Про двох ювілярів в одній публікації? Декому може здатися, що автор вдається до суміщення заради показу власної оригінальності. Та штучності тут нема ніякої. Ба, навіть, неозброєним оком можна побачити певну логіку в поєднанні.

По-перше, обоє народились у серпні. 65 років тому. Богдан лише на кілька днів старший від Олександра (перший народився другого числа, а другий — десятого). По-друге, обоє приятелюють ще з років молодості й свого часу навіть мешкали в одному будинку в обласному центрі. Власне, тоді я й зійшовся з ними. Спочатку потоваришував з Олександром завдяки спільному студіюванню у княжому Львові майже сорок років тому. А вже пізніше він познайомив мене з Богданом. Звідтоді й не випускаємо з поля зору плавання-борсання один одного в літературному морі.
Про деякі його епізоди і поведу мову в нотатках про Олександра Астаф’єва та Богдана Мельничука.

320653_112580528854158_1295107563_n
Богданові острови
Гадаю, пан Олександр вибачить, що починаю з розповіді не про нього. Сам «винуватий», що молодший. І сам, напевно, залюбки попливе уявою на творчі острови побратима з літ юності, нині головного редактора журналу «Літературний Тернопіль», заслуженого діяча мистецтв України.
Обоє підпливаємо до острова Прози. Правда, спочатку була спокуса називати його новелістичним, бо саме ця форма засвідчила його письменницький хист. Але… Здається, що вчасно згадали про Богданове тяжіння до повісті та роману.
Та повернемося до малої прози тернопільця. Започаткувала свого часу її книга «Медузи», яка стала бібліографічною рідкістю. Це вже потім раритет доповнили «Професор і бичок Бамбурка», «Скрипка від старого», «Суд без суду». Нині новели Богдана Мельничука нерідко з’являються на шпальтах періодики, зокрема в літературних журналах різних областей від Львова до Києва й Харкова. І чи не про кожну з них можна читати розлогі відгуки. Бо у цих творах справді є чимало цікавого. Та не буду розводитися. Наведу лише один факт. Відомий львівський прозаїк Левко Різник (уродженець Тернопілля), прочитавши одну з перших новелістичних книг краянина, двадцять з лишком років тому написав йому рекомендацію для вступу до Національної спілки письменників України. (Як на мене, то факт промовляє за себе).
Та на острові Прози ростуть не тільки новелістичні дерева. Хоча, можливо, мені хотілося б формалістичної чистоти у цьому саду. Та… Поряд з виданнями новел можна уздріти романи, повісті. Нехай окремі з них і написані у співавторстві, що спроможне викликати неоднозначні судження. Та сам не хочу ставати на позицію несприйняття, бо мене у цій ситуації цікавить інше. Вміння письменника у прозі швидко «перемикати» увагу з одних форм і тем на інші. Не втну так! Тому й думаю про білу заздрість.
Ще більше не дає вона спокою, коли думаю про острів Драматургії. Переконаний, що важко однозначно сказати, коли він сам зробив перший крок на нього. Чи тоді, коли студентом Львівського держуніверситету ім. І. Франка ходив на вистави заньківчан? Чи тоді, коли, газетяруючи у Тернополі, писав театральні рецензії на вистави місцевих шевченківців? Чи тоді, коли співпрацював з народним театром в Озерній на Зборівщині (його очолював світлої пам’яті народний артист України Мирослав Коцюлим), де вперше побачила світло рампи його п’єса?
