Автор цих рядків часто задумувався над одним моментом: чому у роки Другої світової війни загони «совітської» партизанки майже не поповнювали уродженці нашого краю?

В часи тоталітаризму прибічники комуністичної ідеології нерідко говорили, що у ті непрості часи, мовляв, не було сміливців. Та в незалежній Україні такі «правдолюбці», образно мовлячи, прикусили язики перед невмолимістю фактів: неможливо знайти родину, яка не пов’язала б свою долю з повстанським рухом. Саме їм нерідко стріляли в спину червоні зайди та завербовані ними попихачі. До речі, саме це можна побачити на прикладі короткого, проте яскравого життя Івана Климишина з Верещаків Лановецького району, який мав повстанське псевдо «Крук».

Народження патріотизму
Уперше почув про нього десь на початку 90-их років минулого століття, коли сміливці під орудою Василя Петрука з Шумська, незважаючи на подихи вітрів комуністичної влади, намагалися відкрити людям правду про Антонівецьку повстанську республіку, серед творців якої був хоробрий командир з маленького села Волинського Тернопілля.
…Народився він тоді, коли впала Російська імперія і на наші землі готувалися прийти польські окупанти. Старожили та рідні пригадували, що хлопчина вже змалечку був допитливим та гараздим на різні видумки. Від старшої сестри Соломонії навчився читати. І у 1927 році восьмирічним пішов до школи. Як розповідала двоюрідна сестра шкільного товариша Івана Климишина Ганна Шафарусь, малий волиняк вже тоді привернув увагу багатьох.
Вона пригадана один випадок. Школяр був у випускному класі, коли наближалися вибори до польського сейму.
Окупанти, звісно, дуже хотіли, аби люди проголосували за їхніх висуванців. Але одного дня на всіх огорожах села з’явилися написи із закликом підтримувати тих, хто відстоюватиме інтереси українців. Чужинці лютували. Вчитель-поляк запідозрив у цьому малого селюка і «пригостив» його лінійкою по руці. А після екзекуції вигнав з класу. Та провівши урок, не міг покинути приміщення, бо двері виявилися підпертими великим каменем.
Після п’ятирічного навчання у рідному селі були ще роки школярування у сусідньому Вишгородку. Тут ще більше утвердилися його антипольські настрої. Ще й досі люди пам’ятають про концерт, коли учні, навчені Іваном, заспівали «Єще Полска не згінела, але згінуть мусі. Як большєвік не доб’є, то холера скусі». Можна говорити і про обшук польською поліцією в садибі Климишиних, який не дав бажаних для дефензиви результатів. Молоді підпільники все надійно заховали.
Потім було навчання у Вишнівці. Там він організаційно пов’язав своє життя з ОУН. І не жалкував за цим. Бо вже тоді вирішив, що боротиметься за постання української державності. В січні 1938 року його арештували жандарми і кинули до буцегарні у Кременці. Та через 5 місяців випустили звідти, бо не могли довести його приналежності до українського підпілля. Він не зізнався у цьому, хоча зазнав мордувань.
Повернувшись у рідне; село, продовжував виконувати всі доручення соратників по боротьбі. В цей час почав зростати авторитет юнака. Не дрімали і окупанти, які пильно стежили за кожним його кроком. Цього разу все скінчилось тим, що хлопця запроторили до сумнозвісної Берези Картузької. Слава Богу, там він перебував недовго, бо Річ Посполита перестала існувати після нападу гітлерівської Німеччини. На наші землі прийшли червонозоряні «визволителі».
Може, вже тоді сталося б так, що сліди молодого волиняка назавше пропали у мороці більшовицьких катівень. Не секрет, що комуністичні людолови полювали за національно свідомими українцями. Івана Климишина порятувало те, що він опинився в розвідувальній школі на території Польщі, перейшовши кордон за дорученням ОУН.

