За псевдонімом Ростислав Кедр приховане ім’я Івана-Володимира Манастирського (1905-2002). Він народився в сім’ї Вітовта, рідного брата видатного художника Антона Манастирського. Як відомо, з с.Завалів Підгаєцького повіту на Тернопільщині Манастирські у 1885 році виїхали до Станіславова, а через рік – до Львова. Ростислав Кедр закінчив Львівський університет, став талановитим поетом, видав сім збірок віршів і поем. Незважаючи на високу оцінку його творів Євгеном Маланюком, Вірою Вовк, Ігорем Качуровським, Марією Гарасевич та ін., ім’я поета випало із усіх реєстрів, а твори не увійшли до жодної з антологій.

Щодо вибору псевдоніму, то може для поета багато важило княже ім’я Ростислав, що означає «зростаюча сила», наймення Ростислава Мстиславича, великого князя київського, бо до Києва і його княжої традиції він ставився з великою повагою, напр., у вірші «На руїну Києву» («Твої святі собори, білі мури / Безцінні пам’ятки старовини, /Сіяли ореолом давнини / I гордим блиском княжої пурпури»). На вибір імені могла вплинути його кохана Ростислава (однойменний цикл), з якою він відчував себе нерозривним цілим («Тому так прагну в тобі знайти себе, /Сплести твоє серденько з моїм в одне»).

Важко відповісти, чому поет використав для псевдоніма дерево кедр? Тут могла відіграти свою роль Біблія, яку він добре знав (див. вірш «Біблія») і в якій чимало поетичних образів кедрів («Голос Господній ламає кедри, Господь трощить кедри ливанські». Псал. 29, 5; «Я бачив беззаконного, як він втішався і розростався, наче кедр ливанський». Псал. 37, 35; «Насичуються дерева Господні, кедри ливанські, що посадив їх». Псал. 104, 16).

Може, на псевдонім надихнули поета віковічні кедри, які ростуть у мальовничих Ґорґанах, біля села Осмолода Рожнятівського району, де він у 1922 році перебував у пластівському таборі «Сокіл». Тут навіть є «Кедрова палата», митрополича резиденція Української Греко-Католицької церкви. «Кедрову палату» збудував митрополит Сильвестр Сембратович, а згодом, після Першої світової війни, коли її зруйнували гармати генерала Брусилова, резиденцію відновив митрополит Андрей Шептицький. Образ кедрів не раз використовує поет у своїх творах: у поемі «Скобине гніздо» («Суворий бір, кедровий палац давній, / Вінець верхів, долина Осмолоди, / Ріка кипуча і цілющі води»); «Зелена Лімниця полоще камінь, /Зелені кедри станули вінцем; /Лунають співи у кедровім храмі…» і т.д.; у поемі «Лісові чорти»: («Над Лімниці прудку й холодну воду, Де зеленіє кедр…»; «…Там джерела цілющі б’ють, а вище золота /Кедрина пахне – тесана оселя / Митрополича, палац, що принишк / В зеленім полі лісових затиш»; «Навпрост сірокамінної ріки / Пишається кедрина золотаста» і т.д.); у вірші «Люблю тебе, як дику Чорногору…» («Така мені ти рідна і…далека, / Як підлютецькі кедри і смереки»).

Як тут не згадати чудового вірша угорського поета Ласла Надьї «Рана на кедрі»: «…О кедре ліванський, о дерево осиротіле, / та стовбурі твоєму рани Мойсея та Ехнатона, / на стовбурі твоєму рани Ісуса і Спартака, / діви Жанни, обвугленого королевича Дожі, / рана-кратер чоконаї і Едіп Піаф, / також нанесені сталлю рани Петефі і Ван Ґога…».

На жаль, у нашій довідковій та енциклопедичній літературі, у тих відомостях, які подають численні медіа-сайти, міститься чимало плутанини і стосовно Антона Манастирського, і стосовно справжнього імені його онука Ростислава Кедра (чомусь називають його Іваном Володимировичем), і стосовно дати його народження – вказують то на 1904, то на 1905 роки, наголошують, що нема відомостей ні про його батька, ні про місце його навчання. Мені прикро, що до поширення цієї неправди я теж причетний, бо надрукував у 2012 році, у 12-му томі «Енциклопедії Сучасної України» статтю «Кедр Ростислав», де повторив загальновідомі вигадки. Тоді справді інформації про життєпис поета не було, то ж це й призвело до вказаних помилок.

