літературу.

Літературний дебют Кльоновича – переклад на польську латиномовного каталога Клеменса Яніцького «Królów i książąt polskich… zawarcie i opis» (1576). Наступний твір, написаний латиною  – моралістична поема «Philtron» (1582), у якій він подає опис Любліна.

Один із його найславетніших творів, поема «Роксоланія» («Rozolania»), видана у Львові в 1584 році. Постав із гуманістичної  традиції описово-краєзнавчих творів, таких, як трактат Мацея Мєховіти «Дві Сарматія» чи поема Миколая Гусовського «Пісня про бізона». У своєму творі Себастьян Кльонович у мальовничих образах змалював Червону Русь і Поділля, від околиць Любліна аж до Кам’янця-Подільського, вступ присвячений Києву. Поема написана у строфічній формі елегійного дистиху, приваблює багатим і різноманітним змістом.  Основні мотиви поеми – про­славляння української землі, її народу, почуття глибокого патріотизму та громадянського служіння рідному краю. Він оспівує рідну землю, світ її приро­ди з погляду «хлопа русина», пишаючись не тільки минулим України, а й її сучасним, присвячує цілі сторін­ки опису її флори і фауни, родючості землі, рясності са­дів і нив.

Ось фрагмент «Rozolaniі» у перекладі Івана Білика:

Музи, співайте про те, які пастовні в русів розкішні,

Села щедротні які в цій благодатній землі.

І про плодючі лани, багаті дарами Цербери, –

Землю, що родить завжди на сподівання людські.

На відміну від Нестора-літописця, який вважав, що «звичай русів є пити», він показує, що русини в давнину не захоплювалися хмільною трутизною і лише у багатих пе­ред їжею давали небагато хмільного. Спростовує Кльоно­вич й інші наклепи на рідну землю її ворогів. Так, на твердження, що на Україні досить холодні зими і там ні­чого не родить, бо земля замерзає так, що її зорати не можна, він переконує, що це твердження далеке від істини, бо наступає весна, приносить золоті врожаї, квітчає зем­лю. В поемі оспівано більше десяти укра­їнських міст – Київ, Львів, Кам’янець, Луцьк, Замостя, Перемишль та ін., подано досить виразну поетичну харак­теристику кожного з них: Київ для русинів так само, як Рим для католиків; Кам’янець – слава, мури, скеля міцна; Перемишль – променисте місто та ін. Ось як він пише про Львів – «руського роду красу»:

Досі про гай та бори я вам грав на селянській сопілці,

Та вже про села й міста дещо сказати пора.

З руських усіх  городів піднімається вище над другі

Краю цілого хвала, князь городів, святий Львів.

Радуйся, пристане праці і захисте смілої думки,

Віри старої красо, щирий поклін мій тобі!

В шкірі овечій вовки не гостюють у твоїй вівчарні,

Всяким покусам лихим замкнені брами твої.

Посеред міста чуткий стереже тебе архієпископ

І благочесним черцям чесні закони дає.

Староста славний з нутра виганяє усяку заразу

І до суставів усіх злу розійтись не дає.

Світлий сенат помага свому пастирю в праці величній,

Єресі зрадна чума тут не пристане до душ.

Ще раз вітаю тебе, святий Львове, скало правовір’я,

Не відступай же повік з давньої честі стежок!

                                       (Пер. Івана Франка).

У творі упізнається топографія – опис місцевості, де розгортаються події, її окремі складові грають роль просторових орієнтирів, вони також використані як стилістичні характеристики явищ. Це допомагає максимально наблизити читача до описаного. Валерій Шевчук пише: «Тобто поет вважає, що Львівські гори достойно можуть замінити грецький Парнас, зрештою, заклик музам завітати в цю землю однозначний з проголошенням у Львові культурного осередку, адже Львів тоді мислився й називався столицею Русі (згадаймо підкреслення стольності у пізнішого поета школи С.Кльоновича Симона Зиморовича); ясна річ, тих, що хочуть оспівати цю землю, ще небагато, через це й пише поет, що музи можуть осісти на Львівських горах, «поки пройдемо ми шлях, що назначили собі». Але учитель Аполлон, вістить С.Кльонович, уже прийшов сюди і «прояснює світлом країну», тобто на цій землі вже поселилися науки й мистецтва».

Себастьян Кльонович згадує у своїй поемі поширену в ХVІ ст. легенду про те, що руїни Києва не що інше, як зруйнована Троя. Хоча до ідентифікації Києва із Троєю ставиться недовірливо:

Києве древній, колишня великокнязівська столице,

Скільки зберіг ти слідів славної старовини!

Мури й руїни старі по левадах розсіяні нині,

Зілля й висока трава криє здобутки твої.

Є ще багато людей, що шукають тут залишків Трої,

Тільки ця казка пуста не до вподоби мені.

                              (Пер. Михайла Білика).

