Нема провінційної культури.
Провінційною, маргінальною може бути лише суспільно-політична влада. Культура, зокрема література, або є, або її нема.

Хоча про смаки, як відомо, не сперечаються.
У наш час розвитку комунікаційних технологій загалом диференціювати літературу як естетично-етичну матрицю за топографічним принципом, тобто ділити її на столичну, обласну, районну тощо наївно і етично небезпечно, бо можна сидіти у глибокому поліському чи гуцульському селі і бути світовим письменником. Прикладів цього більше ніж достатньо, із того ж Маркеса з його селищем Макондо починаючи і станицею Вишенською ще одного Нобелівського лавреата закінчуючи…

***

Але існує ще й такий духовний закон: кожне явище варто аналізувати за законом ним самим над собою визначеним.

Тобто ми домовилися, що аналізуватимем літературний корпус письменників, які формально приписані до певної адміністративної території України, зокрема Чернігівської області. Ця умова, як і кожен умовний дискурс, має свої плюси та мінуси, «поправки на вітер», як навіть фізичні закони.

Тому приймаючи ці правила гри, відразу зазначу, що Чернігівська область не має виразної своєї літературної школи, як, скажімо, «станіславський феномен» чи житомирська школа. Але й історію літератури загалом можна вивчати, як відомо, не лише за школами-явищами, але й за іменами письменників чи творами. Тут Чернігівщина явно не програє ні в якісних, ні в кількісних системах гуманітарних координат, які марковані іменами Михайла Коцюбинського, Віктора Забіли, Олександра Довженка, Івана Кочерги, Павла Тичини, Олекси Десняка…

Ми ж у рамках ще одного умовного обмеження говоритиму про сучасних письменників Чернігівщини – членів Національної Спілки письменників України, хоча розуміємо, що нині це не найголовніший критерій причетності того чи іншого письменника до цеху «красного письменства», як формально було ще кілька десятиліть тому.

Чернігівська обласна організація НСПУ утворена в 1976 році і до неї станом на грудень 2016 року за нашими даними входило 38 письменників.

Декількох репрезентантів цієї групи літераторів знаю особисто, як і їх різножанрову творчість.

Скажімо, із по-стефанівськи пронизливо-глибоким прозаїком національного масштабу Валентиною Мастеровою із її екзистенційним романом-піснею «Суча дочка» познайомився ще на початку 1990 років на Всеукраїнському конкурсі «Гранослов», дещо пізніше потоваришував і підтримую дружні та ділові стосунки із всесвітньовідомим Сергієм Дзюбою та його дружиною Тетяною Дзюбою, якій він присвятив десятки своїх книг, що можна занести у книгу рекордів Гіннеса, як і кількість розмаїтих премій, які це феноменальне подружжя одержало. Був, до речі, опонентом Тетяниної докторської дисертації.

Знаю творчість та життєтворчість шевченківських лауреатів Дмитра Іванова, та Кості Москальця з його знаменитою піснею «Вона», живу легенду нашої літератури,  головного редактора журналу «Літературний Чернігів» Михася Ткача…

Інших репрезентантів цієї творчої організації знаю менше, із деким маю віртуальне Фейсбучне знайомство. Вони різного віку, різної природно статі, але…

Але читаю книгу віршів «Татуювання паперу» Івана Барана, прозу «Князь мух, повелитель блох» Івана Просяника, бувальщини, притчі, вірші  Миколи Адаменка, вірші Алли Сокіл (вірші), Анатолія Шкуліпи, Анвара Деркача, прозу Лілії Бондаревич-Черненко «Ми всі – подорожні» та Валентини Михайленко «Прокушене серце», вірші Василя Буденного, історичний роман Володимира Коваля «Заборонений апокриф», духовний роман Ганни Арсенич-Баран «Радуйся, Невісто неневісная!», вірші Катерини Дужої, Михайла Кожедуба, Олексія Крачила, Петра Куценка, Любові Карпенко, проза Любові Пономаренко «Ковзанка   для  ластівки», оповідання Станіслава Маринчика, афоризми та парадокси Миколи Клочка, російськомовна проза Володимира Мохнева, вірші Ніни Ткаченко, проза Олексія Брика «Минуле кохання не повернеш…» та оповідання «Брати» Олександра Забарного, прозові флешки Олени Конечної, вірші Олесі Білоцвіт, уривки з роману Олени Печорної ««Химерниця», уривок з пригодницького роману «Погоня» Ростислава Мусієнка, прозовий цикл Михайла Руденка «Із циклу «Вулиця мого дитинства», вірші Володимира Сенцовського та «отрывок из первой книги романа-дилогии «Великая княгиня» Юрія Сбитнева, – і переконуюся, що Чернігівщина – цілий модерновий пульсуючий материк в нашому культурно-інформаційному полі, який репрезентує всі жанри, напрямки, стилі не лише національної літератури, але й демонструє тенденції світової.

