Царук А. Мовчання бруньки: Поезії. – Кіровоград. – 108 с.

Чесно кажучи, досі її віршів не читав, хоч з різних джерел знав, що у Кропивницькому є така гарна поетка, як Антоніна Царук. Заради цікавості вирішив дізнатися про неї хоча б те, що було доступним. Аби в очах знайомців не виглядати необізнаним нетямою. Інтернет та письменницький довідник повідомляли, що пані Антоніна є філологом за освітою, викладає в одному з місцевих вишів. Видала кілька книжок творів для дітей, які й стали перепусткою до НСПУ. А недавно до мене потрапив часопис «Степ», в якому Оксана Шпирко з теплотою писала про видання лірики для дорослих. Заімпонувала згадка про дещо несподівані тропи «закоханий дощ», «полотняне поле», «зимовий пульс», «бруньки сердець». Це і стало поштовхом для звернення до авторки. Й невдовзі через «Укрпошту» отримав «Мовчання бруньки».
Знайомство з книгою не розчарувало. І це – якась дивність. Наче нічого надзвичайного немає у віршах, а не можеш відірватися від них. Ця незвичайність сприйняття, як на мене, має єдине наймення – вміння авторки загальниковість почуттів пропустити через призму власних відчувань. Своєрідний внутрішній зір? «Усі спішать. Чого, куди – неясно. Невже мета – у миті перехресть? Зустрілися – розбіглися. Прекрасно! І задля цього я несу свій хрест?»
Авторка завершує строфу запитанням. Поставимо його і ми, маючи на увазі поезопласт громадянськості. Отже, чим приваблює висвітлення цієї тематики? Можна, звісно, говорити про багато нюансів. Зрозуміло, що перш за все про заглиблення версифікаторки в історію ріднизни. Тим паче, що тут (з моєї дзвіниці, звісно) існує несподіваний момент. Скажімо, по-своєму і якось душевніше пишуть про Голодомор 1933-ого представники тих регіонів, на долю яких випали нелегкі випроби, на противагу тим, чиї предки не пережили лиха. Ні, це зовсім не означає, що твори останніх програють у виражальності. Цікавинки є. І вони запам’ятовуються. Але все виглядає ще цікавіше, коли свідомість стикається з неперебутніми виявами генної пам’яті: «А тепер ось – чорна мітка, як вдовина хустка, чорний ворон, чорна звістка… Білі кості й пустка». Маємо також вірші про Тараса Шевченка і Катерину Білокур. А як не згадати про римовані присвяти Іванові Вишенському, Юрієві Дарагану, Василеві Симоненку? Та доторки до минувшини так не хвилювали б, якби не прагнення поетки у цій галузці поезопласту (маю на увазі громадянську тематику) уздріти пелюстя сьогочасся. Чи не найбільше про це думається, коли читаєш «Баладу про риб’ячу душу», вірші «Піввулиці – що од села лишилось», «Асфальтна річка…»
Тут, звісно, можна словесно розпросторюватися. Тим паче, що позитиву вистачає. Але не хочу. Мою увагу привернуло інше. Намагання віршарки йти до образної оригінальності. Саме цим позначені словосполучення на кшталт: «Шипить асфальт смолистою змією», «Цвіте барвінок, як козачі очі, які чекають вірного коня», «та невідь-звідки у зимовому пульсі синіх рік…» (Іноді жалкуєш, що таких вдатностей ще замало. Чи не тому, що їх майже неможливо віднайти при оспівуванні загальникових понять? Мабуть, ліпше сміливіше занурюватися у якийсь конкретний факт?)
Вірші громадянського звучання іноді важко виокремити із версифікаційного загалу, настільки тісно переплелися громадянськість, філософічність, пейзажність та інтимність. І не бачу в цьому знаковості, бо давно помітив, що магія поетичної справжності таїться у переплетіннях, а творці з великої літери не звертають уваги на літературознавчі означення. Таке, зокрема, спадає на думку при знайомстві з творами, до яких, як мені здається, належать вірші «У кожному із нас – химерний Гоголь», «Нема батьків», «Тоді ще світ і я були єдиним цілим». І знову можемо казати про цікавинки на зразок: «Іще тобі болітимуть питання, коли запахне стружкою сосни», «Я мила ноги верб і відлітала в ірій, я вірою була, а не шукала віри». Хто і що б там не казав, – словосполучення дозволяють уяві вимальовувати цікаві картини, щось і домислюєш. Не бачу в цьому того, що угледів би прямолінійний сприймач римованих текстів. Давайте не будемо вносити елементи нерозуміння: є велика різниця між простотою вираження думки і прямолобністю її сприйняття.