Сьогодні «темні місця» його біографії частково з’ясовано. Іван-Володимир (у студентській картці Jan Władzimierz) Манастирський народився 24 листопада 1905 року у Львові. Його батько – Вітовт Манастирський, інженер-геодезист, власник технічно-вимірного бюро у цьому місці (1903-1910, 1920-1939), рідний брат художника Антона Манастирського. З 1900 року Вітовт працював асистентом, згодом доцентом, а в 1922-1924-их – професором Львівської політехніки, був почесним членом Українського технічного товариства  у Львові. Іван-Володимир фігурує в його особистих документах як син. Цю інформацію підтверджує «генеалогічне древо» Манастирських, вміщене в Інтернеті.

Про маму письменника відомостей нема. У біографічному вірші «У день Марії» він згадує, що її звали Марія, вона була прекрасна «дружина й мати: в теплому гніздечку ростила діток»:

Гніздо твоє зруйноване. Сибір

тебе убив. Крізь даль степів і гір

Привіз у рідну землю і з тобою

Спочив і батько. Ми ж – увесь твій рід –

З сестрою підемо вам небавом вслід:

Спливем, як лист, як піна за водою.

У творі «Заказаний рай» він згадує батьків: («Рідня… І батько-мати, вже на склоні / Робочих літ, покриті сивиною… / Я заплатив би кров’ю молодою / До них вернутись…»). А в творі «Сестра» він пише: «І кості рідних тліють у землиці, у рідній», а його з сестрою розділяють «континенти й океани».

Постає досі нез’ясоване питання: де навчався Іван-Володимир? Не може бути, щоб такий інтелектуал (а на це першим звернув увагу Євген Маланюк) не мав освіти. Допомоги заповнити цю прогалину Віра Вовк, яка наприкінці війни познайомилася і заприятелювала з ним у Дрездені, куди він часто доїжджав з Берліна, де проживав. Іван-Володимир був частим гостем у їхньому домі, спілкувався з її батьком, лікарем Остапом Михайлом Селянським. Пані Віра підказала, що на початку 30-их років поет закінчив філологічний факультет Львівського університету, де здобув учений ступінь магістра. Заковика в тому, що з 1918 року, після проголошення незалежності Польщі, цей навчальний заклад отримав офіційну назву Університет ім. Яна Казимира у Львові (замість  ім.Франца І), та в ньому не було філологічного факультету, а був філософський (гуманітарний). В архіві Львівського університету (фонд 26, опр.2) зберігаються особові справи студентів – Богдана-Ігоря Антонича, Дмитра Бандрівського, Івана Керницького, Теоктиста Пачовського, Євгена Пеленського, Ярослава Рудницького та ін. Серед них є й особова справа Івана-Володимира Манастирського і його маґістерська дисертація. Про це пише, зокрема, Іван Сварник у статті «Документи просвітян в архіві Львівського університету» (зб. «Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність» (2010, т.19, с.639).

Ростислав Кедр дебютував збіркою «Сонети» (на обкладинці: Кедро), що вийшла у львівському видавництві «Вогні» у 1931 році. Я пам’ятаю, яке дивовижне і бентежне враження справила вона на мене, коли я вперше познайомився з нею на початку в 1994 році у Варшавській національній бібліотеці і майже всю її переписав собі до зошита. Особливо вражали цикли «На хвилях», «Серед гір» «Сільські сонети», «Ерато на селі», «Рефлексії». Кожен вірш відгранював справжнім мистецтвом, яке спроможні забезпечити тільки ясна думка, що прагне гармонії, врівноваженість, пластична образність, прозорість композиції і т.д.

К.Самбірський у рецензії на цю книгу писав: «…Для того, хто дивиться на твори красного письменства передусім з точки погляду їх внутрішньої вартости, «Сонети» будуть – на тлі нашої літературної буденщини – правдивою несподіванкою. Передмова рекомендує автора як початкуючого. Збірка не лишає такого вражіння. Навпаки, слідно в ній певність удару і самодисципліни, що рідко зустрічається в молодих авторів» («Літературно-науковий вісник», 1931, кн.3, с.281). Далі рецензент зазначає, що «головною прикметою вірша є його невимушеність», автор не робить «з бадьорости» свого «вірую» (хоч і зізнається, що народився «для тихих ліричних струн» і «радощів співцевих»; тому в його віршах чути «струну сувору» («Святослав», «Облога Києва», «Старий борець»). Він носить у душі «Єдину правду: мертві не кусають», а його еротика нагадує де в чому еротику М.Рильського; та йому чужа «нездорова тужливість сучасної нашої лірики», як і «туга за деморалізуючим спокоєм».

