Три джерела породжують прагнення людини – душа, розум, тіло. Прагнення душі викликає дружбу, прагнення розуму – повагу, прагнення тіла – бажання. З об’єднання трьох прагнень народжується кохання.
Давньоіндійська мудрість

Якщо хочеш бути коханим – кохай.
Сенека

Жінка призначена чоловікові, як смерть – від Бога.
О. Кобилянська

Вельми талановитій львів’янці, що родом із Тернопілля, поетці, прозаїчці й літературознавиці Надії Мориквас поталанило: вона вже, гадаю, написала книжку (дай, Боже, й нові!), до якої іноді мусиш іти все життя. Яка здатна пережити не одну річницю свого видання. За сприятливих умов – перевидаватися, згадуватися, цитуватися (усі дієслова на «-ся», – коли текст сам собі витворює промоцію, шукає симпатиків…).
Читав її – роман-есей «Корнелія» (Львів, ВСЛ, 2015) – ще в рукописі, вигранював анотаційну формулу: «…твір глибокого проникнення письменниці у буття галичан 30–50-х років минулого століття. Серед учасників романного дійства – конкретні й вигадані особи, які, творячи свої біографії й достовірні історії, стали жертвами і героями епохи». Так і є. Жодного із цих слів не відкликáю. Переконаний, що мало яка книжка здатна збудити рівновеликий сердечний інтерес до благодатного клину, століттями відкраяного од українського поля й толоченого, – до Галичини. Книжка, сказати б, для тих, хто наразі не має змоги приїхати і пожити собі (й іншим!) тиждень-другий десь у Дрогобичі, Бориславі чи бодай Львові…
Але нині, як і слід за доброї нагоди (відзначення річниць славних учасників «Молодої Музи» Карманського і Пачовського), перечитую твір – і він відкривається мені доволі несподіваною своєю гранню: кохання, саме це найінтимніше і багатьма лише вимріяне почування, є його рушієм! (Тим-то наполягаю, що «Корнелія» – таки роман, цебто значною мірою ще й текст романтичний, а не повість, як вважає, перед тим відзначивши елегантність авторського мовостилю, післямовець Валерій Шевчук). Мало того, дивлюся на нього як на дуже переконливе свідчення того, що передовсім правдиве кохання урухомлює історію людства. Подвигáє (від «подвиг») її! Поземно і прямовисно. Заслужено популярні Дюма і Ко, збагнувши це, задля читацької полегші спростили, спримітизували історичну ролю кохання. Розумію французів. Та ще більше – сучасну вкраїнську романістку Мориквас з її добірно-розмаїтою компанією персонажів (за Шевчуком, «максимально оживлених»). Авторка постаралася – може, без особливого наміру – зобразити, радше побачити їх усіх… закоханими.
Тут усяк – й енкаведисти, які остерігаються або поборюють його, – так чи інакше причетний до драми (трагедія пасує перед оптимізмом буттєвого драматизму) істинного кохання.
Переконаймося.
Корнелія – красуня-гімназистка, ім’я якої Петро Карманський (як романний образ) асоціює з Корнелією Цінною, дружиною Юлія Цезаря, тулячи галичанку до королівськості; за ним хтось із рецензентів (чи не Віктор Палинський) теж схильний бачити це імено «загадкового походження» шляхетно-маєтним. Мені ж спала на гадку Корделія із Шекспірового «Короля Ліра». – Чи то просто схоже ім’я? Адже і цезарева, і королівна Корделія не можуть дозволити собі наскрізного почуття закоханості; друга, будучи лише сердечною й милосердною, впливає хіба на долю династії, але не краю, світу… А наша краянка не обтяжена тією шляхетністю, якій роковано не раз поступатися брутальності двірських звичаїв, мамоні тощо. Зате, як найбільший скарб, береже вона свій альбом-пам’ятнѝк (дбаючи, найперше, про безпеку закоханих у неї хлопців, які в нього «вчеркнулися»). Тому йдім до латинських первнів імені Корнелія – «ріг» (сурма), «ягода»: обидва символізують відкритість жіночого єства до любові. Укохана ровесниками, Корнеля теж кохає, проте незвичайно, – «пригортаючи в серці» кількох свідків своєї краси й молодості (Орест, Збишек, Василь…). Видається, що саме таке – стражденне й чутке – кохання спроможне долати перипетійно-нестерпну часовість, справляти вплив на долю покоління, цілих поколінь (кажу про живлющу дію книжки).