Хотілося б наголосити ще на одному. У книзі є вірші «Перед Великоднем» і «Лист». Відсвіти богошукань? Маємо очевидні підстави для такого думання. «Паски маківка рум’яна вироста в красі духмяній і навшпиньки аж до тебе, Боже, тягнеться до неба», «…Які вібрації космічні, регістр якої глибини! Пройшло століття – ціла вічність. Лист-вибачення без вини». Якщо виходити з моєї думки про необхідність конкретизації, то, напевно, можна ствердити, що обидва твори є далекими від узагальнених вражень. Бо вони просякнуті конкретикою. І воно справді виглядає так. Але така думка є двобічною. Приміром, в першому тексті поетка розповідає про підготовку родини до пасхального дійства. А чому б не зачепити цю тему? Та чи є хоч один віршар, який не писав би про це? Тому мені більш симпатичний «Лист» з акцентом на непростих відносинах Євгена Маланюка і Наталії Лівицької-Холодної. Звісно, у цьому творі можна знайти певні вади. Але не вони, як мовлять синоптики, «роблять погоду». На найперше місце виходить припадання авторки до джерелиці конкретики.
Це вглиблення (якщо можна так сказати) підтверджує і пейзажна лірика. До її ліпших взірців відніс би вірші «Червнева ніч», «Весінні сутінки», «Дзеркальний світ»… Наведемо декілька неперебутностей з текстів. «Укриюсь небом, вишитим зірками». «Свічки тополь над шляхом тихо гасли». «Ще сонце… джмелем сідає на русявий сонях». Невипадково акцентуюся на них. Бо саме пошук вдатностей крізь призму пейзажності є найблагодатнішим для творця рим. Адже через ліричність такого гатунку можна виразити й інші теми.
До речі, це яскраво видно на інтимній ліриці. Правда, про неї варто, либонь, балакати в двох аспектах. З одного боку, слід, мабуть, говорити про закоханість авторки при висвітленні тем, які не є прямо пов’язані з любовними почуваннями. Своєрідний відсвіт жіночої душі? «Я» авторки? Радше маємо те та інше. А з другого боку, «Мовчання бруньки» сильно програло б (чи, може, лишень мені так здається?), якби авторка не зосередилася на показі інтимних переживань. Тут, з моєї точки зору, не варто суміщати почуття самої авторки і сердечні животоки ліричної героїні, хоч, можливо, декому цього дуже хотілося б. Особливо тоді, коли перед зором з’являється: «Моя рука несла тобі промінчик» (можна, очевидно, знайти й інші цитати, бо милозвучностей, слава Богу, вистачає).
Знаєте, коли думав про них, то народилася ще одна думка. Чому б пані Антоніні під однією обкладинкою не зібрати свою інтимну лірику і не видати її? Розумію, що це – лишень моє бажання. Та думаю, що у ньому є зерниночка оригінальності. Вже маємо збірки інтимної лірики від Дмитра Павличка, Миколи Ткача, Ярослава Ткачівського… І жіночий струмінь став би гарним доповненням до уже витвореного. А чого таке не може бути, коли полиці книжкових магазинів аж вгинаються від поетичних збірників одного чи різних авторів на найгостроактуальніші теми? Чи, можливо, оспівування кохання вже перестало належати до таких?
Не поглиблюватиму цей розмисел. Хоч і можна було б. У мові про виражальність, згадаю ще про одне її крило. Різноформ’я. Так багато промовляють римовані вірші та верлібри. До читачів звернені триптихи, диптихи, балади, текст пісні, катрени, двовірш. Але це – позитив. Як не прикро, у різноформ’ї маємо і гіркуватість. Скажімо, твір «Під Крутами» дехто назве маленькою поемою. Щось є від неї. Але мене бентежить інше. Мабуть, авторка, використовуючи спортивну термінологію, «забила гол у свої ворота». Навряд чи варто було затрачати час на заримовування загальновідомих фактів без їхнього творчого осмислення і несподіваних узагальнень.
