Ростислав Мельників – поет, літературознавець, доцент Харківського національного університету ім. Григорія Сковороди, нащадок кубанських козацьких станичних отаманів, людина, яку колеги по перу називають “поетичним націоналістом”. Але цікавий він не тільки тим, що букву “о” у власному прізвищі змінив на “і”.

До його критичної думки оцінки літературного процесу прислухаються по всій Україні, його статті друкують у різних всеукраїнських виданнях та за кордоном, його поезію можна зарахувати до поезії національних “важковаговиків”. Розмова з ним на Львівському форумі видавців, постійним учасником якого Ростислав є, вийшла цікавою.

– Ростиславе, ти відчуваєш себе більше поетом чи науковцем?
– Важко сказати одразу й однозначно, швидше за все – професійним літератором. Це значно ширше поняття і, зрештою, максимально охоплює всі напрямки моєї діяльності (критика, редактора й викладача в тому числі).

– Ваш журнал, який видавали донедавна, мало відомий широкому колу читачів. Розкажи про нього докладніше.
– Власне, журнал “Книжковий клуб плюс” і не був розрахований на широке коло читачів – це галузеве видання для видавців, книгорозповсюджувачів, письменників і всіх, не байдужих до книги. Часопис тричі поспіль у 2002, 2003 і 2004 роках визнавався Форумом видавців у Львові найкращим виданням на книжкову тематику, поки його в червні 2005 року не “привласнила” Міжрегіональна академія управління персоналом. А відтак головний редактор Юлія Поцілуйко й заступник головного редактора Ростислав Мельників змушені були залишити свої посади. Найприкріше в цій ситуації те, що все, нароблене нами, зійшло на пси, й про “Книжковий клуб плюс” уже навіть не випадає говорити в пристойному товаристві.

– На нашій пам’яті хтось назвав те, що відбувалося в нашій літературі десять років тому, літературною процесією. Чи стала процесія процесом?
– Здається, це був Іван Андрусяк. Принаймні, це слово містилося в назві його книги літературно-критичних статей. А таке метафоричне означення літпроцесу зумовлено гіркотою усвідомлення, що українська література (і культура ширше) в кращих її проявах – не те що не потрібна тогочасній (та, за великим рахунком, і теперішній) владі, яка формує державну політику, а навіть заважає і шкодить. Куди ж бо краще підтримувати усталене малоросійське “шароварництво” й кіч в особі “юного орла” та бути переконаним, що все найкраще твориться в Москві. І головним чинником руху (процесу) наразі й досі залишається ентузіазм митців і – приємна тенденція – невеликої групи видавців.

– Як тобі вдається тримати постійно руку на “пульсі літературного життя”?
Це мій фах. А до того ж, з розвитком Інтернету в Україні тепер це не так уже й складно.

– Читання книг входить у твої функціональні обов’язки. Скільки книжок ти читаєш за рік, скільки прочитав торік?
– Ніколи не займався такими підрахунками, тому не можу відповісти на це запитання. Але, на жаль, для багатьох книжок просто не маю часу, хоча і є бажання їх прочитати.

– Чи була серед них така, що принесла справжнє вдоволення?
– Питання, звісно, провокативне. З прочитаного за останній сезон – Ігор Костецький. Його вибрані твори з дуже гарною подачею Марка Роберта Стеха вийшли восени у видавництві “Критика”. Для мене цей письменник так само близький за своїм світовідчуттям, як, скажімо, і Майк Йогансен.

– Ти плідно займаєшся наукою – працюєш в Університеті імені Сковороди. Над чим трудишся тепер?
– Триває звичайний навчальний процес – лекції, семінари, дипломники, аспіранти, а крім того – мої студії над перебігом літпроцесу 1920-х років. А також – ціла низка побічних речей, які теж забирають і час, і енергію. Загалом, маю мрію завершити якнайшвидше один із важливих для мене проектів, який висить наді мною ось уже років із п’ять. Не називаю, який саме, – боюсь наврочити.

