Жанна Юзва (Яськів). Тече вода. – Тернопіль: ТОВ «Тернограф». – 2017. – 100 ст.

Письменниця Жанна Юзва (Яськів) давно відома українському читачеві. А виховала-виплекала її талант Підволочищина – благословенний край, що від часів трипільської та черняхівської культур був перехрестям на шляхах Поділля й відлунням його дивовижної історії.
Вже самі назви збірок прозових мініатюр свідчать про приналежність творчого стилю письменниці до так званої поетичної прози, сенс якої у нашої краянки, на мою думку, полягає у прагненні поділитися увібраною в себе живою водою національної культури: «Краплини на аркушах літа», «Паростки на долонях», «Солодкі тернини», «Календар настрою», «Не поле перейти», «Теплинка», «Листи без конвертів». За збірку ліричної прози «Дозріле літо» Жанна Юзва отримала звання лауреата премії імені Уласа Самчука. У 2016 році вийшла повість-білінгва «Тече вода…» українською та англійською мовами, де авторка повідала світу про захоплюючу історію своєї родини.
І ось перед нами нова збірка прозових творів під тією ж назвою, проте на цей раз видання розширене-доповнене й містить, окрім згаданої вище історії родини, 46 улюблених письменницею прозових новелеток під назвою «Життєвинки», а також зібрані у цикли – «Штрихи думок (із щоденника вчительки), «Думки болючі – рядки колючі», «Щасливий книжки не напише (афоризми). Варто додати, що книга вийшла у серії, яка репрезентує творчість письменників Тернопілля, під патронатом очільника Олександра Смика. Нове видання доводить з усією очевидністю, що літературний хист письменниці збагатився глибшим розумінням людської сутності. Напевно, це результат багатьох чинників, зокрема, плідної наполегливої праці над словом, досягання вищого ступеня психологічної і художньої виразності, шліфування власної майстерності. Жанна Юзва залишилася тонким побутописцем і спостережником, творцем точного словесного малюнка, соковитих лексичних барв. Як і раніше, вона вміє кількома словами вразити читача незвичайним у звичайному, небуденним у буденному, несподіваним у відомому: «Сонце і дощ… Небо і справді дна не має…», «Стріла прокльону гостра з двох кінців».
Перші збірочки прозових мініатюр письменниці відзначалися свіжістю, мовним колоритом, виразністю художньої деталі, хоча іноді чуттєво-інтонаційна тональність деяких оповідок була дещо одноманітною, бо авторка була заворожена чаром витонченої, красиво побудованої фрази. Але вже тоді були добре помітні специфічні ознаки її оригінального наративу: краса мови, образна інтровертність, що ніби захована в хитросплетіннях асоціацій, але з чіткими домішками раціоналістично-відстороненого способу моделювання світу: «Перша краплина дощу торкнулась землі. Друга, третя.. Без ліку. Позеленіло закрасувалися дерева. За селом пила воду із річки веселка. Гордились вишні пишносніжною вродою. І знову медоносили бджоли, зустрічаючи літо.»
У прозових замальовках письменниці домінує чуття, ув афоризмах – раціо, де авторка напряму від себе артикулює свій життєвий досвід. Тому її афоризми вирізняються максимальною відвертістю, емоційністю в лещатах мудрості, вразливістю і водночас іронією: «Нема нічого дурнішого за розум», «Совість скромно стоїть у куточку», «Привид демократії ходить по країні. Добре, що «не привід комунізму». Він вже відходив…»
Лаконічний, об’ємний, парадоксальний вислів завжди мене приваблював. У кого з письменників нема записників? Небанальні думки, що народжені особистим досвідом і спостереження власних больових точок, роздуми на теми психології творчості та поведінки людей в різних життєвих обставинах, або швидкоминаюча мінливість, яку було би жаль загубити… У цих спонтанних записах часто непомітними ланцюжками об’єднані реальна дійсність і світ художньої вигадки, і вони, зазвичай, мають неабияке значення для письменника – тут дожидають свого часу зернятка майбутніх творів.
Вище було зазначено, що Жанна Юзва надає перевагу поетичній прозі, і це невипадково. Її письменницький хист приваблює людина певного характеру: це — інтеліґент, людина почуттів серед грубих раціоналістів, цікавить його психологія, його чуття й інтелект, деколи самотня ізольованість від оточення, від галасливої юрби. Данину цій формі віддали багато українських письменників: від Гната Хоткевича та Михайла Яцківа до Лесі Українки та Ольги Кобилянської. Не менш популярною була в Україні тих часів поезія польських авторів, наприклад, Яна Каспровича, представника цього жанру в польській літературі. Певне враження, гадаю, мав справити й Шарль Бодлер, саме він вигадав жанр поезії в прозі (до речі, М.Яцків перекладав Ш.Бодлера).
У нашої авторки існують різні форми оповідок – етюди, ескізи, фрагменти, нариси, новелетки. Вона полюбляє писати тексти короткого дихання, наче уривками, немовби не дбаючи про завершеність, а чи створення характеру. Для неї важливі почуття, настрій, думка, ситуація, вихоплені з їхньої загальної життєвої плинності. Описувати побут їй не вельми цікаво, і там, де це все-таки відбувається, бере верх певна декларативність. Гадаю, що причина тут у тяжінні до фраґментарного стилю. «Заходжу в клас до своїх учнів. Знаю про кожного із закритими очима: той із бабусею живе, у того – батько в Іспанії, мати – в Італії. І так – через одного: Португалія, Англія, Франція, Польща… О моє плем’я кочове! Українського походження!»
Письменниця дає собі волю пофілософствувати про все, що її цікавить. Її майже ніколи не обмежує тема, не турбують вимоги жанру, проте вона легко вкладає в уста героїв свої думки на будь-яку тему: «Добрих людей нема на світі», – сказала одна моя знайома. Мабуть мала на увазі себе…», «Як добре, коли метелик – друг. Незвично, коли друг-метелик», «Люди людям гріхи домислюють».
Життя людини коротке, але все таки довге, бо межа часу для літератури невідчутна. Для справжньої літератури! Вважаю доречним тут процитувати Гната Хоткевича: «…в нашій літературі щира народність завжди була одним із головних елементів суспільного змісту, бо література ніколи не губила зв’язку з народом». Найкращу рису української прози fin de si’ecle, Г. Хоткевич бачить у самобутності останньої. Вона, література, ніби дволикий Янус, що має два обличчя: народницьке, реалістичне і символістично-поетичне, жодна з тенденцій не переважає. В контексті творчості Жанни Юзви — це стабільне й вивершене явище.
Отже, Жанна Юзва у своїй творчості декларує тип поетичної прози, осмислюючи себе й навколишній літературний клімат, у якому важлива не так послідовна оповідь, як почуття, враження, асоціації. На мою думку, поетична проза нашої краянки є виявом літературної фантазії й своєрідним естетичним маніфестом мисткині й направду може називатися оригінальним варіантом цього жанру. Водночас, саме ліричним мініатюрам письменниці притаманна традиція продовження й розвитку українського поетичного стилю, започаткованого видатними попередниками.

Тетяна Дігай
м. Тернопіль

Leave a Reply

Your email address will not be published.