Вознюк В. Карпатське око: поезії. — Чернівці: Друк Арт. 108. — 120 с.
Зрозуміло, що читачі чекають від назви художньої книжки (незалежно від жанру) якоїсь несподіванки. Та, на жаль, письменники або укладачі видань не завжди враховують цей нюансик. От і з′являються банальності на кшталт: «Вибране», «Твори», «Романи», «Повісті», «Поезії», «Сонети». Оскільки про негатив із цього приводу вже мовлено-перемовлено, не бачимо потреби розпросторювати думку, ліпше порозмислюємо над назвою книжки Володимира Вознюка.
І почнемо з такого твердження. Ймення його версифікаторських творів (принаймні тих, які виходили досі) умовно можна поділити на дві частини. До першої віднесли б прості назви, в яких ледь простежується метафоричність мислення: «Твої кроки», «По білому білим», «Золоті литаври», «Стрітення», «Відлуння твоїх кроків», «Під небом Чернівців». А друга частина — натяки на образність, думання: «Із голосу скрипки», «Дощі дорогу переходять», «Протяте каміння», «Профіль маски, або 55 присвят».
«Карпатське око» (чомусь у нас вгніздилася ця думка) не підпадає під жоден з цих поділів. І ось через що. «За мапою се озеро гірське — карпатське око». Виходячи з цитати, можемо балакати про приналежність до першої частини? Але не все видається таким однозначним. «До того ж тут і припущення тебе не обмине: а може, нині уже із гряди Карпат високих у тебе, як вічно з небес, вдивляється земне Вселенське око». Чи не настала пора стверджувати про шукання віршарем себе на перетині реальності та уяви? (Хоча, очевидно, дехто може сказати, що відгукувачам це приснилося. Не дискутуватимемо. Лишень зауважимо, що наш здогад має право на існування, як і протилежне роздумування).
Таємничість і чарівність. У цьому випадку вони сусідують. І про це не лише назва книжки свідчить. Кожен (так нам здається) після знайомства з нею, мабуть, скаже, що сторінки видання густо заселені деревами і квітами, звірами і птахами, небесними світилами і зірками, «липи ладнесенько, ладом літо листочками ллють», «Мовчки молюсь матіолі», «косулі очі — очі дитинчати», «душа тремтить, мов крила перепілки», «Благав та й благав місяць шиби віконні, аби крізь них до оселі він міг зазирнути, «сині від морозів зорі»… (Подібних цитат можна надибати й більше, але й вищезгаданих, мабуть, досить для підтвердження нашого судження.)
З окремих цитувань висновковуємо, що Володимир Вознюк тяжіє до метафоричного вираження думки. «Вечір вельможно відчинить вікно всесвіту», «Я ластівками спогадів літаю у Брусилів», «Природа усміхнулась тепло», «І в кожній квітці сонце зацвіло промінням переможної уяви», «Тож пеленаю сум свій щастям світлим». Можливо, не всі однозначно сприймають такий метафоризм. Та, якщо у вірші немає хоча б натяку й на сумнівну метафору, то вважаємо, що версифікатор даремно гайнував час.
Частенько (хіба не слід радіти?) натрапляємо на цікаві образи: «спонтанність снів», «резолюцій рови», «ейфорії сказ», «проміння осені», «ретробурлекс спогаду», «незустрічей стіна», «хмар перестигла слива», «злива квітів», «печалі мерехтіння», «лещата боргів»… (змушені поставити трикрап′я, бо перелік вдатностей зайняв би чимало місця).
Зауважимо і наступне. «Карпатське око» — переконлива агітація за вміння поета працювати зі словом. Поміж буквотворів не стали рідкістю неологізми, рідковживаності та діалектизми. До речі, цю особливість помічаємо вже у назвах віршів. «Із юного, або Зеленовірш», «Недолуження», «Озоріння», «Благословенна барвистість…» А тепер заглибимося в тексти. Там чимало приваб: «зимність», «свободокрилі», «розкрилився», «зеленозорий», «всенемоч», «срібновусий», «галунка». І це — непоодинокі вдатності.
