Баран Є.М. Недописана книга… Щоденникові медитації, афоризми. – Івано-Франківськ: Місто НВ, 2016. – 116 с.

Баран Є.М. Недописана книга… Частина инча… Щоденникові медитації, афоризми. – Івано-Франківськ: Місто НВ, 2017. – 188 с.

 

«Блажен муж, що за радою несправедливих не ходить, і не стоїть на порозі грішних, і не сидить на сидінні злоріків…» (Псалми Давидові. Псалом1).

Ці слова виринули несподівано, як епіграф до прочитаного. Саме ці слова, і саме, як епіграф, бо з кожною наступною книжкою, думки і вислови Євгена Барана стають все більш життєвозаглибленими, філософськими, зародженими на підсвідомому рівні.

Беремо на себе непросте завдання дати об’єктивну оцінку, хоча, в підсумку, вона, все одно, виявиться суб’єктивним поглядом на книжку з двох частин: «Недописана книга… Щоденникові медитації, афоризми» та «Недописана книга… Частина инча…». Автор – Євген Баран.

Якби йшлося про художній текст чи, хоча б, есеїстику, робити структурний аналіз було б значно легше: тема, ідея, мета, завдання, чи – закономірно для прози – зав’язка, розвиток дії, кульмінація, головний герой… Цього всього нема, бо книжки зовсім іншого, не зовсім звичного, плану. Це невеликі збірники думок, щоденних спостережень, своєрідних філософських висновків, так чи інакше пов’язаних із соціальними мережами, чи пак соціальні мережі, в нашому випадку, були використані для фіксації чи то накопичення цих записів.

Автор живе, мислить, формує в емпіричних пластах власне ставлення до всього, що відбувається навколо і всередині, створює словоформи, відповідні відчуттям.

Частина перша – це записи, що охоплюють приблизно 2015 – початок 2016 року – можна сказати «думки вголос» про все і про всіх. Війна, політка, література, особисті стосунки – тематика необмежена. Не даремно ж Євген Баран назвав свої записи «щоденниковими медитаціями». Коментуючи події, які відбуваються в країні, загалом, і в близькому оточенні, безпосередньо, автор щоразу повертається до питань книжно-літературних: «У час війни, зневіри, цинічного і варварського ставлення до християнських цінностей, простий і тихий голос літератури є однією з тих індивідуальних стацій, які боронять і відвойовують, простір Людини» [Ч.1, с.97], «Література живиться дивними джерелами і розвивається за дивними законами. Ми можемо щось окреслити, але не можемо передбачити появи несподіваної» [Ч.1, с.96]. Ці міркування привертають до себе увагу, оскільки всім нам доводиться жити, перш за все, в час Нечитання, коли книжка стає вибірковою потребою окремих верств населення, тому виникає запит на визначення ролі і значення друкованого слова: «Проживши трохи на цім світі, тверджу, що нічого кращого в пізнавальному і духовному планах за книгу я не зустрічав» [Ч.1, с.92]. Оскільки життєвою основою Є.Барана є світ літератури, він чітко розставляє в ньому пріоритети: «Серцем будь-якої літератури був, є і буде маргінес, який дає можливість духовного росту і лікує від необґрунтованих амбіцій…» [Ч.1, с.94], виводить лаконічне визначення завдання автора: «…написати книгу чесну, а не обєктивну. Обєктивних книг не буває» [Ч.1, с.96]. Власну діяльність в літературі фіксує, як прагнення «канонізувати простір» [Ч.1, с.87]. Тим більше, сприймається як пророцтво, написане Євгеном задовго до катастрофи – скажемо так – яка сталася з могилою Олександра Олеся в січні цього року: «Стан могил наших діячів культури, це стан української культури в цілому, і рівень культури нашої влади» [Ч.1, с.48].

