Ковалик Наталія. Сонячне прозріння: поезії. – Київ: «Український пріоритет», 2024. – 248 с.

Оцінювання написаного і його впливу на сприймачів тексту зі статевої «дзвіниці» декому може здатися безглуздям. Бо, мовляв, поціновувачів слова цікавить не цей аспект, а художня вартісність літеросплетень. Звісно, що раціональні зернята в таких міркуваннях існують. І все ж… Буквосполуки літераторок мають свій шарм, бо те, що пронизує рядки, овіяне ніжністю, котра є притаманною лише представницям прекрасної частини людності.

Про це думається, коли читаю вірші Ліни Костенко, Ганни Чубач, Ніни Гнатюк, Любові Голоти, Теодозії Зарівни, Наталки Білоцерківець, Людмили Таран. Серце радіє, коли віяння справжності знаходжу в ліриці Ірини Мироненко, Світлани Короненко, Любові Пшеничної. Як мені здається, до цього переліку варто додати Любов Проць, Лесю Степовичку. Радісно, що їм на п’яти  наступають, якщо можна так висловитися, Ольга Атаманчук, Валентина Люліч, Олена Пащук, Катерина Тихонова, Євгенія Юрченко…

Цей список був би далеким від повноти, якщо не згадати про Наталію Ковалик із Золочева на Львівщині, поетки, яка за книгу віршів «Сонячне прозріння» цьогоріч отримала премію імені Петра Сороки. (Якщо врахувати ту обставину, що вона свого часу була його студенткою, у її віршах відчувається вплив його творчості, то певною мірою є підстави балакати про спадкоємність поколінь.)

Розумію, звісно, що є певна надуманість у цьому твердженні. Але виходитимемо з того, що навчитель і його учениця орієнтувалися на класичні традиції жанру. Адже у віршах Наталії Ковалик звучать мотиви громадянськості, філософічності, пейзажності та любовності, як і у творах Петра Сороки. «Хай цей світ без пам’яті обходиться, але як людині обійтись?» (Петро Сорока). «Ці дні нависають важкими коралями глоду» (Наталія Ковалик).

Але не бачу необхідності зупинятися на питаннях темарійності, хоч і можна, либонь, уловити певні перегуки. (Слід, напевне, по-філософськи дивитися на явище. У сучасній поезії вже давно не існує нових тем, а побутують лише несподівані аспекти взорування на ту чи іншу тему.)

Отже, не можемо обійтися без індивідуальної виражальності, котра по-своєму підтверджує ту чи іншу тему. Зрештою, це підтверджує і книга віршів Наталії Ковалик «Сонячне прозріння», яка недавно з’явилася на моєму робочому столі. Адже в ній поетка зробила наголос на літературних тропах, на згадках про «населення» видання, на кольорових екстраполяціях, на слововиявах, котрі одновимірно є складовими виражальності. Прикметно, що вона вдається також до використання богошукальницьких мотивів та культурологічних акцентів, котрі в читальницькому сприйманні бродять помежів’ям виражальності і темарійності, що тішить, бо тільки єдність засобів завжди дає позитивний результат. («Ховаюся у слово, як у час, який справіку й дотепер триває, і він один усе про мене знає, він знає все про кожного із нас».)

Себто авторка вважає, що вона відображає час. Але робить це неординарністю поетичного мислення, про що, зосібне, свідчить літературотропність своєю метафоричністю, епітетністю та порівняльністю. (Правда, тут необхідно врахувати єдність уяви й реальності у словогрі поетки.)

Спершу тут варто згадати про метафори. Бо в «Сонячному прозрінні» існує чимало цікавинок цього виду тропів : «Крадеться вечір в плетених шкарпетках», «Ця веранда, як манускрипт, береже голоси і кроки, «Стареньке місто у єдваб зелений причепурило літо молоде». (Цей перелік словочарівностей варто продовжити. «Убрало місто свій недільний светр», «…у сад зміїно заповзає осінь», «…дихає степ за вікном».) Тут, як мені здається, важливо відмітити взаємодію цього тропу з іншими видами образності.

