Лазарук М. Ріка: Романи.– Львів: Апріорі. 2016 – 400 с.

Зізнаюся, що прозове трикнижжя Мирослава Лазарука з Чернівців перечитав давно. Чи не відразу після того, як воно почало непросте мандрування від видавців до читачів. І не мало ніякого значення те, що деякі з текстів іноді надибував у різних виданнях, бо твори автора, з яким у другій половині 70-их рр.. минулого століття студіював на факультеті журналістики Львівського держуніверситету імені І. Франка, сподобалися вмінням автора занурити свідомість поціновувачів красного письменства в описувані ним події й неповторністю письма.
Але відгук на це видання вперто не виходив з-під мого пера, хоча кілька разів робив спроби прикайданити себе до робочого столу. Жадана рецензія не виходила. І не було на те ради. У такі моменти чомусь усе частіше думалося, що мають рацію знайомі письмаки, стверджуючи наступне. Мовляв, не варто себе і силувати, пишучи що-небудь, бо, образно кажучи, «кожному овочеві – свій час» й настане така пора для висловлення думки про книгу: неодмінно!
Не помилилися. У другому числі за минулий рік у «Буковинському журналі», а відтак і в інших республіканських часописах «Дзвін», «Київ» з’явився журнальний варіант його нового роману у новелах у «Чорторийські марева-видіння» про геніального актора, режисера і сценариста Івана Миколайчука. Не знаю, як шанувальники художньої літератури сприймуть оприлюднення фрагментів твору (хоча й чомусь не сумніваюся у позитивній реакції), а мене прочитання уривків знову спонукало повернутися до старого задуму. Наче щось штрикнуло у почуття і підказало, що цього разу відступати в черговий раз у келію літературного критика-самітника, аби зализати рану від невдачі, не доведеться.
… Та, мабуть, достатньо розмірковувань з цього приводу. Звісно, це добре, що рецензент вдається до особистісних розмислів, але не варто за ними (якщо можна так висловитися) вихлюпувати дитя й оцінку робити другорядним елементом. Тим паче тоді, коли перед тобою «Ріка», занурення в яку не може не тішити.
Й почну, напевно, – з такої зауваги. Під однією обкладинкою автор зібрав три твори. Вони – одножанрові , але вийшли різними за формою. Що і хто не казав би з цього приводу, автор відгуку вважає, що оте різноформ’я і стало своєрідною привабою книжки, як і стислість у висловлюванні думки. Мені подобається, що епічні полотна романної форми порівняно невеликі за обсягом. (Переконаний, прагнення автора до об’ємності не дає можливості розгледіти первісність замислу, хоча цього дуже хочеться. Та й навіщо вдаватися до словесної розлогості у виражені думки, коли стислість є справжньою сестрою таланту?) Ще «Ріка», «Вельзевулова мухоловка» і «Посаг для приречених» не залишають байдужими авторовим прагненням передати власні світовідчування через втілення їхніх барв у контекст епохи. Дехто, звісно, поєднання особистісного та суспільного струменів вважатиме виявом архаїки, але… Таке міркування, як мені здається, треба вважати хибним, адже переплетення мотивів – визначальна риса сучасної української літератури, без якої вона вкривається космополітичним нальотом і стає нецікавою, адже втрачається найосновніша національна ознака. Якщо мати це на увазі, то чи не можна сказати, що сумісність власного і громадянського – неповторне кредо прози Мирослава Лазарука.