Усвідомлюю, безперечно, що у такому світлі тема про різноформ’я стає доволі дражливою. Дехто спересердя може сказати, що літературному критикові не варто було гостроперити. Мовляв, питання про зауваги варто б оминути чи, в крайньому разі, висловити їх в театетній бесіді з авторкою. Щоб не псувати реноме поетки в очах читачів. Це нині навіть є поширеним явищем. Не згоден з таким підходом. По-перше, якщо книга «пішла» до людей, то творчиня (прошу вибачення за таке слівце) сама прирекла себе на читацьке різнодум’я. По-друге, з власного досвіду знаю, що для письменника є важливими так звані «непричесані думки».
Теоретизування? Не заперечуватиму, що певні його елементи присутні у попередньому абзаці. Але не заглиблюватимуся в емпіреї розмислів. Пропоную свій вихід із пікантної проблеми. Хоч, очевидно, від нього повіває вітром двоїни. Кількаштрихово окреслюємо тему (здається, що це уже зроблено) і йдемо далі. До ще однієї незвичності. Чи не першим про це заговорив письменник Олександр Кердіваренко. У своїй передмові до «Мовчання бруньки» він ствердив, що у віршах Антоніни Царук панує культ родини, який облагороджує твори. Справді, таке враження з’являється, коли читаєш «Вікна мого дитинства», «Дитячий притулок», «Повезіть мене до діда» («Ще глипатиме світ проваллями від Антантид, назавжди втрачених», «в зернах очей – недитяча печаль», «де вмиває сонце ясне личко у джерельних витоках ріки»).
Цей акцент письменника зі степового краю підштовхнув мене до несподіваного, хоч дехто, либонь, вважатиме, що для такого висновку підстав ще немає. Та все ж… В чималій кількості творів бачимо дорослі погляди на дитячі проблеми. І це є зрозумілим, коли врахувати, що за творення «дорослої» лірики взялася дитяча письменниця. Але от відсвіти добре зримого, які узвичаюють сприймання, можна (і, мабуть, треба) зробити своїм шармом. Ратую за повсюдне суміщення дитячості та дорослості поглядів. Й на основі цього поглиблення поетичних форм, про які вже йшлося, та рух до рубаїв, сонетів та ронделів. І до стислості у висловленні думки, її неочікуваності.
Між іншим, оту несподіваність читачі уздрівають вже в назві «Мовчання бруньки». Наймення, над яким хочеться порозмірковувати. «У бруньки не крильця – небо». Але для того, аби вона почувалася своєю за хмаровинням, потрібна її небесіда. І узагальнене побажання: в майбутності для імен книг знаходити властиве неочікуваності.
До речі, ще одне питання до літературної прийдешності. Хто вона, Антоніна Царук, у творчому розумінні? Сповідальниця чи метафористка? Традиційниця чи постмодерністка? Однозначність (у цьому переконаний) тут є зайвиною. Існує думка про традиційність поетичного мислення авторки. Не перебільшення. Але вона, ота традиційність, ходить укупі зі сповідальністю. Доплюсуємо також сюди перші зблиски метафоричності і свідоме сплачування данини постмодернізмові. Перетин? А, можливо, наступна книга і буде свідченням поступального руху до нього?
Щодо останнього, то, очевидно, не помилився. Коли писав свій відгук, то у часописі «Вежа» за нинішній рік натрапив на віршовану п’єсу «Золотий шлях Роксолани». Авторка по-своєму оповідає загальновідомі факти. Але так, що причаровує уже з перших рядків. Скажімо, для мене таким своєрідним «магнітом» стала поява серед дійових осіб Вічної Мальви і Духу українського козака. Драматичні поетизми, які є зайвими для жанру? Можливо, можливо. Та мене більше вабить поетичний театр з цими образами та цікавинками на зразок «полону заполоч», «бажання струм», «ниточка». Вже хоча б тому, що вищезгадане надає сенсовості моїм розмислам.

Ігор Фарина,
член НСПУ, лауреат
Всеукраїнської премії
імені братів Лепких
м. Шумськ
на Тернопіллі

Leave a Reply

Your email address will not be published.