Причаровує алітераційність розділу «Сотворіння словом». Спробуємо згадати про буквосполучення, які найбільше сподобалися. «Схаменися самотою серед слів старих», «Ласощів ласа лисиця ладна ловити лина», «Раптом реванш і розбійні розум розважний й розтер», «Краплять краплини конвалій». Цю словогру кожен, звісно, оцінює по-своєму. Дехто натякатиме і на штучність. Чесно кажучи, не сприймаємо таких «оригінальних міркувань». Якщо в римах немає буквотворчості, то поезію в її справдешності годі шукати. На таку думку наштовхує алітераційний розділ із книжки буковинця. Але в історії вітчизняної літератури слововиражальні шукання — не рідкість. Згадаймо хоча б про сонети Василя Рябого, ронделі Миколи Боровка, паліндроми Станіслава Бондаренка, шахопоезію Анатолія Мойсієнка.
Щодо виражальності і її ролі в донесенні думки, то, безперечно, приваблює і різноформ′я. Цикл віршів, багатострофових рим, верлібр, сонет, катрен зливаються воєдино, оспівуючи творчий пошук. І хотілося б більшого припадання автора до цього джерела.
Не залишається поза увагою і потяг Володимира Вознюка до афористичності висловлювань. «Поміж світів нелегко нині бути», «ні не поглине нас безодня — в народу є небесна сотня». Коли вже зайшла мова про роль словосполучень у поетичному тексті, то, безумовно, зацікавлює ще один момент. Маємо випадки творчого освоєння фразеологізмів і їх органічне використання. «По-вовчому вже вити можу», «Скує корита дерев′яний дуб, і там вже буде зуб за зуб».
Окремішно, напевно, варто мовити про темарій, поділивши написане на громадські, філософські та пейзажні твори. Але в цьому випадку такий поділ був би літературознавчою профанацією. В цьому слід звинувачувати самого версифікатора. Розкладання текстів у так звані тематичні ящики заважає переплетення мотивів. Перебільшення? Не гадаємо так! І наведемо кілька прикладів. Скажімо, вірш «Після липневої зливи у Тернополі» — пеан пам′яті про віддалені у вирії літ студентські роки, своєрідне відгалуження громадської тематики. Та натрапляємо на рядок «із хмаровищ — вода потоком і аж підскоком поперед кроком», і думається про пейзажну дивовижність. А хіба не є стріччю із живописанням словом такі рядки, як «побігло літо садом, утікало садом літо», «лапками літепло лучить — ляскіт лоскоче лани»? І це при тому, що в обох творах є й інші мотиви.
І все ж дещо з того, що стосується тематики книжки, хотіли б виділити. І насамперед поговорити про схильність до богошукань. Вона, між іншим, є помітною в багатьох текстах. «Благословив барвистість Бог», «Сьогодні я здіймаюсь до небес на хвилі подячних Богові за мій уділ в житті пісень», «Ми шлемо в світ Різдву осанну».
Ще таке. Якщо проаналізувати видання, то помічаємо, що в ньому переважають три мотиви: родинний, споглядальний та мандрувальний. Умовно розчленовані, вони допомагають створити портрет авторової неповторності. «Ніколи не таїлася в байдужості кущах тендітна мамина душа», «Погорбилися од горя: піднебесні гори, проваллями б ставали усіх печалей ями», «Туркочуть голуби щось нідерландське та так, як українські голуби».
…Очевидно, можна говорити й про інші аспекти сприймання книжки. Та гадаємо, що й вищезгаданого досить, аби ствердити неперебутність автора, який приурочив книжку світлій пам′яті батька Аксентія Мироновича — уродженця Збаражчини. Залишається тільки додати, що «Карпатське око» надихає до нових мандрівок у поетичний мікросвіт Володимира Вознюка. Бо його потайність приворожує.
Ігор ФАРИНА.
Богдан МЕЛЬНИЧУК.