Загадковість міркувань? Можливо, і є щось від цього. Але не думаю про їхню необов’язковість. Адже без них є неможливими й помисли про цілісність оцінки. Як і без висловлення думок про окремі твори. Зокрема, про роман «Ріка» – заспівний у книзі. Можна, безперечно, багато говорити про романтизм та поетичність почувань ліричного героя і не простість їхнього вписування у тло епохи, котра опинилася в центрі уваги. Не приховуватиму тут і того, що причаровує образність мислення. Правда, в історії появи цього роману у книзі є неоднозначність. Свого часу він уже приходив до читачів під найменням «Лепра». А в книзі зміни в назву на «Ріку», під впливом видатного прозаїка Романа Іваничука, есей про «Лепру» якого став передумовою до видання. (Якщо не помиляюся, то ще раніше цей твір публікувала «Літературна Україна».) Коли керуватися тим, що нове наймення точніше виражає задума автора, то із вчинком автора погоджуєшся, як і з деякими вдосконаленнями тексту вже після першого оприлюднення. Але мені більше до душі позиція невтручання. Пригадується, той самий Роман Іваничук в одному зі своїх інтерв’ю щодо перевидань творів твердо мовив, що нічого не змінював у текстах, бо йому не соромно за написане. («Ріка», на мою думку, оголила дві позиції, кожна з яких має повне право на існування. Й автор, звісно, вибирає з-поміж них, бо лишень йому це чинити. Між іншим, так він може діяти і з міркуваннями літературного критика).
Ще кілька нетекстових розмислів. У романі «Вельзельвулова мухоловка» прозаїк прагне показати муки особистості в плині буднів останніх десятиліть тоталітарної системи. Маємо дуже вдалі мазки у змальовуванні особливостей того часу. Як на мене, то найвищої похвали варті епізоди з головою пам’ятника Сталіну, якого компартійці невдало намагалися позбутися. Суворість реалізму? Безперечно! Але поряд з нею існує якась фантасмагоричність, так органічно співіснуючи і перетворившись у вибухову суміш. Менш за все переймаюся тим, чи подібна історія мала місце в реальності, хоча більше думаєш, що, можливо, і щось мало місце, автор по-своєму охудожнив ситуації, переосмисливши їх. Хвилює не це. Пробую упіймати себе на такому: зображуваному віриш. Хіба це не може бути найвищою похвалою письменникові?
Думаєш про це. Й водночас не дає спокою інше питання. Якщо аналізувати романи «Ріка» та «Вельзевулова мухоловка», то бачиш, що в їхніх текстах немає місця документальним фактам. Через художність. Та чомусь мислиться саме про них. Дивовижність якась, правда? І, можливо, на цьому тлі приязніше сприймається «Посаг для приречених», який (і це не лише моє переконання) не існував би без міцності фактажу. Він, до речі, пронизує увесь роман у новелах, як прозаїк означив свій твір. (Це, як на мене, суверенне право автора вибирати певну форму у жанрі, хоча особисто назвав би «Посаг для приречених» автобіографічним романом у новелах, бо присмак автобіографічності не діє відворотно на читачів. Та й хіба варто Мирославові Лазаруку сахатися її, коли в основу оповіді покладено факти біографій його і представників родини? До речі, саме цей роман прочитав з найбільшим інтересом. Чи не тому, що вразило художнє осмислення фактів. Може, це особистісне сприйняття завирувало у мені? Можливо. Особливо тоді, коли письменник описує неприємності у спілкуванні з кадебістами, яке випало на його долю голови літстудії університету, коли один студент прилюдно прочитав віршовану присвяту поетові Богданові-Ігорю Антоничу, якого «блюстителі комуністичної моралі» вважали українським буржуазним націоналістом. Адже отим молодиком, безтямно закоханим у творчість геніального лемка, був автор цих рядків. Але давайте більше не будемо наголошувати на власних перипетіях, хоча вони і мають певне значення. Скажемо про інше. Роман Мирослава Лазарука (нехай це і велемовно!) ствердив, що нинішнє покоління пам’ятає долю батьків і ніколи не відречеться від неї задля майбутнього.