Щоби продемонструвати це, проведемо пунктирний аналіз цього різножанрового, навіть двомовного літкорпусу, адже бачимо в ньому і два російськомовні тексти, епіграфом до якого може слугувати, приміром, анотація до «32-сторінкової збірки віршів Івана Барана «Татуювання паперу», що надрукована в Чернігові у 2017 році: «Це новий погляд на світ молодої людини. Це роздуми про життя і про людину на планеті. Це алюзії й іронія, це цікава образність і звичайні речі в незвичайному ракурсі».

 

Людина дорослішає з ключами.

Твої перші ключі —

це перша відповідальність.

Перше серйозне завдання.

Перші ознаки довіри.

Тепер ти не безтурботний.

Ти відповідальний.

Хоча б за щось.

Хоча б за зачинені двері.

Хоча б за глухе клацання замка.

Бережи цей звук.

Це — фанфари твого входження у світ дорослих, –

 

пише пан Іван… і мені подобається такий логос, такий голос, як і розлого-довірливий, фольклорний стиль письма Івана Просяника: «Омислив раз один хлопець-сирота навчитись в добрих людей ремесла. Не довго думаючи закинув торбину за плечі та й помандрував куди очі дивляться»…

Житейськи мудра, чесна проза-бувальщина в’язня Нироблагу за звинуваченнями в антирадянській націоналістичній діяльності Миколи Адаменка (нині і далі наводитимемо характерні уривки із творів чернігівчан): «– Дідусю! Це у вас на війні пальці відірвало? Мирон Дмитрович мимохіть глянув на скалічену ліву руку і під пильним поглядом цнотливих очей якось знітився. Таким очам брехати гріх. Але й правду сказати ще не час, бо після першої дози правди вигулькне цілий ланцюг інших запитань, на які він не зможе відповісти так, щоб шестирічний внучок  спромігся те цілком зрозуміти».

І тут же наївно-пісенна лірика Алли Сокол:

Все частіше сниться рідна хата
І моє малесеньке село,

Серед квітів біля хати – мати,

Молода, років, як не було.

 

Квітнуть чорнобривці і жоржини –

Осінь   ще далеко десь гуля…

Рожевіють ягоди калини,

Сіножаті пахнуть іздаля.

 

Гарячі строфи віршованої публіцистики Анатолія Шкуліпи на кшталт:

Скажу «Москва» – і б’є мене озноб.

Скажу «Росія» – б’є мене ще дужче.

І обрій перетягується вужче,

Понад яким і місяць, наче гроб.

 

Дивовижні верлібри Анвара Деркача з такими рядками:

не нарікай на погоду –

це січень

на самоту не нарікай

це воля

якої ти прагнув

ти вже не маєш

ні любові ні віри

ані надії

ти тільки хочеш

любити вірити сподіватися

бажання своє ти тримаєш

як пса на шворці

ти таки вільний

ти такий вільний

що не знаєш

з чим порівняти цю волю

«Рожева Парасолька жила в оселі своєї господині – пані Орисі, в товаристві вишуканих речей. Поруч з Рожевою також благополучно мешкали шкатулки в східному стилі, величезні віяла з лотосом, стрункі довгошиї вази на бамбукових килимках» – пише Лілія Бондаревич-Черненко в оповіданні «Ми всі – подорожні», присвяченому «давньому другові Дмитру Стусу».

Близька війна болить у динамічно-пронизливому короткому прозовому творі «А де мій тато?..» Валентини Михайленко «Прокушене серце» із епіграфом «Війна – це страшна потвора, / котра пожирає тіла і душі…» із першими рядками: «Мала б почуватися щасливою – натомість очі потонули в сльозах. Вони рясними ручайками пливуть по щоках, прозорими райдужними росинками падають на могилу, щедро підсолюють барвінок».

І в одній компанії органічна, корчмарсько-екзистенційна лірика Василя Буденного з рядками:

 

Мені б на смітник всі печалі

Та й загулять на всю губу.

В цім світі дивних аномалій

Забутися й про все забуть.