– Наскільки, як науковець, ти реалізуєш себе при роботі над черговим віршем, художнім твором?
– Інколи маю підозру, що в мені одразу існує як мінімум кілька “внутрішніх особистостей” і кожна має свій напрям самореалізації – ледве встигаєш перемикатися (майже як теле- чи радіоканали), відтак усе залежить лишень від того, на якій хвилі перебуваєш у ту чи іншу хвилину і наскільки вона суголосна в цей час зовнішнім обставинам. Ні, це не клінічний діагноз, як може хто подумати, а специфіка моєї праці. Часто рятують псевдоніми. Скільки довелося їх “народити” після закінчення університету, що нині вони тягнуть на цілком помітне й приємне товариство. Коли раптом якогось дослідника зацікавить постать Ростислава Мельникова, то матиме чимало клопоту з його ідентифікацією на шпальтах різноманітної періодики.

– Що, чи хто, допоміг тобі виробити свій творчий почерк? Кого вважаєш своїм Учителем?
– Мені тут важко відповісти та сказати щось однозначне. Як історик літератури, можу припустити, що на моє формування особливо вплинули креативні практики 1920-х років, зокрема Йогансена й Семенка. Принаймні, університетська юність проходила під знаком їхньої творчості. До речі, я – автор першої монографії, присвяченої поетичній творчості Майка Йогансена. З іншого боку, я мав прекрасних університетських викладачів – Кіма Хомича Балабуху, Ларису Семенівну Загребельну, Ігоря Олександровича Оржицького, Станіслава Борисовича Стасевського, Леоніда Ушкалова. Та й у школі пощастило на гарних учителів, приміром, і досі спілкуюся зі своїм класним керівником Валентиною Іванівною Котенко.

– Які проблемні теми і явища в літературному процесі вже проаналізовано тобою і які ще чекають на дослідження?
– Річ у тому, що історія української літератури складається переважно з білих плям, тож роботи вистачить ще не одному поколінню науковців. Між іншим, спостеріг і цікаву тенденцію – ця ділянка літературознавства все частіше привертає увагу чужинців своєю цілиною, адже випадає нагода відчути себе піонером. Принаймні, такого відчуття годі чекати, досліджуючи російську чи англомовну літературу.

– Чи легко тобі, як науковцеві, віднайти потрібну книжку, якщо її видано не в Харкові і не в Києві?
– Та навіть і як звичайному читачеві таки нелегко. Однак сподіваюся, що ситуація невдовзі має змінитися.

– Наскільки ти знайомий із сучасною літературою Закарпаття?
– Дуже побіжно. У моїй свідомості фіксуються лише три імені – Василь Кузан, Петро Мідянка та Павло Чучка (молодший). Але, напевне, вони і є найяскравішими.

– Які в тебе спогади про поїздки по Закарпаттю? Що вони дали для тебе як для творчої особистості?
– Маю купу найприємніших вражень, хоч і минуло вже ціле десятиліття. Був би не проти їх оновити.

– Нещодавно Андрій Кокотюха видав книжку про письменників дев’яностих, про події та акції, учасниками яких були і ми з тобою. Наскільки, на твою думку, в книжці відображено те, що було насправді?
– Людська пам’ять – химерна річ, та й, зрештою, кожен запам’ятовує згідно зі своєю ієрархією цінностей. Для Кокотюхи – це насамперед алкоголь та процес його споживання. Я ж маю цілком відмінний підхід.

– А наскільки сучасна література взагалі віддзеркалює, відображає дійсність і чи повинна вона в принципі це робити?
– Від реалій у літературі не втечеш, оскільки навіть “втеча” є безпосереднім наслідком дійсності.

– Чи відчувається взагалі, і, якщо так, – то наскільки, вплив держави на формування “споживчого кошика” в галузі книговидання?
– Ніяк, лише от віднедавна зайшла мова про державну політику в цій галузі.

– Наскільки те, що видається у нас, відповідає національним інтересам України?
– Та все, що видається в Україні, – тією чи іншою мірою відповідає національним інтересам. Інша річ, що український книжковий ринок давно знаходиться в руках росіян. Вони нині навіть книжки українською мовою стали друкувати – лише б не втрачати те, що приносить мільярдні прибутки. Тож питання основне полягає в тому – чи вистачить політичної волі, щоби національний виробник почувався на національному ринку господарем. А такої волі не спостерігається впродовж усіх років незалежності.

– Кого із авторів ти назвав би визначним явищем в українській літературі?
– Відповідь на запитання міститься у попередньому абзаці. Поки українська книга не посяде першість у рейтингах продажу на українському ринку, доти такі питання, як і відповіді на них, не матимуть реальної основи.

– Яке місто претендує називатися літературною столицею України?
– На сьогодні їх три – Київ, Львів та Харків.

