Люліч В. На білому білі: поезії. – Рівне: Волинські обереги. 2020. – 56 с.

Іноді можна почути думку, що поетичну чи прозову книги літературному критикові не варто оцінювати, видряпавшись на «лінгвістичну дзвіницю». Мовляв, під час спостережень за слововиявами залишається поза увагою дуже важливе. Чесно кажучи, смішно від такої «глибокодумності». Бо ніколи оце цінне (а точніше літературна свіжість) не ходитиме у пожованій одяганці. І, звісно, ніколи не протестуватиме проти лінгвістичного вдивляння у неї.
Про це ще раз подумаю, коли «Новою поштою» отримав збірочку поезії «На білому білі» Валентини Люліч з Рівного. Адже, здалося, перечитуючи її, що потрапив у словотвірний вир; і «однововчі», «переосінь», «надпрозорі», «сонцестихія». (Якщо ці вдатності є поодинокими окрасами творів, то вірш «День пропливав тротуарами» увібрав у себе аж із неологізмів: «зустрічноперехожі», «вулицепротилежні», «теплобайдужі», «ніжнопір’їнохмари», «світлозіницесхожі», «дотиконезалежні», «рідночужинці», «подиховітроквіти», «неопрадавні», «спільножиттєдіяльність», «вікносерцевідкриті», «доленезаперечність», «поглядобезкінечність»).
Вчитуюся у рядки з цією словогарнотою і вже не спроможний відринути від цікавих висловлювань: «день завершу, повішу знак «зачинено на переосінь», «на тлі узорів ми надпрозорі», «залишаючись найдорожчими однобічними одиночними однововчими». Згодімося, що словесна і смислова несподіванки ходять поряд.
Та хіба тільки тут здріємо таку чарівну картину? Лінгвістична неочікуваність пронизує метафоричність мислення: «самітно квітне вагітна тінь», «упала ніч в траву», «він малював її крила морозом на вікнах». Либонь, неважко помітити, що вдатності народжують на перетині реалу та уяви.
Про стрічання цих двох умовностей нашого життя мислиться і тоді, коли перед нами постає такий літературний троп як порівняння. Але порівняльність в цій книзі є неоднорідною. Септо маємо рядки зі сполучниками типу «як», «мов», «наче», «ніби» і т.д. І водномить існують прості порівняння без них. Цікавим також залишається питання про роль прикладки у порівняльності.
Усі ці частини єдиного цілого мають численні приклади. Ілюструє це присутність сполучників: «ми запрошені, наче гості до всесвітньої німоти», «самотні вулички як павучки розбігаються», «переляк мов підступний змій». Неординарні порівнянні також й без сполучників: «найгероїчніше серце – це серце жіноче», «бо зорі – це душі, тендітні, легкі, світлі душі», «дорога – у минулому стежина».
Уже про два види порівнянь згадано. Але у мові про цей літературний троп не настала пора крапкувати. Особливо, у ту пору, коли з’являється ще одна двоїна. Адже між прикладками у книзі єдності немає. Якщо, скажімо, від словосполучника «лоскоче- хоче» повіває звичністю, то цього не скажеш про «зорі-скептики», «сльозинки-змії», які познаковані оригінальністю. Ще, навіть, варто сказати, що чару прикладкам додає контекстовість.
«Примагнічують» до себе й епітети, серед яких бачимо «вістря ледь помітного вогню», «голодні мрії», «печери тіл», «лавка спокою», «аромат перемоги», «втома скла». Погодьмося, що ці неординарні епітети помітно доповнюють такі звичайності, як «солодкі сни», «білосніжний світ», «т1ло води», «німі зорі», «спогади літа», «надійність віри».
Багатство цих тропів увиразнюється на тлі численних згадок про «мешканців» книги, до яких належать зірки та небесні світила, птахи та звірі, дерева та рослини. «А зорі – щілинки, з яких простягаються промені», «місяць дивиться край вікна», «веселун-ведмідь печерний», «голі п’яти душі в піднебессі лоскочуть смереки», «обожнює каву й матіоли».
Та споминання про «населення» поетичної книги крокують кольорові екстраполяції. Вже з самого найменування збірки можна зробити висновок про любовне ставлення авторки до білої барви. Ця тенденція простежується й у текстах: «…коли вимкну морок то стане яскраво та біло», «…замість ніг отримавши білі крила», «лиш білі тіні білим по стіні»…