Юрій Липа у листі до редактора часопису «Вісник» Дмитра Донцова від 30 червня 1933 року з гумором писав: «В списі співробітників є щораз більше кедрів, яворів, кленів – і я бачу, що буду змушений для виразнійщости вигадати собі псевдонім». Він мав на увазі «вісниківських» авторів Ростислава Кедра (тоді ще Кедро), Володимира Кедровського, Гордія Явора і Юрія Клена. Та Cedrus вабив своїм суцвіттям і давав нові їстівні горіхи. У 1933 році в журналі «Вісник» Ростислав Кедр опублікував дві поеми «Мойсей» (1933, т.3, кн.7-8) і «Мікельанджело» (1933, т.4, кн.11), у яких змалював героїв у період їхніх найбільших вагань і сумнівів, коли на «ясному полі свідомості» починають ворушитися неясні, небезпечні думки, які, відщепившись, можуть набрати самостійної сили. Це трапилося з Мойсеєм, який вивів євреїв із єгипетського полону в землю обіцяну, водив їх 40 років по пустелі, отримав від Бога Десять заповідей на горі Сінай і тепер, вигнаний із єврейської спільноти, вимушений помирати, не добравшись до святої землі:

І втихло, тільки небеса іскрились.

Мойсей підняв до зір старечі очі:

«Я убивав в твоє ім’я і ось

Я вигнаний, сліпий і одинокий,

А ти мене покинув? Де ти є?

Твої скрижалі тягарем страшним

Упали на мої старії плечі;

Нащо ти дав мені ті таблиці?

Та ви лиш боритеся між собою,

А доля світа вам обом байдужа.

Не вірю вам!» –

                           Замовк. І загриміли

Слова Єгови: «Сумнівом твоїм

На себе присуд видав ти. У землю

Обіцяну не вступиш, але вмреш

Тут, на порозі, самітний, нужденний,

Як прогнаний собака на безлюдді!» –

І світ померк Мойсеєві назавжди.

З психологічного погляду стан розпачу пояснюється тим, що в такі хвилин образи і думки хлинуть настільки сильно із підсвідомості, що сприймаються художником не як результат його творчого зусилля, а як результат чийогось втручання, ніби нав’язані іззовні. Це трапилося із Мікеланджело (поема «Мікельанджело»), в доробку якого такі роботи, як «Розп’яття», «П’єта», «Давид», «Євангеліст Матвій», розписана Сікстинська капела з фресками за євангельськими сюжетами і сценами з Книги Буття. І після цього всього він раптом починає сумніватися стосовно меж пізнання Бога, бо в нас нема ніякого безпосереднього і прямого знання Бога, котрого ми могли б бачити візуально; Бог нескінченно й незрівнянно більший від того, наскільки ми спроможні його уявити і подумати про нього; наші поняття не здатні «схопити» Бога, вони лише частково відкривають завісу його присутності.

У поемі «Мікельянджело» описано той самий психологічний автоматизм і «занурення» його у підсвідомість, що і в поемі «Мойсей». Функціонування свідомості обох героїв забезпечене діяльністю багатьох систем мозку довкола актуального «я». Та в пограничній ситуації ці системи розпадаються, розщеплюються, породжуючи думки, слова і образи, які можуть сприйматися як одкровення, не належні герою (автору).

У 1939 році у львівському видавництві «Вогні» вийшла збірка Ростислава Кедра «Пінистий келих» (згадаймо у Болеслава Лесьмяна: «Napój cienisty» – «Тінявий напій»), до якої він включив уже згадані поеми «Мойсей» та «Мікельанджело». На обкладинці збірки художниця Ольга Манастирська-Савицька зобразила класичну амфору, що певною мірою визначила нахил поета до традицій київської неокласики. У цій книзі автор засвідчив себе як тонкий лірик, майстер сонета й октави, співець природи. Його твори близькі до неокласики, насичені елементами імажинізму. У них переплітаються мотиви кохання й еротики, медитації й описи краєвидів.

