У зв′язку із Законом про роздержавлення засобів масової інформації журнал „Київ” з 1 січня 2019 року позбувся фінансової підтримки міської адміністрації. Позбавлення фінансування 700 чи 800 газет і журналів в Україні в один момент – це перекривання кисню не тільки цим виданням, а й самій державі. Бо якби ми більше читали, ми були би нині іншою країною. Отже, журнал сьогодні під реальною загрозою зникнення. Передплата – це те, що може допомогти зібрати кошти на папір та типографічні послуги.

На місяць журнал «Київ» коштує стільки, скільки коштує буханка хліба середнього ґатунку. Але це хліб духовний, котрий несе не тільки хороші українські тексти, а й українську ідею, український дух. У наступних номерах: остання повість Юрія Мушкетика «Маруся Чурай», щоденники Івана Чендея, невідома проза Феодосія Рогового, роман Ігоря Павлюка, документальні повісті Романа Горака…

Передплатний індекс журналу 74257. Вартість  річного комплекту- 351 грн

 Підтримуймо українське, бо своєю байдужістю ми підтримуємо чуже!

Головний редактор журналу «Київ» – Теодозія Зарівна

 

У найновіших номерах журналу, зокрема, і чортківська історія теж.

 

Роман ГОРАК

 

Той, хто хотів вбити Хрущова

фрагмент

Він з тих країв, де віддавна не стихала боротьба з окупантами. Тут відбувся відомий Чортківський наступ, відомий як Чортківська офензива, влітку 1919 року, коли обезкровлена Українська Галицька армія, зібравши останні сили, зуміла показати світові свою волю до свободи і своєї держави, де традиції визвольної боротьби були тією реальністю, в якій довелося жити артистові.
Він з Чорткова, точніше з Синякова, одного з сіл біля цього міста, яке вже давно злилось з ним. Це місто і його довколишні села дали українській культурі цілу низку видатних театральних особистостей. В центрі Чорткова стоїть пам’ятник одній з найвидатніших артисток української сцени Катерині Рубчаковій. Звідти Євген-Ярослав Курило з відомого театру Володимира Блавацького. З Оришківець, що біля Чорткова, і Ростислав Пилипчук, відомий історик українського театру.
Зрештою, і сам Чортків відтоді, як радянська артилерія при наступі зрівняла з землею місто Тернопіль, а на площі, де тепер стоїть театр ім. Т.Шевченка, можна було засівати просо, став на деякий час культурною столицею області. Там цей театр після війни і розпочинав свою діяльність.
Був наймолодшим у сім’ї. А ім’я Борис, таке рідкісне для сільських дітей, дав йому двоюрідний брат Володимир Дідич, який 1938 року висвятився у священичий стан і, як велить традиція, свою першу Службу Божу відправив у Чорткові у церкві Вознесіння Господнього «на Вигнанці», до котрої ходили всі з Синякова. Потім став працювати у моєму рідному місті Городку, де хрестив, одружував та хоронив моїх родичів. 1949 року його заарештували, і я про його долю, коли писав книжку про Городоцьку церкву Благовіщення, нічого не знав. Аж поки не дізнався про неї з цих спогадів.
Возз’єднання і прихід радянської влади принесли арешти, розстріли, виселення в Сибір. Воно торкнулося й сім’ї Бориса Міруса. Його брата Богдана в 1940 році забрали в армію, де він пропав без вісті. Тільки вже опісля дізналась родина, що він був заарештований та засуджений до розстрілу, який було замінено на 10 років виправних робіт. Брат помер 1943 року в Тайшетлазі Іркутської області. Ніби відчуваючи, що більше його не побачить, мати при прощанні гірко плакала. Цей материнський плач запам’ятав на все життя.
Своє дитинство автор спогадів назвав раєм серед пекла. Дитинство, яке б воно не було, є дитинством і має багато чару.