Перші кроки
Чого гріха таїти: тоді чимало людей, наляканих більшовицьким терором, вірили, що фашисти допоможуть у відновленні Української державності. Сподівався на це й Іван Климишин, коли за декілька днів перед початком совітсько-німецької війни десантувся неподалік рідного села разом з декількома побратимами. Не покидала його надія на це, коли у складі похідної групи ОУН побував у східному регіоні України.
Та сподівання на поміч гітлерівців виявилися марними. Це стало зрозумілим, коли стикнувся з фактами того, що Гітлер прийшов в Україну, щоб загарбати її, а людей зробити рабами. Наприкінці травня 1942-ого гітлерівці арештували Івана Климишина за намагання взяти участь у проголошенні державності в Києві та пропагандистську роботу на східних теренах. Його хотіли вивезти до Німеччини, але він утік, проломивши дошки у вагоні потяга, яким везли його на чужину.
Він тоді повернувся на рідну землю, виконуючи нові накази оунівського підпілля. Організувавши боївку з надійних земляків, здійснив перший успішний напад на коричневих зайд, розгромивши гарнізон гітлерівців у Вишгородку. Безжальний час не зберіг письмових свідчень про це, але ми достеменно знаємо про все зі спогадів Івана Малішевського, уродженця цього села.
Цей приклад яскраво говорить, що в той час по всій Волині виникали загони патріотів, котрі нищили фільварки і підприємства, що працювали на фашистів.
Івана Климишина, який отримав псевдо «Крук», провід ОУН направляє на Шумщину, де він мав організувати повстанський рух.
Наприкінці березня 1943-го в лісовому урочищі «Дігтярня» коло Антоновець з’явився повстанський табір. Тут тоді розмістилися українські партизани під орудою «Крука». В ту пору вони провели кілька вдалих операцій (згадаймо хоча б про напад на тюрму в Кременці), в результаті яких було визволено чимало земляків, котрі потрапили до лабет фашистів. Деякі з них вже в ті дні поповнили лави повстанців і пізніше хоробро боролися з ворогом в УПА.

Більшовицькі провокації
Треба, мабуть, згадати і проте, що зародження повстанського руху змусило більшовицьких провокаторів чинити всілякі перепони оунівцям, налаштовуючи людей супроти них. Одним з прикладів такої підступності можна вважати події, які призвели до трагедії села Молотків на Лановеччині. Старожили розповідали, що червоні партизани Антона Одухи, які базувалися у лісах сусідньої Кам’янець-Подільщини, знищили родину ополяченого німця Галька Брандта, який був перекладачем у ляндвірта Ріхтера. Аби відволікти увагу від справжніх вбивників, на місці свого атентату залишили документ повстанця Степана Никончука. Пригадуєте, що за подібним сценарієм у Рівному діяв совіцький розвідник Ніколай Кузнецов?
Та повернімося до молотківської трагедії. Наприкінці квітня 1943-го у відплату за розправу над родиною перекладача нацисти вбили 617 жителів села і спалили хати. Тоді у бою з ворогом загинули повстанці із сотні «Ґонти». Від ворожої кулі впав і вже згадуваний Степан Никончук.
Навіть вже цей факт може свідчити про непричетність українських партизанів до вбивства безневинної родини Брандта. Не казатимемо вже про те, що повстанці зазвичай не брали із собою ніяких документів, йдучи на атентат. Зрештою, книга Ганни Кичук «Розстріляна юність» переконливо доводить, що це була ще одна більшовицька провокація, спрямована проти повстанців, серед яких був і «Крук».
Ще про одне спалене село варто повести мову. Тим паче, що очолювані ним повстанці мали пряме відношення до розгрому фашистських нелюдів, які 9-го травня замучили 53-ох жителів села Стіжок на Шумщині. Комуністичні ідеологи говорили, що покара на село впала за те, що люди, мовляв, допомагали радянським партизанам-ковпаківцям. Огидна брехня! Вже хоча б тому, що з’єднання Сидора Ковпака рейдувало Шумщиною через два місяця після трагедії у Стіжку. Хочеться повести мову ще про один факт. В тоталітарну епоху на місці спалення живцем безвинних людей не було жодного пам’ятного знака. Хіба це не свідчення того, що компартійні відверто сміялися над власними вигадками?
Та облишмо у спокої ці сумні історії. Давайте поговоримо про інше. Молотківська трагедія засвідчила, що «совіти» вдаватимуться й до інших провокацій, аби очорнити повстанський рух в очах людей. Тому українські повстанці на Теременській висоті на Рівненщині вщент розгромили загін одухівців. Лише декільком з них вдалося вирватися з оточення. Про цей бій згадую невипадково. Адже «Крук» був серед тих, хто керував операцією, і особистим прикладом закликав усіх на боротьбу з ворогом.
Та не тільки протистоянням з червоними партизанами переймалися повстанці, хоча час показав, що без цього просто неможливо. Боролися вони і з фашистами, яким повстанська республіка в Антонівцях стала більмом на оці. Досить згадати про одну вдалу сутичку з ворогом у Великих Бережцях на Кременеччині, коли гітлерівці, перед натиском 42 українських партизанів, голісінькими втікали до Почаєва під сміх людей.
Окупанти після цього спробували помститися повстанцям. Німецькі вояки, під орудою фон Баха, 20 серпня 1943-го атакували лісовий табір коло Антоновець. Набоїв вороги не жаліли. Про це свідчила не тільки безперервна стрілянина з автоматів та вибухи від пострілів гармат. Табір постійно бомбардували з повітря. Та «Крук», ризикуючи власним життям, вивів повстанців з оточення. Дивно, але факт. В той час українським партизанам не давали спокою і червоні. Хочемо цього чи ні, але можемо говорити, що обидві сторони – німецька та більшовицька – мали одну мету – будь-яким чином знищити українських повстанців, які заважали чужинцям знущатися над людьми.

