Андрій Содомора. Скельця розмальовані. – Львів: Апріорі, 2019. – 104 с. : іл. Ілюстрації Лесі Квик.

В мові кожного народу закладений і шлях до Правди,

і шлях до Істини» (Павло Мовчан).

Коли ж то було, що при тьмяному світлі настільної гасової лямпи збиралася родина до бесіди, читання вголос книжки? Дитиною спостерігав за язичком, який загадково блимає через шкелко лямпи. Як важливо відновити призабуте родинне спілкування, читання?

Книжка – спосіб спілкування з живими й мертвими, наше теперішнє й майбутнє! Читаймо вечорами вголос своім дітям – це єднає родину, позбавляє їх телефонно-комп’ютерної й телевізорної залежності. Читаймо дітям те, що й нам цікаве. Шукаймо дітям потрібну й нам книжку. Саме такою є «Скельця розмальовані».

Про людину праці можна і потрібно писати й писати, бо зроблене такими людьми завжди переважає над виявами суспільної уваги до них*.  Як тут не зацитувати думку головного редактора газети «День» Лариси Івшиної: «Содомора – загальнонародний скарб! Як би було добре, аби народ про це дізнався!!!»

Будуючи себе, пам’ятаймо, що дух і думка людини – це рух, який обираємо, керуючись засадами вивіреної часом і досвідом давнини, особистим розумінням глибин нашої культури, ментальності, бо «залишається вкрай важлива для всіх часів думка Горація: з того, що є спільним для всіх, силою хисту треба формувати своє, виборювати на нього “приватне право” (ius privatum)» (Андрій Содомора, «Афористичні етюди»). Але ж не тільки спільного є багато – маємо подостатку власного, яке не шануємо, не знаємо. Автор поетичної книжки понад 56 років невтомно працює, щоб хистом свого таланту донести до народу те, чим він жив, щоб кожен українець міг виокремити себе поміж інших, щоб не розчинитися в морі споживацького «мистецтва потіхи», яке присипляє  людську свідомость. Чиї ми діти?

«Час рікою пливе – і хвилі, і хвилини…» (Андрій Содомора, «Бесіди п(р)одумки». 1 грудня 2017 року ми відсвяткували 80-річчя нашого дорогого митця слова і перекладу, професора кафедри класичної філології Львівського національного університету імені Івана Франка Андрія Содомори (він – автор 23 книжок оригінальної прози, поезії, есеістики, 36 книжок перекладів з латинської, грецької, німецької загальним обсягом понад 17 тисяч сторінок та понад 500 літературно-критичних і наукових публікацій в періодиці, збірниках,  антологіях). На моїй книжковій поличці 1 метер 20 сантиметрів книжок пана Андрія, а ще ж я не маю всіх перекладених ним книжок. Познайомився і пізнав його творчість щойно з 2006 року.  Після ювілею, а це 1 рік 2 місяці, маємо доробок митця слова з 6-и книжок:

  1. Сенека Л.А. Моральні листи до Луцілія / Луцій Анней Сенека; [пер. з латин., передм. А. Содомори]. — Львів: Апріорі, 2017. — 552 с. Книжка вийшла з друку в кінці грудня 2017 року.
  2. Пліній Молодший. Вибрані листи / пер. з латин., передм. Андрія Содомори. – Львів: Апріорі, 2018. – 184 с.
  3. Вільгельм де Рубрук. Подорож у східні краї / пер. з латин. Андрія Содомори, передм. Дмитра Павличка, Андрія Козицького, Андрія Содомори. – Львів: Апріорі, 2018. – 240 с.
  4. Гесіод. Походження богів. Роботи і дні. Щит Геракла / пер. Андрій Содомора. – Львів: Апріорі, 2018. – 136 с.
  5. Андрій Содомора. Бесіди п(р)одумки. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2018. – 160 с.
  6. Андрій Содомора. Скельця розмальовані. – Львів: Апріорі, 2019. – 104 с. : іл. Ілюстрації Лесі Квик.