І тут же – сакральну традицію в новій українській прозі продовжує і розвиває Володимир Коваль в його історичному романі «Заборонений апокриф»: «Храм велично громадиться над містом, вражаючи своїми розмірами та величчю. Осяяний сонцем, він завжди привертає увагу людей: юдеї побожно дивляться на нього, подумки чи вголос звеличуючи свого Бога; чужинці щиро захоплюються його розміром та красою, шанобливо оцінюють працю сотень рук невідомих майстрів-тектонів».

А розвиває, поглиблює метафізичну, релігійну метатекстуальну парадигму роман поважно любленої мною Ганни Арсенич-Баран «Радуйся, Невісто неневісная!», уривок якої («І наречеться вона Марією») запропоновано для читання: «Яким жив у трьох днях ходи від Єрусалиму, у невеличкому містечку Назареті Галілейському. Тут усі знали один одного, відали про радість чи горе кожного назарянина. Назарет має не найкращу славу. Яким часом порівнює це місто із Содомом та Гоморрою, такими розпусними постають часом у праведних Якимових очах назаряни. Та все ж чоловік любить це місто, він молиться до Бога Вишнього, щоб той не тяжко карав Назарет за його безчинства. Ображає Якима ще й те, що південні ізраїльтяни зневажають галілеян. Галілея, де й розташований Назарет, квітучий край з красивими, фізично досконалими людьми, завжди викликав заздрість у південних країв. Та хоч і на півдні не менше розпусти й відступництва, про Галілею ходить недобра слава ще й тому, що галілеяни не вміють лицемірно приховувати свої наміри й справи. У південних ізраїльтян завжди на обличчі смирення й напускний спокій, на півдні процвітають дві секти – суддукеї й фарисеї, — які дотримуються всіх правил і звичаїв. Але чи правила й звичаї видають душу людську? Чи вони є найважливішим у служінні Богові?»

Така література, як і література для дітей, а може й, більше… потребує неабиякої відповідальної сміливості від автора, але й виконує духовне надзавдання: веде до Храму, сама стаючи храмом або ж, прости Господи, квазіхрамом, капищем, жертовником… Прозове полотно пані Ганни готично-сакральне. Його чекає екран.. Я дуже хочу прочитати всю оту енергетично містку і одночасно тонку мудру гуманітарну симфонію віри, надії, любові, з’ява якої – розкішна рідкість у вітчизняному красному письменстві.

Карбовано чесне, естетично-етичне мотто Катерини Дужої

Моя поезія проста, мов день і ніч.

Мов дощечка, приліплена до лати.

Ні греків, ні французів, ні предтеч.

А лиш душа, земля моя і мати.

Свідчить про духовне здоров’я твореної у цьому древньо-історичному регіоні поезії, як і природна адекватна, політично-неангажована лірика Михайла Кожедуба із такими-от пастельними пасажами:

Пора просвітчастого шовку

І невиразних сподівань.

В саду бджола снується ловко,

Рябіє на вікні герань.

І тут же надривні, екзистенційні, лірично відверті ритмізовані сповіді Олексія Крачила:

Ніч. Я один у кімнаті.

І взагалі один.

Як не піддатись владі

Взятих у сну годин?

Дихає сонна тиша

Знаками запитань

Вірші за мене пишуть

Радість і гіркота.

Поряд і час, і простір.

Суму прилив у крові.

Ніби іду на розстріл

У рятівній строфі.

 

Близька за мінорним тоном і лірика Петра Куценко, але вона має історичний контекст, скажімо, голодомор у вірші «Гості з тридцять третього»:

Спасіння не чекали вже й від Бога.

Прости нас, Боже, але ж так було.

…До ветхого містечка степового

Сповзалося вмираюче село.

Варто сказати що Бог у сучасній літературі із Чернігівщини згадується доволі часто у різних надтекстах, контекстах… Чи всує згадується, чи доречно, – не нам судити.

Я літаю у снах

І купаюся в сонячних зливах.

Мені грає сам Бах —

В ті хвилини я справді щаслива.

Ще дорога моя

У світах голубих не згубилась…

Я — росинка твоя,

Що у снах тобі марилась, снилась… –

проговорює свій органічний патріотизм Любов Карпенко, якій віриш попри певну декларативність деяких її віршів.

А Любов Пономаренко в оповіданні «Ковзанка для ластівки» розповідає драматичну історію любові, сирітства, поезії: «Мати народила мене в шістнадцять років. Коли я був немовлям, пішла купатися, стрибнула з мосту і розбилася об палю. Про мого батька ніхто так і не довідався […] У мене в боковій кишені завжди листок паперу й піволівця. Бува, якийсь  вірш  у голову прийде».