Окремі сторінки поеми нагадують за своїм пафосом «Слово о полку Ігореві» («Києве, витримав ти неситу навалу ординську,  / Скіфів також проганяв, що сагайдаки несли»). Він пише про те, що на мури міста «не раз вороги нападали нещадні» і  «зграї варварів» топтали наше поле, тому «збройний орач засіває і жниво збирає при зброї», у нього за спиною завжди сагайдак зі стрілами, селяни додому привозять «кров’ю оплачене збіжжя», і щоб зберегти його, також «кров проливають».

Знайте, що Київ у нас на Русі значить стільки, як давній

Рим для старих християн, має таку ж він вагу.

У «Повісті минулих літ», у главі про смерть кн.Володимира, є такий запис: «Він є Констянтином великого Риму, що хрестився сам і охрестив люди свої». У «Rozolaniі» помічаємо алюзію із цієї пам’ятки. Валерій Шевчук підкреслює: «Екскурс С.Кльоновича в історію Русі свідчить про те, що він міг бути знайомий з якоюсь редакцією нашого літопису «Повісті минулих літ».

Києву див не бракує – всіма чудесами своїми

Завжди пишається він, все це покаже тобі.

Глибоко є під землею великі печери, й уздріти

Давні гробниці князів можна у тьмі підземель.

У щонайглибших печерах спочили нетлінні останки

Руських героїв. Чудна доля посмертна у них:

Кажуть-бо, тління ніяке не може торкнути тіла їх,

Що в тишині своїх трун довгі століття лежать.

Вельми дивують усіх святі підземелля: чиї ж то

Руки майстерні могли вирити їх в глибині?

                          (Пер. Михайла Білика).

Пошлемося на записи у «Літописі руському», у розділі, де йдеться про виникнення Києво-Печерського монастиря: «І відомий усім став Великий Антоній, і шанований усіма. І почали приходити до нього братія, і став він приймати і постригати їх. І зібралося до нього братії числом із дванадцять, викопали вони печеру велику, і церкву, і келії, які є до сьогодні в печері під старим монастирем… А сам пішов у гору, викопав печеру, яка є під новим монастирем, і в ній і скончав живоття своє, живши у чесноті і не виходячи з печери сорок літ, – і ніколи, і нікуди. В ній же лежать мощі його й до сьогодні». Як ми показали у своїх дослідженнях, рецепція «Літопису руського», і, зокрема «Повісті минулих літ» засвідчує про себе в хроніках Вінсента Кадлубка, анонімній «Великопольській хроніці» («Kronicy Wielkopolskiej»), Яна Длугоша, Марціна Кромера, Мацея Мєховіти, Бернарда Ваповського та ін., ці джерела Себастьян Кльонович знав і вони вплинути на нього.

 Окрім естетизації міст, до поеми входять мальовничі описи багатої на врожай країни, лісів із їх мешканцями і зграями співучого птаства, а також безліч хижих звірів, зокрема ведмедів і вовків. Автор «господарським оком» споглядає на лісові багатства і вироби з дерева: вози і плуги, колеса, виготовлені з випеченого дуба. Його приваблює, як селяни ловлять у пастки птахів, випасають худобу, дбають про різні наїдки і напої, готують бринзу. Він описує привезене вино і місцеве пиво, ситні меди, у пристрасних інвективах засуджує винахід шайтана – горілку та її нещасних жертв. Із зацікавленням проникає у світ фольклору, його цікавлять знання чарівників, що послуговуються послугами дябла, закляттями осипають коханців, змальовує похорони, на яких плачуть найняті плакальниці, а священики у своїх промовах читають небіжчикам листи до св.Петра. Кльонович подає цілий ряд майстерних замальовок повсякденного життя галицьких селян, поема насичена описом народних повір’їв, звичаїв, і цей фольклорний матеріал підтверджений поршуками етнологів ХІХ-ХХ ст., тобто вона в силу своєї етнографічності дуже важлива. Барвисті описи збагачені досконалими образами, як, напр., сцена з танцюючим місяцем або епізод про селянина, якого з лісової ями врятував ведмідь. Гарний, хоч і не дуже досконалий приклад цього твору під назвою «Землі Червоної Русі» здійснив Владислав Сирокомля.

 У 1585 році Себастьян Кльонович вшанував пам’ять найвидатнішого поета епохи циклом «Надгробні трени.. Яна Кохановського» («Żale nadrobne… Jana Kochanowskiego»).