Делікатно гортаю сторінки книжки, де мистецьке слово Андрія Содомори і пензлик талановитої Лесі Квик кольоровою палітрою   торкаються нашого серця, мандрують пам’яттю призабутого світу дитинства, з першої ж сторінки, – і цього, який нас оточує, якого не зауважуємо, а він, цей світ, промовляє до нас з кожної сторінки. Це книжка з якої «дитина візьме своє, дорослий читач – своє» (с. 5), бо немає дитячої чи дорослої поезіі – є слово, яке торкається серця, праця пензля, яка через людське око (мозок винесений на перефирію) розворушує приспані комірки нашої пам’яті. Тут Львів з його левами, кольоровими вітражами і дощем, який тихо дощить на місто і творить своєрідне настроєво-музичне «Ледве чутне: мі, фа, соль» (с. 7):

Цяпотить у середмісті –

Ось такі останні вісті.

Не шумить і не гуде –

Просто тихий дощ іде (с. 7).

Це книжка про світ живої природи, який втрачаємо, не зауважуємо того, що нас оточує, промовляє тишею, а ми нездатні, через  «притуплений» комп’ютерно-телевізійною залежністю мозок, бачити, розуміти і думати. Втрачаємо спорідненість із живим і немовби мертвим світом: «Ледь чутний доторк до руки» (с. 14):

Та встиг я сонечку шепнути,

Поки злітало в ті світи, –

Хоч дрібку сонця принести,

Щоб легше зиму перебути (с. 14).

Кожен вірш, кожна сторінка книжки промовляють до читача подихом життя, світлом правди, осмисленням логіки буття – спонукають до бесіди. Що є життя і хто ми в ньому, коли споглядаємо як «Заблис-завис Чумацький шлях» (с. 31). Дітям (дорослим також) потрібно усвідомити, що людина живе мить-миті і є пилинкою-пилинки у безмежному зоряному Всесвіті. Ось так можна торкнутися цього розуміння:

У незглибимих небесах –

     ……………………………………………

Десь там, де так сріблиться та

Дорога-доріженька, –

Наш спільний дім, Земля свята,

Пилинка, – наша ненька… (с. 31)

Книжка – подія. Я ще не читав, не торкався серцем і розумом такого багатства думок. Щоб осягнути сповна значимість цієї книжки, достатньо тільки порозмислювати над назвами віршів…

Не втомлююся повторювати, що поезія – це не гра слів і рими, а глибинне єднання думки і почуття – це виховання читача. Пригадалися розмисли моїх друзів, які немовби промовляють про пана Андрія…

Є розмисли над сторінками книг

І світом тлінним.  Годі все пізнати!

Та серце Ваше із сердець отих,

 Що прагнуть світ думками обійняти,

Думками світла, вірної любові.

Життя духовне проростає в слові.

                              Надія Гаврилюк, м. Київ

В живому часі думки перельоти –

відважні свідки вічної турботи

про нуртоплиння буднів бескінечних,

  через яке пливуть душі гризоти.

                               Ігор Фарина, м. Шумське

Саме так: «Життя духовне проростає в слові» й «думки перельоти… свідки вічної турботи» в поетичному слові кожного рядка вірша. Що можна сказати про мову автора книжки? Хіба зацитувати думку Оксани Забужко: «… бо вже з билинних тридцять літ і три годи не чула некалічного слова, — зненацька натрапляєш на цю напівекзотичну постать немолодого “античника”, самотню, як скрипаль на даху: наставивши вухо, він слухає… і, о Господи, таки чує. І те, що кажуть люди, – кожне живе слово чує, відчуває, намацально, на смак і на запах… і ти смієшся і плачеш уголос, зголодніло глитаючи сторінку за сторінкою: ефект дійсно-таки хоральний, концертний…» («Скрипаль на даху», «Книжникreview». – 2001. – Ч. 1).

Побутують думки, що в XXI столітті ми не знаємо, що таке поезія. Зацитую думки Володимира Базилевського про тенденцію сьогочасних публікацій, які претендують на те, щоб їхні автори йменували себе поетами: «Сьогодні, коли вільно говорити усе, що захочеться, зауважуємо дивну тенденцію: поети граються в загадковість в ім’я загадковості. Намагаються зашифрувати текст і тоді, коли зашифровувати нема що. Коли за шифром – приблизність чи порожнеча. Класична ясність нині не в моді» («Літературна Україна», 41 (5774), 8 листопада 2018 року). Далі пан Володимир стверджує, що ці так звані поети «не знають, що  сказати» бо нездатні думати (брак досвіду, знання, не читають книжок і т. ін.): «Незрозумілість претензійна і недалекоглядна. Бо приречена на нечитабельність, отже, на непотрібність… Ліна Костенко – найлогічніша з наших поетів. Поезія думання іншою бути не може» (там само): «З думками й у розмаїтті ніщо не зрівняється, про що – у Шевченка: “Одна думка усміхнеться, / А друга заплаче”. Думки – наче миттєві штрихи до внутрішнього портрета людини, стану її душі» (Андрій Содомора, «Бесіди п(р)одумки»).