Слід, очевидно, згадати й про таке. Іноді можна почути думку, що метафорично забарвленими постають передусім окремі епітети. І немає перебільшення, що перш за все це стосується авторських тропів на кш6талт: «драматургія осені», «гнучкість змії», «гострота свободи», «ніжний пунктир», «лампади яблунь», «місячний радар». Можливо, й існує тут зерниночка раціональної думки. Та, незважаючи на це, такі висловлювання все ж залишаються епітетами. І мирно співіснують зі звичностями типу: «легка хода», «стареньке місто», «красиве обличчя», «на відстані руки», «найдовший шлях», «тамований біль». Але тут маємо один нюансик. Звичні епітети (хоч вони вихоплені з рядка) стають зрозумілішими завдяки контекстовості і допомагають створювати неповторні образи. «Час-кредитор записує борги, фіксує білим цвітом дні опалі», «… летять у вирій думи журавлині», «…дрібні пташки прокльовують відлигу».

Ви, безперечно, зауважили, що в деяких попередніх абзацах для увиразнення думки використано порівняння, котрі не видаються зайвими поряд з метафорами та епітетами. Звісно, порівняння у виконанні Наталії Ковалик неоднорідні. Чи не найбільше їх маємо тоді, коли взірці цього підвиду тропів окаймовані сполучниками на зразок: «як», «мов», «наче», «ніби» і т. п. «… нанизувати миті, мов перлини», «…сипнуть щедроти, наче з рукава», «…будь, як зірка».

Гарнота тропу в даному випадку є очевидною. Але це явище не можна розглядати як поодиноке. «…і продиралась крізь голки отрути, яку мені вручали, як любов», «…краятиму, мов хліб, день на малі окрайці».

Але увага поетки до сполучників зовсім не означає, що вона не обходиться й без них: «…вийде місяць – безмовна варта», «…вільний степ – це твоя дорога», «…вона – це привид твоїх безсонь». По-своєму продовжують цю думку порівняння з одночасним використанням присутності та відсутності сполучників: «… і дикий мак – мов полум’я, мов знак», «неси свій шлях – як дар, а не тягар», «…вже нерви – як дроти».

А як не згадати про порівняльність, яку творять поєднання іменників з іменниками, котрі несподівано уточнюють окремі означення: «вигнанка-радість», «вервиці-зірки», «проміння-якорі», «штори-лаштунки», «колісниця-тура», «гондоли-машини».

Ніхто, зрозуміло, не заперечуватиме, що кожен підвид літературних тропів має свої особливості. І ще, мабуть, варто сказати, що вони залишаються актуальними  не тільки для аспектів виражальництва. Адже щось подібне бачимо на згадках про «населення» книги, до якого належать рослини і дерева, звірі і птахи, зірки і небесні світила. «Пустіє лан готичних кукурудз», «…могутнім дубом учепитися в землю коренем», «…у сни його – едемську пастораль, де на осонні гріються овечки», «…ноти смутку в солов’їних одах», «котились зорі – бублики діряві», «…місяць мироточив сріблом»..

Хоч і рідше, але все-таки натрапляємо на випадки «співмешкання» різних представників в одній строфі: «і чорний кінь на обрії крилатий, і білий степ дурману і рум’янку», «ми летимо, а місяць білочубий свої отари зоряні пасе», «стікає липень в запашний спориш, кумедна сойка витріщає очка». Не бачу дивини в тому, що поряд «живуть» «мешканці» і барви. Але це лише один нюанс використання суміщення барв. Адже в книзі рясніють й інші приклади. «Чорна птаха злетіла стривожена, понад білим кружляє вгорі», «…ці дерева зняли позолоту і вбрали срібне», «…на білих аркушах не ваш чорніє почерк».