Трикрап’я у кінці попереднього абзацу не назвав би випадковістю. Раніше це є закономірністю. Адже цитування вдатностей про білий колір можна продовжувати. Та не бачу необхідності. Та ще й тоді, коли надибуємо у книзі й інші «барви»: «я бачу, що кулі летять золоті», «і разом з усіма вийдеш на сіру замурзану депресіями вулицю», «на хмариночці рожевій полетиш за небокрай». Іноді різні барви можемо бачити в одному реченні: «Чорні птахи падали йому йому прямісінько в руки і руки були червоними», «на чорному чорні на білому білі врізаються корені цнотою лілій».
Усі ці нюансики, зрозуміло, сприяють показовій виражальності. Та, очевидно, вона стане цікавішою з культурологічними акцентами. Окремо наголосити на них спонукає епіграф до книги. До розмисловості навколо білого і чорного кольорів закликають слова лауреата Шевченківської премії Мирослава Дочинця. Зацікавлюють також твори, епіграфом до яких стали рядки Миколи Біденка і Тетяни Череп-Пероганич. Шарму книзі додають згадки про Рільке та Уласа Самчука.
Якщо мати на увазі, що всі ці «заморочки» є вельми важливими для виражальності, то не менше значення має і формотворчість. «На білому білі» говорить, що авторка поєднує традиційну силабо-тоніку і модерний верлібр. Якщо розібратися, то нічого надзвичайного тут немає. Нині різні способи вираження поєднує чимало поеток. Тому й обмежимося згадкою про кілька імен. Не секрет, що Світлана Короненко, Софія Майданська, Раїса Харитонова шукають себе на помежів’ї силабо-тоніки і верлібру. Це – представниці старшого покоління літераторок. Та не цураються такого пошуку і молодші: Оксана Бігун, Людмила Весела, Ірина Табак… Це гроно імен своєю новою книгою гідно поповнює і Валентина Люліч.
Посилання на ряд прізвищ, до якого вдався відгукувач, порушує ще одну проблему, яку вважаю вельми актуальною. Письмачки творять не у вакуумі, їхні рядки передають дихання часу. Доплюсуємо сюди віковість. І що ж виходить? Та непросту картину маємо. На віршах Теодозії Зарівни, Неоніли Стефурак, Лесі Степовички, Ольги Яворської – познаки того, що їхні духовні орієнтири формувалися в тоталітарну епоху. Розкутість мислення на тлі часу і деяка скутість думання, що додає шарму.
А от у творчості Олени Пащук, Мар’яни Савки, Ганни Синьоок (молодших за віком літераторок) цього вже немає, хоча певні відзвуки теми існують. Це бачимо і на прикладі віршів рівненчанки.
А тепер від дещо узагальнених констатацій перейдемо до конкретики книги. Уже було мовлено про перетини традицій та модерну. Видання «На білому білі» вказує, що маємо римовані та неримовані поезії, ронделі, катрен, верлібр, текст пісні. Таке різноформ’я, звісно, не може не радувати.
Але це багатство різновидів вираження думки, як мені, здається, не завжди є виправданим. Скажімо, книгу завершує текст пісні «Пузата мама». Не заперечую, що твір приваблює, бо є у ньому симпатичні висловлювання. Але заковика полягає в іншому. Натяк на пісенну лірику не вписується у контекст друку, розмиває його. Певною мірою це стосується такого твору, як «Солодка колисанка».
…Напевно, є й інші аспекти в оцінці цієї книги. Десь підсвідомо розумію це. Але розпросторюватися розмірковуваннями не хочу. Бо кожен дивиться на певне явище зі своєї «дзвіниці» й оті позирки лише доповнюють вищемовлене. Щось таке маємо в даному випадкові. А це означає, що книга відбулася. І читачі, безумовно, ще з більшою увагою вдивлятимуться у літеросплетення нових видань авторки, на друк якої спробував подивитися з «лінгвістичної дзвіниці».

Ігор Фарина
м. Шумськ
Тернопільська область

Leave a Reply

Your email address will not be published.