Не припинялися бої
Та боротьба тривала, незважаючи на обставини часу. Можна говорити про багато епізодів цієї борні, але згадаю лише про ті, до яких мав відношення хоробрий «Крук».
Перш за все, варто сказати про розгром німців на ставку в Антонівцях. Тоді повстанці втратили лише трьох побратимів, а їхні кулі скосили кілька десятків окупантів. Успішна операція, проведена повстанцями «Крука», мала і велике політичне значення. Вона піднімала авторитет українських партизанів в очах людей, яких окупанти хотіли нажахати своїм лютим терором. І самі повстанці повеселіли від радісної звістки.
Свої корективи у боротьбу на два фронти вніс і Великий Збір ОУН у серпні того року, на якому поставили завдання більше уваги приділяти східним теренам України. В жовтні 1943-го «Крук» та його повстанці подалися на Житомирщину. Та, на жаль, доводиться вже вкотре говорити, що через більшовицькі підступи не завжди вдавалося досягнути бажаних результатів.

«Подарунок» від зрадників
Вороги лютували. Особливо не вгавали червоні партизани. Додавало їм безжальності та енергії те, щодо нашого краю наближався фронт. Був такий випадок. Група партизанів-ковпаківців десь у грудні 1943-го увірвалася у Верещаки, їм вдалося знайти маму «Крука», яку чужинці повели на розправу до рідної хати, де в той час нікого не було, бо сестра безстрашного повстанського командира і її чоловік того дня гостювали у Вишгородку. Так склалися обставини, що старенькій вдалося втекти від зайд. Розлючені вороги понищили все у хаті-мазанці.
Вони ще не знали, що скоро «Крук» з трьома сотнями повстанців за наказом командування УПА має вирушати у Карпати. Та вийшло так, що він не подався у гори, а залишився у рідних краях.
Негативну роль, як мені здається, відіграло і те, що польовий суд есбістів виключив його з УПА за «непослух». А вся «провина» полягала в тому, що він у той час проігнорував другорядні вказівки вищого командування, воліючи займатися нагальнішими проблемами. Що вдієш, коли вищі зверхники не знали ситуації на тому чи іншому терені?
Згодом «Крукові» вдалося довести свою правоту і ранньою весною 1944-го він повернувся до командування загонами повстанців в УПА «Волинь-Південь», які під натиском більшовицької загрози були змушені розбитися на менші підрозділи.
Тоді «Крук» отримав наказ пробиватися на Захід. Він разом з «Лиманом», «Павуком», «Максимом», «Ліщиною» та «Орличем» вирушив у путь. Не підозрював, що після короткої гостини в одній з хат села Лопушно на Лановеччині його життя обірветься. Коли ішли через урочище «Кругляк» коло села, то в спину пролунав зрадницький постріл, який відразу скосив його. Пізніше супутники вбитого говорили, що вбивство «Крука» – справа рук двох червоних солдатів, які випадково опинилися на місці пригоди.