Між іншим, саме з тієї пори примхлива пам’ять зберегла один епізод. З твором «Повернися, сину!» самодіяльні артисти приїхали до Молоткова на Лановеччині — рідного села автора. Мені довелося бути свідком тієї події, і не можу забути захоплення в очах односельців.
Богдан Мельничук, до речі, й нині не цурається співробітництва зі самодіяльними театрами. А міг би закопилити губу, нагадуючи цікавим, що вистави за його п’єсами неодноразово поставлені на професійних сценах Дніпра, Івано-Франківська, Рівного, Тернополя, Хмельницького, Коломиї на Прикарпатті. Та й тепер, коли пишу ці рядки, колектив Львівського академічного обласного театру з Дрогобича привіз до Тернополя виставу «Перерваний політ» — за п’єсою, яку Богдан Мельничук створив з відомою тернопільською журналісткою Лілею Костишин.
Нагадаю, що це чергове сценічне втілення його творів. І вірю, що воно буде ще не одне. Бо автор наполегливо працює над цим, вважаючи п’єсу без вогнів рампи якимось неповноцінним твором. Своєрідним страусом, який боїться висунути голову з піску, навіть коли нема небезпеки.
А з цього острова, поки тривають роздумування над драматургією, розмисловою рікою перепливемо на острів Поезії. Либонь, він не такий помітний, як віршострови тернопільців Володимира Дячука чи Петра Сороки, але має свою барву. Тільки справжній поет спроможний причарувати «календарями дерев», «неводом пам’яті», «маком зірок», «котигорошками очей», «талісманом яблуненятка». Чи створити славень коханій «Ваша Пресвітлосте, Дамо, сонячна жінко моя», що, написавши до нього музику, відразу ж узяв у репертуар народний артист України Степан Гіга.
Не менше таких здатностей і у верлібрах Богдана Мельничука, які, зокрема, мені подобаються більше, хоча, може, тут проявляються особливості творчого сприймання. Не знаю, не знаю. Та не можу, байдуже пройти повз «Діалоги з внучкою», «П’ять «якщо». Згодімося, що є щось чарівне в органічному переплетенні звичного та неординарного.
…Ці три острови, про які вже йшлося, очевидно, дещо затінюють два інші. Хоча вони, з мого позирку, виглядають не менш привабливо та оригінально. Бо краєзнавство та редагування інакшими й не вважаю.
Спочатку — про краєзнавство, яке для Б. Мельничука почалося з художніх оповідей про рідне село Молотків Лановецького району. 617 жителів якого у 1943-му спалили німецькі нацисти. А ще є в його активі дослідження про перебування у нашому краї Тараса Шевченка, Івана Франка, Богдана Хмельницького, Симона Петлюри, Ярослава і Слави Стецьків, про тернопільські тернисті шляхи Легіону Українських січових стрільців Української галицької армії…
А хіба не назвеш творчим подвигом Богдана Мельничука—редактора повернення з вимушеного небуття під час тоталітарного прокомуністичного режиму спадщин Богдана й Олександра Барвінських, Осипа Назарука, Романа Завадовича, Степана Чарнецького, Антона Лотоцького? Давайте додамо сюди участь у підготовці до друку книг Богдана Андрушківа, Іларіона Пилипця, Ніни Фіалко, Василя Фольварочного, Петра Шпорчука та багатьох інших авторів. (Прошу вибачення, що обмежуюся лише невеликим переліком імен, адже список вийшов би значно більшим, бо його редакторське благословення отримало понад 1000(!) видань. Значною мірою завдяки зусиллям Б. Мельничука як головного наукового редактора та з його ініціативи побачили світ єдині в Україні регіональні видання такого типу: чотиритомний «Тернопільський енциклопедичний словник» і тритомник «Тернопільщина. Історія міст і сіл».