На цю збірку розгорнутою рецензією відгукнувся Євген Маланюк. Він, зокрема, писав: «Кедро – ані дебютант, ані літературний юнак. Дебютував він вже сім літ тому і дуже характеристичне для автора , що то була книжка власне – сонетів. Сі строфічно-формальні нахили автора, як і особлива дбайливість його щодо деяких формальних складників віршу вказують на те, що маємо діло з артистом «свідомим» (в противагу «нестямним натхненням») свого покликання і свого творчого, сказати б, ремесла. Справді, – поважність, свідомість і окресленість стремлінь – то найхарактеристичніші ціхи автора збірки» («Вісник», 1939, т.1, кн.3, ст.233-234). Євген Маланюк вважає, що найбільшим мистецьким досягненням автора є сонети «Дзеркало», «Весняна ніч», «Ехеgi monumenium», «Безнадійність», «Фавст», «Переможець». «З Ростислава Кедра, очевидно, дозрілий письменник (дозрілий зі всіма його органічними плюсами й мінусами), поет з формальними нахилами до неоклясицизму, але вдачею своєю скорше романтик з наявним напруженням творчої волі і свідомим стремлінням до монументальних форм. Наразі найбільш основаною ним формою є сонети» (Там же).

У збірці «Пінистий келих» конкретний зміст зображуваного весь час осяяний спалахами образної думки, що надзвичайно розширює його смисловий горизонт. Активність ліричного переживання постійно зміщує часові грані – з теперішнім переплітається минуле й майбутнє. Рецензент продовжує: «Центральне місце в поезіях Кедра займає завше мисль, фільозофічні розважання на теми, що звемо їх вічними і що притоку до них добачає автор майже всюди, чи то буде самота, чи очі коханої істоти, чи краєвид, чи минання молодости. Таким чином, вірші автора, часом, може й проти його волі, набрякають надмірною ваготою «змісту», насякають тягарем фільозофічного роздуму часом з виразною шкодою для своєї конструкції і естетичних вальорів» (Там же). Це саме спостерігаємо і в Болеслава Лесьмяна: руйнується межа між дійсністю і маренням, краса стає запорукою правди, а назву збірки (як і в Кедра) можна трактувати «як напій забуття, який ще раз ожив в образах, ритмах і римах, відтворював пережите, ще раз воскресав його у поезії, щоб викреслити це зі свідомості» (Р.Радишевський передмова до збірки Болеслава Лесьмяна «Весняні сновидіння». К., 2019, с.22).

Конкретику Кедрового образу, насиченого емоційною стихією, в романтичному дусі «наближену» до антитези добра і зла інколи збіднюють, вважає Євген Маланюк, неточні наголоси, примітивні рими, порушення метрики й ритму. Стосовно монументальних форм, зібраних у розділі «Поеми», то рецензент вважає, що вони часом надто розтягнуті, що послаблює і знижує їхнє драматичне напруження і затуманює ідею твору (поема «Мікельанджело); а поема «Жертва на Голгофі є «занадто близьким варіянтом відомої вже у нас поеми Й.Махара «Golgata», варіянтом, що, на жаль, не дорівнює оригіналові ані плястикою образу, ані композицією» (Там же).

Звісно, кожен поет могутній і сильний, поки не покидає ґрунту дійсності і не починає, як птаха, ширяти в тумані. Увесь сенс тодішнього життя віддзеркалюється в поезії Ростислава Кедра минущими відголосами подій, болісними роздумати над проклятими питаннями буття. Поет брав участь у «Пласті», у роки Другої світової став вояком дивізії «Галичина», згодом – 1-ї Української дивізії, яку очолював генерал Павло Шандрук. Наприкінці війни він опинився в Дрездені, де пережив страшну трагедію – нищівне бомбардування міста англо-американською авіацією навесні 1945 року, яке з дивовижною художньою силою, сатирою і фантастикою відтворив Курт Воннеґут у романі «Бойня номер п’ять» (див. укр. пер. 2014 року). На відміну від лікаря Остапа Михайла Селянського, батька Віри Вовк, йому вдалося живим вийти із цієї бойні, травмованим на все життя. Пережиті трагічні події лягли в основу віршів «Вже, мабуть», вас ніколи не побачу…», «Туди!», «Галичина», «Ізгої», «Моїм – далеким», «Велика війна», «Як сповниться час», «Рідний край», «Морітурі», «Чому?», «Колись!», «На руїну Києва!».

Ось вірш «Дрезден 1945 року»:

Над містом небо – ніби чорна прірва,

Гудуть мотори! Бомби! Смерть! Вогонь!

Земля хитається, танцюють мури.

В повітрі фосфор, жар. Бліді обличчя

Іще живих, що за хвилину вмруть,

До мурів припадають, до землі,

До стебелин трави поміж румовищ.

Град бомб. Червона цегла змелена

На порох. Грубі шини трамваєві

Покручені в конвульсіях сталевих.