Існує ще одне дуже непросте питання, яке не хочеться оминати. І за іронією долі воно стосується «Посагу для приречених». Автор сам назвав цей твір романом у новелах. Гадаю, логіка в такому означенні існує. Бо новелістичне начало притаманне кожному розділові твору. Та, на жаль, не кожен із них (думаю, маю право висловити власну думку, хоча, можливо, не всі з нею погодяться) написаний привабливо з художньої точки зору. Якщо, скажімо, «Смертию смерть поправ» (заспівана новела) вражає бажанням прозаїка показати через один епізод долю окремої людини і суворе дихання часу, то в деяких інших частинах твору цього досягти не вдалося. Але прикладів тут наводити не буду. Ліпше, очевидно, коли автор і читачі ще раз над цим замисляться?
Подумати (як мені видається) варто ще над одним моментом. «Посаг для приречених» обрамлений післямовою Георгія Філіпчука. Не заперечую, що у цьому тексті існують доречні цікавинки. Не виступаю і проти того, що читацька думка є вкрай важливою для письменника… Але… Чомусь притримуюся думки про доцільність її існування. Та передслова чи післяслова повинні писати професійні письменники чи вчені-філологи. У цій ситуації висловлюється не просто професійний історик, але фй політичний діяч. Справа смаку? Може, й так. І мою старомодність у такому підході не варто, напевно, враховувати. Не ображатимуся. Лише залишу за собою право на висловлення думки. А чому б і ні?
Можна (принаймні, так мені здається) розпросторюватися, говорячи про ці теми. Але поставлю крапку, хоча би тому, що про найосновніше (з моєї точки зору) мовлено, а інше реципієнт тексту спроможний доосмислити сам. Та й не приховую, що після висловлення вищезгаданих думок хочеться порозмірковувати над стильовими особливостями цієї прози.
Звісно, в одній публікації неможливо згадати про всі нюанси. Тому й не ставлю перед собою такої мети. Наголошу лише на кількох моментах. Мирослав Лазарук є переконаним прихильником реалістичного письма, де знаковими залишаються змалювання ситуацій та зіткнення характерів. Треба сказати, що цей метод має в Україні давнє підґрунтя. Згадаємо хоча б імена Івана Нечуя-Левицького, Володимира Винниченка, Олеся Гончара. Зрештою, згадуваний Роман Іваничук ще з твору «Край битого шляху» (він написаний понад піввіку тому) залишається представником реалістичної школи. Можна, звісно, продовжити перелік імен. Але не бачу доцільності. І вищезгаданих прізвищ, напевно, вистачить, аби окреслити віхи літературної школи прозаїка з Буковини. Правда, тут варто, мабуть, згадати і про Ольгу Кобилянську та Михайла Івасюка. (Згодімося, певні відсвіти регіоналізації літературної творчості в цьому випадку, очевидно, існує. Але усе, разом узяте, позитивно вплинуло і на позицію в побудові твору, і на карбованість прозової фрази.)
Це – з одного боку. А з іншого? Уміння драматично закроїти епічний сюжет досягається й емоційною забарвленістю прізвищ. Не буде, либонь, перебільшенням, що ця деталь відіграє роль своєрідного національного коду… Михайло Чубатий, Анна Данищук, Твердохліб, Маршелючка, баба Борсучка. А хіба не говорять про це деякі географічні назви. Вслухаймося у їхнє звучання: Говерла, цісарська дорога, річечки Коломийка і Млинівчина, Горійшній кут, Пістинька… Оцю побіжну згадку про власні імена не вважаю даниною моді, а усвідомленням автором того, що вони уміють багато промовляти. Навіть у тому випадкові, коли читачі натикаються на теперішні невживаність чи рідко вживаність: Парася, Нуська, Орко, Стефка, Доцька…
Усі ці імена не були би такими промовистими, якби не припадання автора до пейзажу. Дивує прозорість акварельності. Враження таке, ніби пальці опустив у зриме, запах якого зачудовує. «Очі переповнювала повінь, яка невідь-звідки взялася, зухвало вихлюпувала через край. Здавалося, вона ось-ось потече обличчям і почне скапувати на одяг, а з нього – на землю» («Ріка»). «Навіть найгаласливіше птаство оминало місцину десятою дорогою. Не гніздилося тут, не виводило своє потомство… Ця неприродна тиша так свердлила вуха, що насправді можна оглухнути» («Вельзевулова мухоловка»). «Липнева погожа ніч була, як ніколи, неспокійною. Всіяне зорями, як лісова галявина суницями, небо ніби про щось безперервно нашіптувало» («Посаг для приречених»).