Поряд із вищезафіксованою темою війни, голодомору в оповіданні Станіслава Маринчика «Бабине літо» філософськи обширно, психологічно точно і соціально значимо висвітлений не менш болючий для вітчизняного, та й світового реципієнта, Чорнобильський дискурс із таким епіграфом «Присвячую пам’яті мого двоюрідного  брата Анатолія Штанька, учасника  ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС» і такою зав’язкою: «Лише місяць у ласці та любові прожили Іван з Марією. Тільки встигли молодята влаштуватися в новому затишному будиночку, весільному подарунку колгоспу, як в один із трагічних пам’ятних днів квітня 1986 року мобілі­зували чоловіка на ліквідацію чорнобильської аварії. Повернувся він звідти зовсім іншим. І сліду не лишилося від веселого безтурботного Івана. І мився, і вечеряв він без особливого бажання. У перерві між цими двома дійствами спалив у кінці городу одяг, у якому приїхав звідти. А коли вони лягли спати, Марія відчула, що Іван став ніби чужий. Не було ні колишньої пристрасті, ні ласки. Та біда в тому, що й сам він це побачив, а від того впав у глибокий відчай. Як могла, заспокоювала його дружина. Та Іван нічого зробити з собою не міг. Став знервованим, злим і вдарився в чарку. Звісно, до чого приводить таке життя».

Мудрі літературознавці кажуть, що афоризм – це добре відредагований роман. Роблячи поправку на гумор у цьому визначенні, тішимося, що чернігівська література має чудового афориста Миколу Клочка, серед парадоксів та афоризмів якого читаємо й такі: «Жебрак місце своєї роботи носить із собою; Слабший силою запасається хитрістю; Колосальний стрибок у Європу – уже й кожна перекупка бізнесмен; Крім жорстокості і підлості, у них нема чому учитись; Унікальну жадобу до чужого зміцнює фантастична заздрість; Обмін соромним знанням зріднює пари; Релігія складається із віруючих зовні і віруючих в душі; Терор – знищення небажаних людей, він може бути відкритим і таємним; В атеїстів є свій бог – диявол; По витрачанню грошей пізнають людину; У зборищі великих почуваєшся дрібним; Полай ближнього – і дізнаєшся, хто ти; Нечесні засоби компрометують цілі; Що виникає в умах – матиме свій шлях; Хвороби гартують сильний організм; Вчинок незалежного індивіда важче передбачити; Примусове навчання виховує невігласів; Духовно виснажений люд не знає, як жити без неволі…»

Високопрофесійна російськомовна новела Володимира Мохнева «Обманутое счастье», написана ще в 1975 році із таким динамічним стилем письма: «Полночь, но дом еще не спал. Во дворе позванивала собачья цепь. В сарае корова жевала жвачку, тяжело вздыхая. Ворчали сон­ные куры, удобнее усаживаясь на насесте, гоготали тревожно гуси, напуганные ночными шорохами. Кроли вызывающе стучали задними лапами о деревянный пол клеток, выстроившихся вдоль глухой стены сарая, крытого шифером под фронтон».

І тут же – лірично-філософські талановиті пасажі Ніни Ткаченко:

Все так у світі і не так –

Ми не дотягнемось до суті,

Жорстокістю земною скуті,

Сльозу ковтаєм, як первак.

Все так у світі і не так:

Вода – униз, вогонь – угору,

Послухайте мене, бадьору,

Щоб зрозуміти переляк.

 

Все так у світі і не так,

Але душа зриває пута:

Летить роздягнена й роззута

На вічності болючий знак.

 

Все так у світі і не так!

                                             24.08.2006р.

 

«Вони народилися одного дня – дівчинка в першій половині, хлопчик – після обіду. Раділи батьки, що жили по сусідству: «Виростатимуть разом, а там, Бог дасть, дивися, й одружаться». Дівчинці дали ім’я Зоя, хлопчика назвали Юрієм», – читаємо у по-хемінгвеївськи діалогічній новелі авторитетного письменника, філолога і психолога Олексія Брика «Минуле кохання не повернеш…»

Не менш знакове для української літератури оповідання поета, прозаїка, драматурга, літературознавця Олександра Базарного «Брати» із рядками «Минуло тридцять п’ять літ з того щасливого для Задорожніх дня. Життя скуйовдило долі хлопців, порозкидало по манівцях, рясно засіявши густі русяві чуби сивиною. «У всякого своя доля і свій шлях широкий», – пророче написав великий Кобзар. Широкими та далекими виявилися ті шляхи у братів Задорожніх».