Орест – так само гімназист, енергійний учасник спротиву більшовикам. Його «висічений» профіль, «невгнута» постава, здавалося б, аж ніяк не вписуються в параметри чуттєвості, але він кохає Корнелю трепетно і до самозабуття. Пізнавши її мірою чоловічого щастя, він усвідомлює неповноту свого пізнання, тож у хвилю розлуки «передає» під опіку свого найбільшого суперника в коханні, бо знає, що той не зрадить щастя Корнелиного. Оця «відмова», хай і неминуча, – вочевидь найбільший горній учинок «етимологічно горянина» Ореста. Без неї не було б боротьби. За своє й чуже кохання. Не було б, зрештою, України теперішньої.
Збишек – юнак-поляк, який, власне, й заопікувався Корнелею на прохання Ореста. Та це була його місія – будь-що жертовно вирятовувати її з біди. Саме такі «чужинці» ставали переконаними українцями – на противагу зденаціоналізованим українцям. Авторка, правда, про це не пише; зате змальовує разючий епізод: ранячи долоню бозовим гостряком, Збишек проганяє зі своїх жил кров ревності юначої, а з нею, додаю, й національної…
Василь. За нових конспіративних умов раннього галицького повоєння цей молодий ветеринар (?) ретельно оберігає і Корнелю, і безліч пов’язаного з нею. І, звісно, закохується… Важко западають у пам’ять квадрати – з-під клітей – «вигризеної» крілями (харч для повстанців) землі. То Василеве господарство. З отих чорних на зеленому квадратів, попри мовби буденність ситуації, раптом війнуло часово-екзистенційною пропащістю. Певно, тільки кохання, реальне чи вигадане, годне примирити з подібним…
Яромир – глухий перевесник Корнелі, який, літами сидячи на лекціях за плечима юнки, виплекав у собі таку шанобу до дівочо-жіночого роду, що так і не наважився одружитись, позаяк – «А уявіть собі: якби вона щось прошепотіла, а я б не почув, чого вона хоче!..»
Люб(к)а, подруга молодшої сестри Корнелі – Іванки. Любчине захоплення-закохання особистістю, згодом і легендою долі небувалої красуні з бориславської околиці робить її безцінним свідком, із професією книгознавця, найважчих часів краю. А дівоче кохання Люби до полтавця Іванка, поверненця з далеких фронтів, який став їй судженим, – як перлинка в мушлі української взаємності. Навіть соборності.
Нарешті Петро Карманський, галицько-український поет-лірик, колись один із чільних «молодомузівців», учасник національного змагу, дипломат, на ту пору «професор» – гімназійний учитель передової дрогобицької молоді, в тім і Корнелі. Без сумніву, найкращий кандидат на персонажа достовірно-історичного, а що немало зануреного у море житейської суєти, то й довільно «проектованого» у просторі роману. Натура показово артистична: егоїст, ескапіст, песиміст, ідеаліст, романтик… Нібито яскраве підтвердження думки, що «цілий» поет (алюзія до Франка, який умів кохати) мусить усього мати з надлишком, щоби природно ділитися цим із читачами… Романістка сміливо «закохує» цього вже сивого чоловіка в юну Корнелю, її ж – у нього, бо чудово знає: справжній інтим виважується на терезах ідеалу; при тім висока культура, література й мистецтво – його носії й обереги. Тож їхнє кохання без зізнання – достеменно те, що дарує всім іншим коханням у цьому творі доторк виробленої у століттях світової інтимної традиції, виносить їх понад конкретний час. Не випадково ж навіть прямолінійніший за інших Орест визнає таємницю Корнелиного душевного поривання до професора. А загалом…
Хапаю себе за руку, бо як же так: побувати біля джерела, може, й на терені кількох джерел – і не пити джерелиці, не вгостити нею?!
Ось «ковточок-другий»:
« – Знаю, що там, у лісі, збираються наші одчайдухи. Але вони – хлопці, чоловіки, вони інакше не можуть. А тобі туди не треба. Повір мені, дівчино, ця держава, яка зайняла нас, вона побудована на крові, вона мститься кожному, хто проти неї. Заклинаю тебе, будь обережною!
Наблизився, глянув в обличчя. Корнелія мала дивну звичку не опускати очей. Затягувала його глибоким зором просто в душу, та нараз напустила на очі прозору заслону, і погляд став непроникним. Досить. Карманський подивувався жіночій силі. То була сила невинности. Узяв її руку і надовго припав до неї сухими гарячими вустами.
Під гімназією нетерпеливилася вірна товаришка:
– Ну що, що тобі сказав професор?!
– Він мене поцілував. – І пішла вперед, задивлена у себе».
Назагал маємо привабливий світ роману (чистий документалізм у нім присутній хіба кількома цікавими новочасними паралелями й випадами), позбавленого плиткості як у трактуванні справжніх людських почувань, так і в житті ними.
Світ кохання заради Любові.

Богдан Смоляк

Leave a Reply

Your email address will not be published.