Мірус ходив, як і всі діти, до школи. Відмінником не був, але був першим на всілякі вигадки та збитки. Як і всі діти, брав участь у шкільних виставах. Навіть у книжці є фото з дня Святого Миколая. Дівчатка в одязі ангеликів (вони на передньому плані молитовно склали руки). Це діти з інтелігентних сімей. Борис у ролі пастушка у вишиваній сорочині серед «пролетаріату». Ну, а щодо збитків, то рівних йому не було, але найголовніше, що мав хист на них намовити своїх товаришів. Навіть не гадав, що стане колись артистом. Хотів бути каменярем. Бо краще на дорозі товкти каміння, ніж учитись у школі. Або бути сажотрусом і мати вимазане обличчя сажею, але найбільше хотів бути кравцем, бо шив би тоді вбрання…
От раз після якоїсь провини, боячись батьківського покарання, підмовив своїх друзів йти в Румунію по тій дорозі, якою перед німцями втікали польські пани. Правда, потрапити в румунський регат їм не вдалося, бо їх наздогнав батько котрогось з втікачів і привів додому.
Він неймовірно швидко дорослішав. Вікна їх школи виходили на подвір’я славнозвісної чортківської тюрми. За польських часів там вміщалось 275 людей. Тепер радянська влада запхала туди 1500. Аби не було видно, що робиться на цьому подвір’ї, вікна замазали вапном, але діти вишкрябували дірки і дивились, що там твориться. Бачили учнів старших класів, які ходили з ними до школи. А завтра їх не буде. Їх знищать! За що? Потім зрозумів, що радянська влада знищувала всіх, у кому бачила потенційного свого ворога. Навіть дітей. Потім на те подвір’я завезли трактор і під його рев розстрілювали в’язнів. У чортківській тюрмі знищили перед відступом більшовиків понад півтори тисячі в’язнів. Решта погнали етапом і вже стратили в Умані. Серед 747 страчених 20-21 липня 1941 року і рідня Бориса Міруса: Івану Мірусу було 26, а Євстахію –19 років. Що міг очікувати він, молодий хлопець, від визволителів, коли вони знищували все навколо?
Нічого доброго не обіцяла й німецька окупація. Ходив тоді до Чортківської гімназії. Тоді й зустрівся з театром Блавацького. Бачив «Степового гостя», а також в постановці трупи І. Когутяка «Тріумф прокурора Дальського» К. Гупала, якого разом з Оленою Телігою розстріляли німці у Бабиному Яру, а разом з ними розстріляли і мрію про українську державність.
Повторний прихід визволителів приніс тільки страх і смерть. Він бачив, як розправлялись з тими, хто чинив опір. На все життя запам’ятав, як знущались над тілом вбитого родича Петра Манорика, командира Куреня «Сірі вовки», який не хотів здатись ворогу живим і разом з п’ятьма товаришами по боротьбі підірвав себе. Привели його матір, щоб упізнала сина. Знала, що коли признається, то всю її рідню знищать, вивезуть у Сибір, закатують у тюрмах. Рятувала їх… Сина прив’язали до хвоста коня і волокли по селу, а її примусили йти за ним і вимагали, щоб призналась. Не призналась. Витримало ту наругу материнське серце. Потім від болю збожеволіла. Чи знайдете в найпохмуріших трагедіях Шекспіра подібну сцену? Чи можливо такого не доводилось бачити цьому драматургу в часи найжорстокішої інквізиції, бо до такого тоді не додумались, як додумались брати-визволителі?
Тепер у Чорткові на центральній вулиці імені Тараса Шевченка навпроти міської ради стоїть пам’ятник Петрові Манорику. Його відкрито у жовтні 2002 року.
Він, Борис Мірус, не міг не стати в ряди опору, як встав у ці ряди його двоюрідний брат Петро Хамчук, який наводив панічний страх на «непобедімую». В дворі Мірусів розквартирувався підрозділ радянської армії, який ремонтував військову техніку. Ця техніка дивом–дивним з допомогою Бориса та його двоюрідного брата Романа щезала звідтіля після ремонту і потрапляла в руки повстанців. Над хлопцями нависла небезпека, і вони вирішили сховатись у багатолюдному Львові, скориставшись тим, що їх скерували на курси кіномеханіків. Аби не повертатись додому і потрапити в руки НКВД, Борис Мірус вступив у Політехнічний інститут, але, на щастя, побачив оголошення про набір студентів у театральну студію театру імені Марії Заньковецької…

Leave a Reply

Your email address will not be published.