Книжка класичної ясності, поезіі думання спонукає до думання. Вкотре перечитую вірш «Лічба»:

Скільки в морі крапелинок,

А на березі – піщинок,

А у небі зірочок…(с. 21).

Справді, а скільки? «Щоб усе це зрахувати, / Терпеливість треба мати (с. 21), бо «Хто в лічбі тій щось опустить – / Починати знову мусить / Без перерви на обід: / Скільки в морі крапелинок… (с. 21). Саме так думно написано 95-ть  віршів. Що може бути більш важливим у нашому щоденні, як усвідомлення незмінного імперативу життя: «Віра, надія, любов». Тож:

Чому ж тій миті не радієм?

Це ж крапля нашого життя,

 І їй не буде вороття,

Красі тій, миті: «Carpe diem!»** (с. 48. **Лови мить! [латин.]).

Кожен вірш у книжці, то окремий мікросвіт думання, навчання, виховання – фрагмент щоденного життя людини. Скажімо, вірш «Сова»… Пригадалося, що мовчазна сова сидить на обкладинці книжки Андрія Содомори «Наодинці зі словом»: «не плаче й не співає» – мовчить! Слова і словники промовляють мудрим поглядом сови, мовчанням: «В мовчанні володіємо словами, / Та сказані вже володіють нами» (Сааді Ширазі, «Бустан»). Мудрість мовчання «Сови» – чи не вінець людської мудрості, якої не вистачає кожному із нас, доторк до серця високим:

Твоє мовчання – таїна,

Про що мовчиш – ніхто не зна,

Ти, птахо головата, –

Ще й мудрістю багата (с. 99).

Про цей колодязь кришталево-чистої води думок писати і не переписати. Libros lege (Книги читай. – Катон), «Бо читати й не прочитувати – то не почитати» («Дистихи Катона». / Переклад з латини Андрія Содомори).

Серце кожної людини – дзвоник, який пробуджує її єство до життя. Слово записується в мозку, але здатне запам’ятатися й серцем. Оберігаймо дзвоник нашого серця, щоби будити словом інші серця, серце громади. Багато хто ще не пробудився зі сну. Чому? Пробуджуймося, дзвонячи  для себе й інших; пам’ятаймо й тих, кого тимчасово втратили – з погляду вічності, на момент моменту. Андрій Содомора, дзвонить словом. Щаслива людина, яка чує дзвоник слова, хоч як би він притишено й далеко не звучав. Правда промовляє мовчанням і тихою мовою просвітлення: «Співай, душе моя, могутню пісню Богу, / злети на мене Голуб-Дух і крилами закрий, / натхненний зміст налий у мене в форму вбогу, / нехай горить в очах захоплення вогонь святий» (Богдан-Ігор Антонич, «Величання»), а дзвоник серця хай дзвонить правдою.

Правдою дзвонить поетичне слово митця … Тож годі дрімати, торуймо родиною дорогу до поетичної школи знань:

Та не час на те дрімання

Школярам: до школи зрання.

Школа, вишкіл – вище й вище,

Світло знань, до сонця ближче (с. 20).

Заслуговують подяки і похвали: видавець і письменник Юрій Николишин, Леся Квик із своїм чарівним пензликом, всі хто долучився до створення книжки з такою чарівною назвою «Скельця розмальовані» – з почуттям ніжності, переживаннями серця вкотре беру її до рук…

         _________________________

*Богдан Дячишин. Крихти живого часу Андрія Содомори. – К.: «Ярославів Вал», 2017. – 104 с.

Богдан Дячишин. Слово Андрія Содомори у дзеркалах часу. – Львів: – «ЗУКЦ», 2017. – 104 с.

Богдан ДЯЧИШИН, член НСПУ,

лауреат премії ім. Івана Огієнка, м. Львів

.

DYB_0346

Leave a Reply

Your email address will not be published.