astafyev
Олександрів берег
Про ці «Богданові острови» я не раз говорив з Олександром Астаф’євим, який нині мешкає у Києві та є професором Національного університету імені Т. Г. Шевченка. Й він, як і я, захоплювався працелюбністю (в доброму розумінні цього слова) свого давнього приятеля.
Хоча по-філософськи ставиться до кількісного слововияву. Бо й сам пише багато. Правда, численністю видань похвалитися не може. Та не вважає це якимось ганджем. На його глибоке переконання, суть полягає у якості тексту.
Має підстави так думати. Адже чи не кожне його видання знаходило стежину до сердець читачів. Пригадую якого доброго розголосу на початку 80-х рр. минулого століття наробила його перша поетична збірка «Листвяний дзвін», що видав львівський «Каменяр». А ще ж були «Заручини», «Слова, народжені снігами», На київському столі», «На березі неба», «Трагічна помилка небес». Поезію Олександра Астаф’єва чи не найкраще може характеризувати той факт, що його вірші номінували на Шевченківську премію.
Поклавши руку на серце, зізнаймося хоча б собі: чи багато письменників удостоювалися такої честі? І це за умови, що киянин з тернопільським корінням (зараховую його до таких, хоча він народився в Хабаровському краї Росії, куди з села Вовківці на Борщівщині сталінські опричники вислали його маму) не належить до таких «розкручених», як Василь Герасим’юк чи Петро Мідянка.
Окремою сторінкою творчості О. Астаф’єва є перекладацтво. Поціновувачі красного письменства знають його інтерпритації творів з німецької, французької, латинської, білоруської мов. А ще ж маємо переспіви з казахської, вірменської, південно-осетинської, російської. І це при тому, що в одному інтерв’ю Олександр нарікав, що тоталітарна система не давала змоги серйозно зайнятися вивченням чужослова. Не думаю, що це було якимось заграванням з читачами. З власного досвіду знаю наскільки важливим для літераторів Олександрового покоління є це питання.
Це — з одного боку. Бо є й інший. Часто задумуюся над тим, що переклади Олександра Астаф’єва зберігають чар оригіналу, але мають у собі риси поетичної особистісності інтерпретатора. Дуже яскраво промовляють про це переспіви з поляка Адама Міцкевича, француза Жака Превера. Знають О. Астаф’єва також як вдумливого літературознавця, літературного критика. Багатьом, напевноЮ запам’яталися його монографії про Євгена Маланюка, Ігоря Качуровського, Петра Одарченка. Гадаю, що також було б неправильним кроком не згадати про його книгу «Орнаменти слова», в якій зібрано літературознавчі статті і рецензії на книги науковців про красне письменство. Це видання вирізняють глибокі знання теми розмови і доброзичливий тон, про дивовижне поєднання яких уже доводилося писати.
Про двох письменників-ювілярів в одній публікації? Вже пояснив причини сув’язі. Але є ще моменти, про які чесно кажучи, хотів промовчати. Та потім подумав, що замовчування є зайвиною. Тим паче, що громада і так усе знає. Отже, Олександр, як і автор цих рядків, — члени редакційної ради журналу «Літературний Тернопіль», очільником якого є Богдан Мельничук. А ще всі троє у різні роки стали лауреатами всеукраїнської премії імені Братів Богдана та Левка Лепких.
Звісно, дехто після цих відвертостей почне патякання про «літературне кумівство». Мовляв, приятелі пишуть. Хвалячи один одного.
Мабуть. назріла пора розставити всі крапки над «і». По-перше, в мистецькому світі (і не тільки) добре знають, що будь-які титули — результат наполегливої праці. Не бачить цього тільки той, хто нічого не розуміється на мистецтві. Але звертати увагу на таких «оцінювачів» — це насміхатися над собою. По-друге, за роки газетярської практики не раз пересвідчувався у тому, що найліпше розповісти про людину може той, хто її давно знає. Незважаючи на опір матеріалу, спричинений давністю обізнаності.
У даному випадку така опірність була. Та слова одне за одним лягали на білий аркуш. Як і має бути у ювілейну для письменників-приятелів пору. Вихоплюючи миттєвості з ріки життєвого бурхоплину.

Ігор ФАРИНА,
письменник.
м. Шумськ.

Післямова. Редакція журналу “Золота Пектораль” приєднується до всіх вітань на адресу поважних ювілярів. Зичимо вам, шановні Богдане Івановичу та Олександре Григоровичу, міцного здоров’я, творчого натхнення, щасливих літ у родинному колі.

Leave a Reply

Your email address will not be published.