Моралізаторство і дидактизм притаманні його латинському трактату «Victoria deorum» («Звитяжність богів», 1587-1600). У ньому йдеться про виховання справжнього велетня. Назву цього обширного, складеного із 44 пісень твору автор пояснює лише наприкінці тексту, посилаючись на міфологічну оповідь про перемогу Япета над титанами, в алегоричному викладі це має означати перемогу духа над тілом. Твір складається з механічно зіставлених висновків на тему правдивого шляхетства, якого можна досягти за рахунок бажання і праці, а не від народження і ця думка багато разів повторюється, підкріплена різними життєвими прикладами. Сатиричні ноти автора спрямовані проти жидів-лихварів, зіпсутого духовенства (ще в добу контрреформації призвело до того, що наклад цього твору спалили). Кльонович збирав різноманітний життєвий матеріал для цього твору протягом тривалого часу. Автор сам переклав фрагмент трактату на польську під назвою «Pożar. Upominanie do gaczenia i wróżba o upadku mocy tureskij» (1597). У ХVІІІ ст. «Victoria deorum» переклали на польську Яцек Ідзі Пшибильський (не вид.), окремі фрагменти з нього – Марія Цитовська.

 У краєзнавчо-описовій поемі «Фліс» («Flis») описано подорож плотогонів. Епічна тема в цьому творі сюжетно не розвинута, а втілена в ліричній формі. Поема написана сапфічною строфою. Окрім алегорично представленої мандрівки людського життя, автор з позиції мораліста засуджує «ґендельну» мандрівку – сплав збіжжя на плотах до Гданська. Гданськ – це «otchłań», яка поглинає «cnych kmiotków poty», забирає «u nas ustawiczną drogość» і знищує ліси, а, піднята до гендлю, є не потребою, а хтивістю. Однак, критицизм не перешкоджає авторові виосок цінувати працю плотогонів, бо вони творять достаток і є провідниками на Віслі – від пристані в Казімєжу Дольному до Зеленого Мосту на Мостлаві. Автор подає цікаві відомості про звичаї плотогонів, передає їх мову, усні розповіді, часто наводить латинські кальки з німецької.

Ще один твір Себастьяна Кльоновича – сатирична поема «Мішок Юдашів» («Worek Judaszów, 1600). Титул вказує на тематику твору, титульна сторінка – на його алегоричну форму, близьку до середньовічних повідань про апостола-злодія. Мішок, у якому він носив гроші, був зшитий із чотирьох шкур: вовчої, лисячої, рисячої і лев’ячої. Кожна з них відповідала певній категорії злочинців. Перша шкура (вовча) була пов’язана з шельмами, з якими він мав справу у люблінських місцях торгівлі,  а також із тими, хто привласнював чужі ґрунти, святотатцями, хабарниками, крадіями худоби, гендлярами живим товаром. Друга шкура (лисяча) свідчить про хитрі вчинки, ошукування людей у святих місцях, у костьолах і каплицях, нагадує про жебраків-брехунів, про фальшивих дворян, врешті про віроломних жінок та їх витівки. Третя шкура (рисяча) розповідає про вчинки пияків, розпусників, лихварів і т.д. Четверта шкура (лев’яча) присвячена ґвалтівникам, «Judaszom zębatym» («зубатим іудам»), лицемірам. Автор коротко пояснює, чому не буде ними займатися, бо не хоче на них наражатися і мати з ними справу.

Як цілісність твір є віршованим правничим трактатом, у якому багато зарисовок із життя міських покидьків, про яких писала ренесансна література. Власне, в цьому й полягає цінність твору. Він збудований на спогляданні, сказати б нинішньою мовою, на «дегоретипному» відтворенні фактів, захищає інтереси скривджених селян і міщан.

Близькі стосунки Себастьяна Кльоновича із люблінськими братчиками, а пізніше з гуманістичною гімназією у Любартові, де ректором був його приятель поет Самуель Вольф, дружба із Себастьяном Стерницьким у Ракові (Стерницький був власником друкарні, де вийшли твори Яна Кохановського, Себастьяна Кльоновича, Якуба Заборовського, Бартоша Папроцького та ін., сприяв відкриттю Раківської академії) спричинили ефект несподіваного. Очевидно, після консультацій із Себастьяном Стерницьким він пише анонімний антиєзуїтський памфлет «Equitis Poloni in Iesuitas actio prima» (1600). Це стало підставою для легенди про двоїстість Кльоновича, особливо популярної в добу романтизму: з одного боку, високо оцінено його творчість, а, з другого, його змальовано як жертву переслідувань єзуїтами і розпусною дружиною. Цю легенду відтворив Юзеф Ігнаци Крашевський у «Nowych studiach literackich» (1843), Владислав Сирокомля у поемі «Zgon Acerna» (1856), Ян Захаріясевич у повісті «Sebastian Klonowicz. Obraz z ciernistego żywota» (1862), Вінсенти Рапацький у драмі «Acernus» (1879). Сучасні письменники також часу від часу звертаються до цієї легенди, зокрема Люціна Сіцеховіч у повісті «Moralista i waganci» (1958 – про часи побуту Кленовича у Замостю) і «Za Krakowską Bramą» (1960), а також Данута Беньковська в повісті «Żywot szczęśliwy Sebastiana Klonowicza» (1965).

Олександр Астаф’єв, м.Київ.

 

Leave a Reply

Your email address will not be published.