Будівлі гнуться й глухо падають,

І мелють людські кості, людське м’ясо,

Всуміш з камінням, цеглою і склом.

Деякі із віршів Ростислав Кедр присвятив Вірі Вовк: «Весна і кохання», «В.С. («О будь мені сестричкою малою…»; «Твоїх солодких вісімнадцять літ…»; «Лиш хоч би на руках тебе носити…»); «В.С. («Так, вісімнадцята весна!»); «Чужа осінь»; «Вірі Вовк (на спогад пережитого)»; «В альбом Вірі С.»; «В.С. («Ішли ми, сестро, різними шляхами»); «Вірі Вовк (пересилаючи поезії»).ї

26 січня цього року Віра Вовк надіслала мені «Спогад про Івана-Володимира Манастирського». Він є прикметним для характеристики поета, наведу його повністю:

«Після переїзду на Захід Іван-Володимир Манастирський жив постійно в Берліні. Ми познайомилися через посередництво моєї мами Стефанії Марії Селянської, яка мала намір захистити свою докторську дисертацію про історію Покуття в Берлінському університеті, де проф. Юберсберґер був захоплений тією працею, що вимагала довгого ходження по покутських селах і шукання інформацій по метриках у захристіях… Іван-Володимир Манастирський робив коректу німецького перекладу.

Мама часто, а часом і я, навідували Берлін, де жив також наш спільний друг соціолог др. Микола Масюкевич. Оба вони бували нашими гостями в Дрездені. Ми їх називали просто «доктором» і «маґістром».

Після великого налету на Берлін, у якому згорів у садибі Івана-Володимира Манастирського єдиний примірник маминої дисертації, маґістер з’явився в нас у Дрездені з невеличкою валізкою… Тієї самої ночі ми втратили наше помешкання з усім, що було в ньому, шукаючи рятунку в близькому парку, а вранці я з маґістром подались через горюче місто до лікарні, де працював мій батько, в надії повернутися з ним до матері…

Маму й мене вивіз автобус до тих, хто пережив Дрезден, на південь Вюртенберґу, а маґістер і доктор дісталися до табору чужинців біля Мюнхена.

Після довгих років ми знову зустрінулися в Торонто, уже в час миру…»

Уже згодом, після переїзду до Канади Ростислав Кедр постає перед читачем як митець особливо глибоко й пристрасного життєствердження. Це помітно в його «пластовій» поемі «Скобине гніздо», яка побачила світ у Торонто, в 1957 році, у друкарні «Київ» і означена як видання «Лісових Чортів». Хоча під самим твором зазначено, що він написаний у Мюнхені, в листопаді-грудні 1946 року. Головна ідея твору – виховання молоді на засадах християнської моралі, здійснюване в національній скаутській організації «Пласт» у Карпатах, формування певних настанов, понять, принципів, ціннісних орієнтацій необхідних для розвитку молодих людей, їх суспільного життя і праці. Твір присвячений  основоположникові «Пласту» д-ру Олександру Тисовському (Дротові) і начальному пластунові проф. Северинові Левицькому (Сірому Левові). Основу сюжету твору складають змішані форми хронотопу: а) локальний часопростір, в межах якого автор фіксує найзначніші факти перебування в таборі «Сокіл», у «Скобинім гнізді» у Карпатах, коли на Говерлу молодь «водив Северко», рейди до Кременця, Почаєва, проживання у Ґорґанах, біля села Осмолода, в урочищі Лютому, на березі Лімниці, де розташована «Кедрова палата» – резиденція митрополита Андрея Шептицького, відвідини Яремча, Ворохти; б) континуальний часопростір, який розширює свідомість автора і позначений відкритим зображально-виражальним началом та естетично навантаженим словом, на відміну від інформаційності у локальному, спроба максимально охопити події і включити в свої рефлексії широкий контекст, де події відбуваються одночасно в кількох просторових точках у Карпатах, у «Сколі», на Волині, де «рокоче Стир, тече сумна Горинь», на вигнанні («Прогнала нас у світ судьба нещасна, / І шлях вигнанців топче доля боса»), на Маківці, на Чорному морі, в Дахау, в Сибіру і т.д.; в) психологічний часопростір, який виражає суб’єктивні переживання автора, його моральні пошуки і простір душі. У цьому останньому помітна зосередженість на внутрішньому світі автора і його релігійно-філософських ідеях:

                                     …Перед вівтарем

Священик молиться за Кир Андрея,

Народу батька і архиєрея.

Вшануймо тінь великого владики!