Перечитавши не одну сотню книжок, автор «Недописаної книги» закономірно увійшов у стадію філософського самозаглиблення, власного – не Фройдівського – самоаналізу, притаманного не так інтелігенції, як, безпосередньо, філологам – людям з особливим світосприйняттям, тим, хто поряд з сюжетом прослідковує матерію слова. В цьому контексті визначаються життєві принципи і здобутки: «Є дві речі, які я не зміню. Моя філологічна лінь і моє, інколи дивне, бажання справедливості. Як результат, я маю тих близьких людей, яких заслужив» [Ч.1, с.85], «Відсутність філологічної освіти не обов’язково б’є по диплому, але завжди висвітлює антисутність…» [Ч.1, с.75]. Стан сучасної дійсності вкладається в дві лаконічні фрази: «У нас всього забагато, і політиків, і письменників. Замало конструктивної критики і конструктивних (стратегічних)критиків» [Ч.1, с.82].

Поділений на окремі пункти, текст можна розібрати на цитати, скажімо, про політику: «Принцип української політики: потреба не в розумних людях, а в «правильних» партійних механізмах…» [Ч.1, с.52], чи, хоча б, про побут: «Не пускайте побут у свій світ, інакше, світ перетвориться у суцільний побут…» [Ч.1, с.57], або про роль традиції: «Культура читання, як і культура побуту, політики, економіки, плекається традицією» [Ч.1, с.45]. Таке конструювання думки характерне саме Є.Барану.

На тлі аналітичного препарування суспільних та СучУкрЛітературних явищ, автор мимоволі звертає погляд всередину, адже, в світі суцільної профанації, Людина Мисляча просто Не має права Не бути егоцентриком. Не потрібно духовно-душевного вивертання, достатньо окремих натяків. Називаючи себе «людиною, яка досі внутрішньо боїться, що хтось «старший» зробить їй зауваження» [Ч.1, с.67], автор зізнається: «… я завжди сумніваюся. Навіть тоді, коли твердий в переконаннях і писанні. Можливо, у писанні твердіший…» [Ч.1, с.55]. «Люди добрі, суть не в тому, що я минаюся. Суть в тому, що світ, як дитячий льодяник тане, а я не можу зрозуміти, що я роблю в сій дешевій цукерці?!!» [Ч.1, с.46]. Краще не скажеш. Хочеться гукнути: Браво! Бо це – про кожного з нас, хто відчуває себе смертельно самотнім, піщинкою в оці глобалізаційного монстра.

Постійно перебуваючи серед слів, в словах, зі словами, Євген бере на себе відповідальність стверджувати: «Сенс не в словах. Сенс в проростанні до слів. Ось камінь спотикання. Тому нема сенсу говорити. Є сенс мовчати» [Ч.1, с.24]. Та однозначності, як і одновимірності, не існує, і знову виникає протиріччя: «Чим більше слів, тим більше підтекстів. Чим більше мовчання, тим більше непорозуміння. Отой «золотий перетин», ніби двері в інший світ. Майже неможливо знайти» [Ч.1, с.14]. «Людині думаючій інколи легше повіситися, аніж знайти адекватного співрозмовника…» [Ч.2, с.105] – як перехід до другої частини «Недописаної книги…»

«…Частина инча» ретельніше фіксує все, що відбувається з автором і навколо нього протягом 2016 року. Короткі біографічні згадки про родину, коментарі стосовно навкололітературних подій, дат, урочистостей, поїздок, думки з приводу смертей визначних українців, викладені в хронологічному порядку їх проживання. Від Проби 10-ї (так названі розділи), до Проби 16-ї, ми знову бачимо Євгена Барана – есеїста і критика, який в коротких відгуках аналізує прочитані книжки, приводить як цікаві зразки (містифікації)  листування Т. Шевченка з П. Кулішем, так і виклично-провокативні строфи сонету дивного тандему В. Герасим’юк-І. Римарук; проявляє, можливо більше чоловічі, ніж фахові, сентименти стосовно силабо-тонічних рефлексій окремих поетес; дає визначення літературі: «Література – се намагання свої дитячі мрії і страхи перевести у сакральні сюжети. Здебільшого – безрезультатно…» [Ч.2, с.116] та ін.