Та ця легенда не витримує серйозної критики. Якщо зайди справді були, то чому вони не застрілили супутників «Крука», що було б логічним для них у цій ситуації? Хто ж таки вчинив фатальний постріл? Очевидно, що це був «Лиман» (Гуцалюк Арсен), бо лише він з-поміж усіх був влучним стрільцем і міг поцілити у лапку горобцеві під час лету птиці. На жаль, вже ніколи не взнаємо правди про цю підступність, бо товща літ заховала від нас загадку.
Та поведемо мову ще про один момент. Очевидці говорили, що вони, з метою конспірації, були без зброї і лише «Крук» мав автомата. Це більш, ніж дивно. Не міг безстрашний і озброєний командир-упівець утікати від двох ворогів. Він розправився б з ними. Звісно, якби вони були і не існувало підступності зрадника.

Не померла пам’ять
…Минули роки, але пам’ять про відданого сина української землі не померла. Це засвідчила, зокрема, весна 1994 року, коли на цвинтарі села Верещаки, де свого часу таємно поховали «Крука», зібралися люди, щоб вшанувати пам’ять про патріота. Того дня було освячено пам’ятник на могилі полеглого від підступної кулі героя. Згадав про нього і поет Георгій Петрук-Попик, який, будучи дитинчам, зустрічався з повстанським командиром у рідній Великій Іловиці на Шумщині, яка сусідила з Антонівцями. До речі, Георгій Михайлович (на жаль, він вже пішов у засвіти) змалював ті грізні часи в поемі-трилогії «Полум’я Волині».
Та не лише він присвятив свої художні рядки «Крукові» (Івану Климишину). Згадаємо про вірші Ганни Ткачук і прозу Андрія Боб’юка. В увазі обох до легендарної постаті немає нічого надзвичайного: в ті грізні роки пан Андрій був у сотні «Гука», котра підпорядковувалася «Круку», а пані Ганна взяла тоді на себе роль повстанської медсестри. Тож не могла через літа не озватись у їхніх душах пам’ять.
Тепер про доробок уродженців Верещаків у цьому плані. Почнемо з повісті Ганни Кичук «Розстріляна юність». Це біографічний твір, написаний на основі спогадів людей, які добре знали «Крука», неодноразово зустрічалися з ним. Щирі поетичні рядки присвятив героїчному землякові й Василь Дячук.
Пам’ять про «Крука» своєрідно озвалася в романі «Останній герой» Олександра Вільчинського, в поетичних та прозових творах Софії Буняк.
Тільки одна заувага. В романі «Останній герой» письменник по-своєму описав смерть «Крука» від кулі зрадника. Це, звичайно, заслуговує на увагу. А, можливо, мине небагато часу і перед нами постане новий художній твір, в якому буде осмислено й інші факти з біографії безстрашного командира української партизанки? Він доконче необхідний для виховання підростаючого покоління у патріотичному дусі. Адже «Крук» – приклад для всіх.

Ігор Фарина, член НСПУ

Leave a Reply

Your email address will not be published.