Його ім’я нестерте. Адже він

З пустель нас вивів, мов юрбу й пів віку

Мойсеєм був народних поколінь,

В майбутність вірив світлу і велику,

Доживши ж тільки горя і руїн,

Він – сідоглавий – в час жахіть і бурі

Спочив навіки у святому Юрі.

Тому не дивно, що фізичний часопростір у творі цілковито підпорядкований психологічному хронотопу, а рельні події (згадки про перебування в таборі багатьох осіб – Богдана Кравцева, Юрія Косача, Юрка Студинського, Купчинського, Сиротюка, Стадника, Нестюка, Портухая, Ковтуна, панотоця Липинського, Монцібовича та ін.) підпорядковане психологічному часові; автор оперує не часовими, а ціннісними  категоріями:

А ми несли великий заповіт:

Краса і сила, бистрість, обережність,

А над усім був Бога – свята безмежність

І Україна – так! Хіба ж могло

Інакше бути?

Окрелене коло ідей, задеклароване в «Скобиному гнізді» метафорою «Бо і куди ще біс їх не водив, отих славетних Лісових Чортів?» розроблене значно ширше у поемі «Лісові Чорти» (згадаймо «Dziejba leśna», тобто «Лісове дійство» Болеслава Лесьмяна)  – (Торонто, 1955, 1 вид. і Детройт, 1972, 2 вид.).

Поезію Ростислава Кедра не збагнути без урахування того, наскільки був загострений слух автора на психологічні ритми епохи, їх емоційну музику. Інколи важко вловити невловимі несформульвані грані конкретного часу. Найпереконливіше це можна простежити на матеріалі його книги «Поезія» (Торонто, вид-во «Євшан-зілля», 1983), що вийшла з передмовою Віри Вовк і передає еволюцію його творчого шляху від романтичної мінливості і споглядальності до трагічності пережитої війни і некомфортності проживання на чужині. Психологічна проблема історії, мовлячи філософською мовою, постає з усією виразністю, вона вже стала кровним здобутком сьогоднішнім поколінь.

Віра Вовк у передмові до цієї книги пише: «Ідеться про обширну антологію, в якій нагромаджено збірки із різних років… В антології, що перед нами, поет розвиває такі цикли: любовну лірику, поезії про природу, філософське роздумування, пілігримсько-емігрантські й українські теми (останні в споминах); до них приєднується ряд соковитих балад з часто присутнім первнем гумору, який так рідко вітаємо в нашій народній творчості.

З легких анакреонтського характеру поезій автор переходить на суворі сонети, експериментуючи також в інших устійнених формах, як тріолет і секстина. Вірші стилістично коректні, хоч де-не-де трапляються ґонґоризми – насичені радше невибагливим епітетами й риторичними фігурами і часто вживають димунітивні форми іменників» (с.8).

Багатство і різноманітність морально-етичних колізій відбивають підвищену увагу до проблем внутрішньої зрілості людини. Тисячами ниток вони пов’язані з пережитими трагедіями, з емігрантським життям, з його неминучими, часом бурхливими сплесками і труднощами, зрештою, з культурою. Віра Вовк продовжує: «Майже постійно відчувається в поезіях присутність культури, передовсім світової літератури: Гомер, Горацій, Катул, Данте, Ґете, Бодлер, Ніцше позалишали тут свої сліди. Ростислав Кедр воліє опрацьовану, точену форму більше, ніж вільноплинну. Тут він подобає на ренесансного майстра деревориту Дюрера, не на кольориста, який малює мазками, як Сезан. Сонети в нього справді майстерні, з «дзвінким закінченням», про що свідчать «Великий плуг», «Чому?», «Грядуще», «Боги і люди», «Літні думки», «Вічний Адам», «Чужа осінь», «Туди!», «Папоротин цвіт» та ін.» (с.8).

Вірші Ростислава Кедра – це вірші тяжкого і загостреного прозріння людини, якій війна і поневіряння нанесли важку психологічну травму,  і вона, спираючись на досвід пережитого, засуджує війну як явище абсурдне, дике і безглузде. На думку Віри Вовк, візія «його краси невловна, етерична, осяяна якимсь небесним німбом. Маємо враження, що поет жахається всього приземненого і, наче Дон Кіхот, воліє ідею, ніж дійсну жінку з крови й кости, хоч є в нього також і пристрасть, і шал… Слід зокрема звернути увагу на філософськи насичені поезії, де витримана гострота думки, бунт проти абсурду і жорстокого старозавітнього Бога (помітні уже в ранніх творах, особливо в поемі «Мікельанджело» і в «Жертві на Голгофі» (з «Пінистого келиха»). Поет сперечається з власним сумлінням, намагається зрозуміти, що подбає на протиріччя» (с.9-10).