Причаровують також і строфи, де кольорові екстраполяції перебувають у так званому «одиничному плаванні»: «синіє плащ у дзеркалі вітрин», «…мовчить зелений берег», «…горобина рудим намистом прибирає свою корону», «самшит вистрілює зернятка чорні», «ясного літечка рябенький талісман», «спиваю солод золотих медів», «…на ту пору, що сипле білі квіти», «…ясний силует підпирає блакить», «лягало в ноги сиве полотно».

Та всі ці чарівні висловлювання, які свідчать про літературотропність, «населення» книги, кольорові екстраполяції не дали б позитивного ефекту у сприйманні, якби не турбота версифікаторки про неповторність слововиявів, які познаковані рідковживаністю, говірковістю та неологічністю: «кобзарювати», «червонобоко», «насонцене», «ґудз», «цукерня», «красоля», «розколини», «зорянистий». Продовжити цей перелік спроможні такі лексеми: «шепти», «вирлоокі», «когут», «оруддя», «кльош». Радує й те, що авторка сміливо й доречно вживає і сучасні слова: «файл», «смайл», «смузі»…

Досі йшлося про словесні засоби, котрі однозначно говорять про виражальність. Але поряд із ними маємо й висловлювання, де виражальність співіснує з темарійністю. Це, зокрема, стосується наявності богошукальницьких мотивів та культурологічних аспектів. Щодо богошукальництва, то неймовірно приваблює природність звучання теми. «І чути, як навшпиньки ходять душі і з ними гомонить веселий Бог», «… не бійся ваготи, неси її на спині, щоб здивувався світ і усміхнувся Бог», «…слова молитви – як цілющі ліки».

Своєрідно «Сонячне прозріння» промовляє й неординарністю культурологічних акцентів. Це, до речі, стає помітно з першого погляду. Досі, скажімо, більше доводилося мати справу з віршами-присвятами особам, які знані в культурницькому середовищі, або з творами, неодмінними атрибутами яких є епіграфи.  Зрозуміло, що ніхто не скаже, що Наталія Ковалик відкидає важливість цього питання. Уже хоча тому, що певні еківоки в бік імен існують. Та й відчувається вкоріненість у літературні джерела. Хоча все це є не таким зримим. Про це думається, коли зір натрапляє на такі твори, як «Драматургія осені», «Я знаю, як хитається земля», «Був четвер, ти забула шарф», «Як оманливо та покора…», «Коли тобі до снаги…»

Побутує ще один аспект літературної культурологічності, хоч використання усталених висловів у виконанні цієї поетки теж не говорить про зримість, якщо мати на увазі пірнання  у фольклорну стихію. «Як велично – стояти деревом! Не осикою лиш. Не осикою…» «І завжди отак воно: поза часом і поза рангами. Маяками, вогнями, знаками – повертається бумерангами!» «Ловиться на гачок риба мала й велика…»

Мабуть, не згадував би про цей аспект, якби не усвідомлення того, що орієнтація на лексичні здобутки проминулого сприяла поетці в народженні власного крилатослів’я. «Біда не в тому, що згубив ключі, – біда, що ти їх навіть не шукаєш», «…хтось у смітті шукає діамант, хтось в діамантові сміття знаходить», «…яка різниця, хто і що сказав, якщо ти в ритмі власної епохи».

Не сумніваюся, що можна віднайти й інші моменти у мові  про виражальність поетичної книги. Але, мабуть, вищезгаданого досить, аби ствердити, що маємо справу з поетичною неординарністю. Упевнений, що наступні книги доведуть важливість цього творами про дні, які «нависають важкими коралями глоду».

Ігор ФАРИНА

селище Шумськ

на Тернопіллі

P.S. Дехто, безумовно, скаже, що у книзі немає прямого звернення до теми воєнного лихоліття. Але не забуваймо, що маємо зустріч із творами, написаними у 2021-2023 роках – небуденними відгуками на проблеми сьогочасся. Хіба це не є відповіддю песимістам?

Leave a Reply

Your email address will not be published.