Проте, серед цього нагромадження літератури і літературщини (як каже сам Євген), проростає Є.Баран-громадянин – правдиво різкий і переконливий в своїй хворобливій українськості. «… Українська література ніколи не мала сенсу. Лише той, аби малоросу запхати в задницю качан капусти і змусити його кричати, що він – українець» [Ч.2, с.177]. Як то кажуть, слів з пісні не викинеш! Але є щось фатальне в згадці про смерть В’ячеслава Чорновола, і в коментарі про загибель людей на Світлодарській дузі, в той час, коли Уряд здійснював махінації з «Приватбанком»: «…Якщо ми все це терпимо і сприймаємо, то українська кров, принаймні з 22 січня 2014 року, на наших руках. Але якщо нас ця кров не шокує, то ми вже давно не громадяни…» [Ч.2, с.179]. За межею болю – питання історичного порозуміння – вже не кажемо взаємопрощення! – поляків з українцями, яке, в силу ментальної специфіки, не буде вирішене ніколи («На жаль, у більшості поляків комплекс державницької зверхності, панськості переважає над стратегією українсько-польського шукання розумних компромісів…» [Ч.2, с.69], «Якби ми виставляли полякам рахунок за минулі кривди, то на Страшному Суді ці кривди розглядались би вічність» [Ч.2, с.69]), як ніколи не матиме правдивого пояснення прив’язка трагедії Бабиного Яру лише до одної – не української! – нації: «… серце мене болить за Оленою Телігою і сотнями тисяч українців, розстріляних у Бабиному Яру, і мільйонами тих, які знищені Голодомором і сталінським терором. Болить тому, що воно – українське. І се моє право, і мій біль…» [Ч.2, с.82].

Євген Баран може бути самоіронічним, буває суперечливим в літературно-художніх смаках, але він безкомпромісний в питаннях національної ідентичності і в поглядах на українське державництво. «Націоналізм» Дмитра Донцова, «Чорні рядки» Андрія Чайковського, «Від легенд до правди» Лонгина Цегельського, «Щоденники» Євгена Чикаленка, цитати з яких зачитуються, – все це коло зацікавлень Чоловіка, який прагне осягнути причини перманентної бездержавності країни, що ось уже двадцять п’ять років вважається, ніби то, незалежною: «… Те, що влада в Україні є саме такою, а не інакшою, – рабська безвідповідальність вічно голодних. Вони не хочуть держави, вони завжди хочуть їсти…» [Ч.2, с.123], «Пройдіться по галицьких патрійотах постсовітської доби: подивіться, де вони працюють, і ким; зверніть увагу на їхні статки і прибутки; поцікавтеся, де живуть, чи навчаються їхні діти, – і ви зрозумієте, чому можна любити паперову Україну без любові до землі, на якій народився…» [Ч.2, с.16]. Відверто і без загортання в папірці міщанського лицемірства.

Актуально, бо живемо, чи прагнемо жити, в час говоріння і вибалакування правди. Та чи знаходять ті зерна правди благодатний ґрунт в суспільній свідомості, чи розсипаються на порох серед каміння ігнору і злоби, що час від часу летить в того, хто цю потворну правду вкотре витягує перед очі вишиванкових співгромадян, толерантних – чи безпринципних? – до питань мови і нації?! Треба мати приреченість Касандри, чи терпіння Сізіфа, аби саме так, на рівні підсвідомості, вболівати за все, що називається Україною, і так усвідомлено, на рівні Франкового пса «гавкати раз в раз, щоби вона не спала» (Іван Франко «Сідоглавому»).

Що ще додати? Хіба один уривок з «Частини инчої»: «А я вже стільки бив головою об мур мужицької впертости, і мур стоїть, як стояв, а я ходжу з розбитою головою і закривавленим серцем. І нам, що вас любимо і для вас працюємо, лишається одно: або з вас мужиків зробимо народ, або упадем» [Ч.2, с.30]. Так, це – цитата з виступу Василя Стефаника перед руcівськими селянами 1909 року, але в цій цитаті більше Євгена Барана, ніж самого Стефаника. Як кажуть у нас, в Галичині, і нема на то ради…

Закінчуючи огляд «щоденникових медитацій», повернімось до того, з чого почали.  В контексті «Недописаної книги…».

Багатозначно. Для роздумів.

«Блажен муж, що за радою несправедливих не ходить, і не стоїть на порозі грішних, і не сидить на сидінні злоріків…» (Псалми Давидові).

Можна сказати більше, та чи потрібно?!

Великдень, 2017. 

18155302_1618894368138642_1709686406_n

Leave a Reply

Your email address will not be published.