Ігор Качуровський, у 1992 році представляючи читачам журналу «Дзвін» добірку поезій Ростислава Кедра, писав: «В сонетах Ростислава Кедра – мотиви кохання та еротики, іноді любовна тематика сплітається з описами краєвидів рідних Карпат (сама природа як така найвиразніше виступає у його пластовій, писаній октавами поемі «Лісові Чорти»), у царині геронтологічної лірики Кедра можна поставити поруч із Леонідом Первомайським, з тією, правда, різницею, що Первомайський відчув і висловив почуття похилої віком людини, коли його зістаріли не стільки роки, скільки саме життя. Малюнки жахіть (а Ростислав Кедр пережив бомбардування відкритого міста Дрездена) дано, можливо, надто загально – без моторошних подробиць, що їх знайдемо, наприклад, у спогадах Романа Лазорка («На шляхах Європи»), але ця риса притаманна всій неокласичній поезії. А що Р.Кедр – носій традицій українського неокласицизму, про це свідчать його витончені сонети. Ясна річ, що крім сонетів і октав, поет володіє багатьма формами й жанрами. Зокрема, хочу звернути увагу на такий рідкісний мадригал – віршований комплімент, адресований коханій чи просто знайомій жінці» (Качуровський І. Про поезію Ростислава Кедра // Дзвін. 1992. № 3-4, с.19-20).

Високо оцінила збірку Ростислава Кедра «Поезії» (1983) Марія Гарасевич. Вона, зокрема, писала: «…Як поет він звертає на себе увагу в першу чергу вдумливістю в життя, особливо в його сумну сторінку. Мотив старіння позначений на його творчості з молодих років рівнобіжно до мотиву вічної молодости. Якась частина людини, на мою думку, ніколи не старіється. Не лише дух, а щось чуттєве таке сильне, що людина до глибокої старості має його в своїй істоті підсвідомо, в ревно закритих комірках, як ніколи невтрачене, прекрасне, романтичне. У поезії Р.Кедра пізнішого періоду ця частина людини відлунює в багатьох творах, чи то в оспівуванні краси світу, чи інтимних почувань» (Свобода. 1989. 17 червня). Рецензента ретельно оглянула цикли збірки – «Доба», «Така осінь», «Мисль», не минула й мотиви туги, смерті, кохання, любові до природи. Есей «Ростислав Кедр», а також два листи Івана-Володимира Манастирського до неї (від 26.06 і 18.07.1989) вона включила до своєї книги вибраного «Ми не розлучались з тобою, Україно» (Детройт- Мічіган, 1998).

У поезії Ростислава Кедра чимало апокаліптичних і катастрофічних мотивів, що були спонукані трагедією воєн, впливом ідей Освальда Шпенглера, Мар’яна Здзеховського, Флоріяна Знанецького тап ін. Зазвичай ці мотиви пов’язані з катастрофою бездержавності як Божою карою за виродження будівничої правлячої касти, зраду національних ідеалів, агресією Росії і її претензією бути визволителькою і «заступницею» всіх народів, впливом комплексу євразійства та малоросіянства на українську спільноту, епохою деформації української ментальності і духовного спустошення людей. У цьому аспекті настрій багатьох творів Ростислава Кедра близький до пафосу віршів Євгена Маланюка, Олекси Стефановича, Леоніда Мосендза та ін.

Як час горить! В серцях і душах

Минуле попелом лягає,

І паляться скарби безцінні

Всепоглинаючим вогнем.

Землею ходить чорна буря,

Стовпами небо підпирають

Дими руїн, а попелища

Вночі стрясає жах німий.

Світи горять, світи вмирають!

Криваві, божевільні очі

Опалює страшне дихання

Неізреченної доби.

            («Апокаліпсис»).

І так присуджено народи цілі

На смерть, на знищення, немов на жир

Неситим хробакам – владикам світу,

Повільно гинуть у зубах гієн.

Гроза, мов чорна хмара суне світом

Їздці чвалають апокаліптичні!

              («Така осінь»).

Вони прийшли, де бані золотії

Пишалися на лаврах і соборах

І понад біллю міст синіла даль.

Чому ж вогонь до неба скаженіє?

Чому це всюди сіє смерть сувора

Сійбу мерців, пожарищ та руїн?