Погодьмося, підмітити такі деталі спроможна тільки людина, яка цінує психологізм. І, звісно, є тонким та оригінальним знавцем порухів людських душ. Особливо це помітно при описах кохання. Приміром, порівняємо дві еротичні сцени. В романі «Вельзевулова мухоловка» прозаїк якось буденно розповідає про статевий акт між Ростиком і його вчителькою Наталією Павлівною. Зрештою, така буденність і при розповіді про сексуальне життя молодого психіатра Ростика у розділі «Хрестики-нулики»… А в «Ріці» маємо романтичність почуттів і якусь неземну піднесеність. Щось подібне, але з урахуванням реалій гіркого повоєння проступає у новелі «Шлюб Господній» з «Посагу для приречених». Поетичність звучання не применшує смерть Остапа від кулі червонопогонного переслідувача. На все життя Надійка зберегла почуття, яке вродилося у непростий час. «Наприкінці життя їй ще почали снитися його очи, які дивляться у небо, на якому вона виконує лебединий танець вірності. Тоді вони знову паруються і витають у синьому небові удвох. Адже обоє чекали цієї зустрічі…»
Якщо мати на увазі еротичні описи, то, либонь, варто згадати і про таке. Зрозуміло, фізіологія супроводжує наше життя. Та це не означає, що прозові тексти мають бути буквально просякнутими ними. Ні, це не означає снобістську агітацію. Просто ратую за існування такту. І втішно, що Мирослав Лазарук усвідомлює це, дотримуючись правила духу. Й цілком очевидним, тут він плідно вчиться у Романа Іваничука, подібна проза якого ще в тоталітарні часи відзначалася чистотою недомовленості, за якою буяв простір для уяви.
Окремо хочеться зробити наголос на мовленевому апараті, який експлуатує письменник. Тут, безперечно, важливим існує те, що письмак нагадує мистця, який словами створює неповторні картинки. Й виникає цілком закономірне запитання: а за рахунок чого досягається такий ефект. І навряд чи допоможе тут однозначність суджень. Адже складових успіху (як на мене) знаходимо чимало. Приміром, гостро балакаємо про використання маловживаних слів, від яких віє свіжістю. «Сутич є сутич! Чому би тут справді не наплодитися отим клятим парнокопитним чи ще яким з ратицями дідькам?» («Посаг для приречених»). Оте «сутич» є привабливим. Тим-паче, що такі «знахідки» – непоодинокі. Доповнює цю письменницьку рису потяг до використання діалектизмів: фасолинки (квасолинки), фалашиння (дерев’яні опилки). А ще ж маємо мандабурку, штоф, фану, пампушки, півкання і т. п. Маємо можливість спостерігати ще один цікавий момент. Говірка горян нерідко вдало та органічно з’являється у прямій мові. Але говірковість має й протилежний бік. Іноді дехто стверджує, що ліпше використовувати літературну мову, бо діалектизми не всі сприймають через їхню малозрозумілість. До певної міри таку акцентуацію можна зрозуміти. Але ніколи не погоджуся з таким підходом. Без уживання діалектизмів (як справжнє диво!) художній текст прісніє й годі вже тоді говорити про зачудування від твору.
… Окремі думки цієї рецензії, безумовно, можна розвивати. Але зараз не хочу цього робити. Не бачу доцільності. Скільки людей – стільки й думок. І вони лунають звідусіль. А якщо воно так, то письмак може радіти від усвідомлення виконаного завдання. Бо хіба це не творча удача, що читачам не хочеться випливати з ріки болісних уявлень про непростість людського буття?

Ігор Фарина, член НСПУ, м. Шумськ на Тернопіллі

Leave a Reply

Your email address will not be published.