– Харків надихає на творчість українського письменника?
– Харків – українське місто з глибоким національним корінням. Візьміть історію української літератури за останні двісті років – найпомітніші явища так чи інакше пов’язані зі столицею Слобідської України.

– Твій кум – поет Сергій Жадан співпрацює з рок-музикантами. А ти? Чи є пісні на твої тексти?
– По-перше, Жадан – не мій кум і ніколи ним не був. Звідки така інформація? А по-друге, на мої тексти було свого часу створено кілька пісень і навіть виконувалися на фестивалі “Червона Рута” в Дніпропетровську, проте це швидше виняток. Те, що пишу я, не придатне ані для естради, ані для рок-музикантів. Хіба якщо віднайдеться якийсь ентузіаст.

– Ви з Сергієм заявили про себе одночасно на конкурсі “Смолоскип”. Що значить для тебе особисто співпраця з видавництвом “Смолоскип” та його директором Осипом Зінкевичем? Чи варто молодим авторам подавати рукописи на той чи інший конкурс?
– Майже одночасно. Він лауреат 1994, а я – 1995 року. І хоч минуло стільки часу, я й досі співпрацюю зі “Смолоскипом”, більше – маю від того неабияку приємність. Роль Осипа Зінкевича надзвичайно важлива для формування покоління дев’ятдесятників, і я дуже ціную, що мене доля звела із цим чоловіком. Наше знайомство відбулося за напрочуд символічних обставин – під час святкування сторіччя Миколи Хвильового.

– Що є більшою рекламою для книги і для автора: пісня на його слова чи публікація в часописі його творів?
– Вихід книги, її вільний продаж у більшості книгарень України та промоційний супровід.

– Музей “Червона Фіра” – це що?
– Не знаю. А “Червона Фіра” – літературне угруповання, яке існувало в першій половині 1990-х років і одним із учасників та засновників якого був і Ростислав Мельників.

– Ти недолюблюєш букву “О”?
– Та ні ж бо – просто буква “і” звучала більш “активно” і “дієво”, ніж “уповільнена” “о”, тож довелося дещо підкорегувати звучання свого прізвища, надавши йому й більшої українськості.

– А чому ти поміняв цю букву на іншу в своєму прізвищі?
– У паспорті все залишилося без змін. А от, приміром, Жадан своє “ов” таки відкинув зовсім. Я ж у цьому потреби не відчував – мій рід має давнє й глибоке коріння. Рід Мельникових – один із найшанованіших козацьких родів станиці Усть-Лабинська Кубанського лінійного полку. Його представники були станичними отаманами й мали вищі офіцерські чини (звісно, йдеться про давноминулі часи імперії Романових). Ще мій дід пройшов козацький вишкіл, проте після громадянської війни мусив тікати з Кубані. До речі, його син, а мій батько, народився в Азербайджані у шлюбі з туркинею.

– Чому письменник повинен бути націоналістом?
– Та зовсім ні – просто письменник повинен мати певну громадянську позицію, певні принципи й переконання, але передовсім – мати талант. Інакше – ані позиція, ані принципи нічого не варті, особливо якщо йдеться про формування суспільної думки. Що ж до мене особисто, то я цілком аполітична особа. Тож і говорити про мій “націоналізм” не випадає, хіба мавши на увазі, що я думаю, мислю й пишу українською – але ж це так природно – як дихати.

– Чим для тебе є участь у Форумі видавців?
– Перш за все, це можливість зустрітися з друзями, колегами по перу. Ось з тобою ми бачимося останнім часом тільки тут, у Львові. А ще форум допомагає у тому, про що ми говорили вище. Тут можна придбати і отримати в подарунок багато книг, про вихід у світ яких ти навіть і не здогадувався. Крім того, форум – це дійство яскраве, багатолюдне, це безліч акцій, конференцій, презентацій, творчих зустрічей. Це оголошення книжки року. Це найбільша подія в літературному житті держави, точніше – суспільства. Тієї його частини, що читає.

– А тепер традиційно: про власні плани і побажання для читачів.
– Планів, користуючись лексикою Маяковського, – “громадьйо”, а ще більше задумів. Тож хотілося б собі побажати сприятливого клімату для їх реалізації. І те саме можна побажати й читачам.

Розмовляв Василь Кузан.

2006 р.

ми

Leave a Reply

Your email address will not be published.