             («Чому?»).

Як чвалали вони

По вогнистих небесах

Чотири вершники чорні,

Вершники Апокаліпсису.

Як роздирав вухо

Грім бомб та руїн!

Як сичали гадюки безкраї пожежі!

             («У ніч дощову»).

Такі ж мотиви звучать у віршах «Неминуче», «Суєтне», «Вічність», «Вічна безодня», «Мир на землі», «Сердитий Бог», «До наших тіл», «Роздертої душі…», «Розп’яття», «Гомо сапієнс» та ін.

У 1990 році, у Торонто, побачила світ драматична поема Ростислава Кедра «Гомункулюс» (передмова Віри Вовк, обкладинка Якова Гніздовського, певною мірою інспірована «Фаустом» Ґете.

Отже, як бачимо, у творах Ростислава Кедра мистецтво слова досягло високого ступеню зрілості.  Глибокий художній аналіз, нахил до неоклясицизму, культура вірша, володіння великими й малими формами, зокрема сонетом, інтелектуалізм, інтимна духовна близькість до простої людини з народу – це безсумнівні завоювання автора. Тому дивно, що його художні відкриття, незважаючи на високу оцінку таких авторитетних письменників, як Євген Маланюк, Віра Вовк, Ігор Качуровський, Марія Гарасевич та ін., опинилися поза увагою критиків. Поета, по суті, викинули з усіх реєстрів, його твори не увійшли до жодної з антологій, навіть антології поезії Канади. Ростислав Кедр своїми кращими творами сказав чимало нового і трагічного про свого сучасника, людину, травмовану війнами, більшовицьким режимом і поневіряннями на чужині. Він постійно просвітлював і перевіряв зображуване красою, а краса для нього вищою мірою була невід’ємною від духовності, від національної ідентичності.

У тому, що поета тривалий час замовчували і продовжують замовчувати, конструюючи йому долю Вільяма Блейка чи Ципріяна Норвіда, яких повернуто  до національних літератур майже через сто років після їхньої смерті, я вбачаю кілька причин. Перша: наші дослідники, критики, упорядники антологій часто є поплентачами літературного процесу, вони не вникають у його подробиці, я певен, що навіть не читали творів Ростислава Кедра, а орієнтувалися лише на панівні ієрархії літературних текстів і суперечні системи цінностей, по суті, підтримуючи офіційну легенду про тодішню літературу, тому твори поета автоматично потрапили до числа апокрифічних – відштовхуваних і підданих забуттю. Друга: Ростислав Кедр був людиною сумирної вдачі, він волів не втручатися в долю своїх книг і вважав, що кращими їхніми рецензентами є очі, вуха і серця читачів. Він, очевидно, розділяв думку Фейєрбаха про те, що глибокі ріки протікають спокійно, без зайвого шуму, подалі від розваг життя, а поверхневі – шумлять, піняться, намагаючись збільшити ефект свого впливу на оточення. Він був справжньою глибокою рікою, його глибоководна течія виявляє свій зв’язок із народним морем  лише у пору стресів і тектонічних зсувів. Третє: можливо тут ще відіграла свою роль боротьба літературних генерацій, відома в європейській літературі ще з ХVІІ ст. під назвою «Суперечка про давніх і нових», коли представники молодшого покоління у погоні за новаторством вважають традиціоналістів безнадійними «дідами», а їхній художній канон застарілим. Тому теми, мотиви, ідеї, засоби творення художнього світу, жанри для них виявилися «неактуальними» позбавленими новацій. Віра Вовк вказує на ще одну причину непопулярності поета: невдалі назви творів: «Лісові Чорти», «Гомункулюс»…

Якби там не було, та поетичний доробок Ростислава Кедра сьогодні потребує ревізії і переоцінки, бо він – справжній поет, у всіх своїх книгах чинить суд над сучасниками і собою, своїми думками і відчуттями. Через образно-символічний покров його творів просвічує совість, а вона представляє речі інакше, ніж вони видаються загалові. Вона – мікроскоп, який збільшує їх для того, щоб зробити чіткішими і помітнішими для притуплених почуттів. Поезія – весна думок і почуттів Ростислава Кедра, щоправда, він у пору своєї осені більшість із них виклав на папір. Може, деякі з них втратили принаду цвітіння, яскраві барви і їх живу зелень, та при світлі істини вони дозріли і стали досконалими плодами.

Олександр Астаф’єв, м.Київ.

 

Leave a Reply

Your email address will not be published.