Як і прозовий «Спогад дитинства» Олени Конечної: «Зазвичай я не подаю жебракам. А цього не зміг проминути, хоч він нічим не вирізнявся поміж інших, навіть не намагався щось вигадати, аби викликати побільше жалю. Просто сидів посеред тротуару й тупо дивився на перехожих. Такі, як він, тисячами гніздяться по великих містах і у більшості людей давно не викликають ніяких інших почуттів, крім роздратування».

І – трепетна й мудра строфа Олесі Білоцвіт із вірша «Тризна»:

Свічечка плаче,

пахне грозою…

Світло тремтяче

стане сльозою.

                      20.09.2006 р.

Не менш талановита, але прозова (епічна, романна) нарація зовсім молодої Олени Печорної із її «Химерниці»: «Три рятівниці їхали лісом. – Ой, щось мені лячно. Оксано, а може назад? Га? Оксана мовчала. Перед очима у жінки стояли гори немитого посуду, лавки та довгі столи у саду. На похорон прийшло трохи люду, спасибі Богу, не самі ховали. Зрештою село є село. Яким би покійний не був, а проведуть в останню дорогу. Он, чоловік напроводжався… У бідолашної занило в грудях, коли згадала, яким його вдома лишила – хмільного ще й поперек ліжка».

Далі – пригодницький роман Ростислава Мусієнка «Погоня» із пасажем: «Коли «Ніссан» з фіолетовими номерами вже полишив за видноколом церкву на кручі при в’їзді до містечка його юності, дорога нагадала Миколі довжелезну ненажерливу змію, котра захланно й захоплено заковтувала кілометр за кілометром», написаний на високому професійному рівні із дотриманням законів жанру.

І – «Тятенька, возьми меня с собой в ладейную рощу, – просился Игорь. Святослав Ольгович улыбался по-доброму, супил бровь понарошку: Это кто ж тебе сказал, куда собираюсь? Карнушка да Дюрга… Ну и ну! – в понарошку засерчал отец. – Карнушка однова болтушок, что на уме, то и на языке – любое словечко в песнь да в строку. А вот Дюрге, рядцу, не пристало княжью думку проговаривать. За то ответ держать будет…» – пише в російськомовному романі-дилогії оригінальний Юрій Сбітнєв, що свідчить про мовну толерантність презентації творчості членів Чернігівської обласної організації НСПУ.

…Новели лікаря за фахом і чудового письменника за покликанням Михайла Руденка із циклу «Вулиця мого дитинства» із такими, наприклад, бароково-реалістичними, навіть магічними, рядками: «– Колю, чия картопля добріша? – питала бабця Марта у свого онука, пригощаючи того сніданком. – Наша, –  впевнено заявляв Микола. – Ну звичайно, – сміялася старенька. – У свою я хоч яйце вбила, а у вас взагалі не мазана.    І все ж свята лишалися святами. На Великдень фарбували яєчка, намагалися спекти свіжу хлібинку, хай і не з білої муки, зате прикрашали її всілякими візерунками» достойно продовжують чехівсько-булгаківську традицію єщосказання лікарям у красному письменстві.

Поет і прозаїк, журналіст Володимир Сенцовський (Ященко) попри серйозний різножанровий спектр своєї творчості цікавий як автор оригінальної дитячої, дитинної пісенної лірики, як-от:

Ладки, ладоньки, ладусі!

Скоро я ходить навчуся,

Як той місяць коло хати,

Що вночі не хоче спати.

 

Ладки, ладоньки, ладусі!

Буду пасти в лузі гуси,

Як пасе тепер до ранку

В небі місяць хмарок зграйку.

 

…Вибачте, якщо когось не назвав.

Я брав до уваги всі тексти, які мені передали, і не ставив собі за мету шукати недоліки. Це простіше і неправильно, по-моєму. Оскільки вважаю, що про будь-якого автора варто писати або щось добре, або нічого… А час покаже…

Можна, звичайно, ще в компаративістському контексті детальніше говорити про премії різних інституційних рівнів одержані цими чернігівчанами, пробувати будувати ієрархію презентацій вищеназваних письменників на всеукраїнському чи й на світовому літературному Олімпі, але тоді це вже буде претензія на творення окремого монографічного дослідження про творчість митців із Чернігівщини, яку я поважно люблю, бо й батько мого онука родом із Чернігова, до речі…

А підсумовуючи свій пунктирний огляд, скажу лише, що одержав повний етично-естетичний катарсис при читанні творів та біографій, «послужних списків» цих літераторів. Було красиво, корисно, цікаво.

 Ігор Павлюк

Leave a Reply

Your email address will not be published.