“Це ж не просто, Смоляк так собі, висмикує з власної поезії, аби зазвучало афористично; це, як вчасно загнаний у патронник набій, аби згодом натиснути на гачок. І вистрілило. Причому,  „карабін” готовий „стріляти” ще й ще… Сила колись закладеної енергії. Енергії доброго слова. Колишнього. – Сьогоднішнього. – Завтрашнього…”

1. Насправді…
Насамперед зауважу, що такі книжки, за правило, свідчать про достатній життєвий та літературний досвід, професійний хист, заточений на лаконічний образний лад та делікатне, аж до святості, ставлення до слова. Напевне, що усі ці якості (втім, й чимало деяких інших) є у Богдана Смоляка, надійного літературного робітника, що не так давно видав книжку „Альпінарій”, Харків, „Майдан”, 2016 рік, 133 с. У кожному з двох розділів видання („Із творчого щоденника” та „Із книги „Словник мовчання. Вибране”) – рівно по 9 тематичних підрозділів: „дев’ятка” – хороша числософічна цифра з вагомим позитивним наповненням. Напевне, Б. Смоляк знав про це, а чи, інтуїтивно, відчув, вибудовуючи доцільно-експресивну архітектоніку „Альпінарію”. З видавництвом, – це, радше, маркетингові пошуки. Насправді ж, більшість із нас знає львівськість письменника, а ще докладніше, – його Кам’янка-Бузьку прописку. Це загадково-містичне старовинне містечко на Львівщині, певен, чимало посприяло саме такій формі небуденного літературного прояву: афоризми, поради, розважання, напучення. Гаразд, одразу ж скажу, що подібне видання – вже друге, хоча дещо перемандрувало і з попереднього збірника стислих талановитих текстів.
…Основне ж, авторське, і у новому залишилося: „Як на альпійській висоті зростають особливо витривалі рослини, так на духовному узвишші, з якого видно буттєві обрії щоденного життя, народжуються непересічні думки та прагнення”.

2. Спогадуючи
…Таке „розважання” тут, зрозуміло, нічого спільного не має з розвагами. Це, насамперед, розважливе ставлення до найскладніших явищ і випадків. Без надриву, без метушні; без примх і скособочень. Далі надаю самоцитату з колись написаного: ”…Непоспіхом розважливо паузуючи, наче спогадуючи спогадане, вилучати собі потроху з безперервного енергетичного особистісного потоку невгамовної свідомості розмисли-рефлексії: афористично-вицільовані, подеколи (або часом – подекуди) несподівано задерикуваті та ледь помітно припорошені ностальгійно призабутою впізнаваністю, що відкладалась здавен у пам’яті твоєї іншості; збурювала свідомість затаєним тривожним очікуванням”.
Ця некваплива, зовсім не пряма, окремішня лінія є дорогою Богдана Смоляка і у „Альпінарії” сьогоднішньому.
…Майже навмання натрапляю у другій половині книжки (вибране із вибраного (В.П.): „Словник мовчання. Вибране”):

***
А час такий, охоче проминає
І, проминувши, дивиться на нас.
***
Крізь кожен шов у формі літер
Болить розчахнутий папір.
***
Ти зупинився. Ти стоїш.
Твоя душа на півдорозі.
Переступити цей спориш
Тобі ніхто не допоможе.

Це ж не просто, Смоляк так собі, висмикує з власної поезії, аби зазвучало афористично; це, як вчасно загнаний у патронник набій, аби згодом натиснути на гачок. І вистрілило. Причому,  „карабін” готовий „стріляти” ще й ще… Сила колись закладеної енергії. Енергії доброго слова. Колишнього. – Сьогоднішнього. – Завтрашнього.

3. Подибувати своє
До одного афористично-поетичного вислову Смоляка у „Альпінарії” особисто маю певний стосунок: не на рівні поетичної ідеї, а, радше, – формалістичного першопоштовху. На меморіальній виставці незабутнього Григорія Смольського, звернув увагу Богдана, на останнє (незавершене!) полотно: явно тремтіла рука майстра… У поета небавом з’явилась така метафора:

…Рука трима ще пензля, серце-світ,
і річ у тім, щоб істину розкути.
Рука тремтить від старості та від
граничного наближення до суті.

І, разом з тим, тут відверто-очевидно присутній короткий влучний вислів (філософського змісту, у цьому випадку), що має закінчений сенс, доволі лаконічну форму і втілює глибоку, оригінальну думку. Приємно прилучитися й мені, й, мабуть, іншому читачеві, в меншій мірі заангажованому. Щемить. Ще мить!..
…А ще, одразу лягають на душу не поодинокі:

***
Душа летить. Куди вона летить
і не опиниться? – ніхто того не знає.
Але в польоту голубину мить
душа живе високим світлом раю.
***
Просто сніг. Всесвітня хуртовина.
Просто мить минає. І життя.
Просто світ, у всіх нещастях винен,
безневинно глипа, як дитя.

Чимало інших подібних „речей”, з „Альпінарію”, хочеться рясно цитувати. І це безпомилково свідчить на їхню користь. Засвічує обширний афористичний ареал Б. Смоляка. Своє. Здається, у нього це називається „Тривання вічна мить”.

***
І коли я скажу: „Простіть”,
і коли ви попросите прощення, –
то назустріч нам ступить світ –
як у роси трава запорошена.

Смолякове залишається очевидним навіть у формах зумисне виокремлених з цілого і – делікатно-стислих. Бачу у цьому творчу невипадковість „Альпінарію”, вчергове.

4. „…Слово від слова”
Читаючи розділ „Із творчого щоденника” Смолякової книжки, не можу знову ж не покликатись на свій відгук стосовно „Альпінарію-2007” (тим паче, що тут йдеться вже про подібні афористичні форми: „записи одкровення” за автором). „Цей літерат упродовж років працює так, ніби постійно та напружено прислухається до всього, що створив, аби не проґавити правдивішності звучання, або, не дай, Боже, не добачити часом якоїсь каверни в тілі назагал добротного тексту”. Власне, і на цей раз йому, це очевидно, працювалось так, чи – приблизно так. І, врешті, примандрувалося саме до такої книжки.
Я певен, до теперішнього „Альпінарію” письменник робив сходження ще більш цілеспрямовано, виважував свої творчо-афористичні нотатки, націлюючись на відповідну публічно-видавничу активність. І, як бачимо, втілилось.
Ось дещо з „текстів”, до цього слова.

„Золотий – Господь, а людина може бути, щонайбільше, срібною”.
„Стежина авторитетної людини для людства повинна пролягати через Небо”.
„Щоб керувати іншою людиною, треба мати Господній дозвіл”.
„Кажуть, що надія вмирає останньою. Та народжується вона найпершою”.
„Формула вічності: нове життя почати неможливо, але можна розпочати новий день”.
„Час спливає водою. Не дистильованою”.
„Перемога – не статична разова річ, перемога – щоденна”.
„Зима – призвідниця тепла”.
„Бджілці все одно, кому її ставлять за взірець, – лише б не квітці”.

У цій частині „Альпінарію” іншість Б. Смоляка полягає не лише в „непоетичності” коротких текстівок, але й в униканні навіть подеякої зумисності штучного „шліфування” їх для зручної конечної запам’ятовуваності читачем. Здається, для нього більш важливо змусити реципієнта замислитись та почуттєво сконцентруватись; помітити й побачити те, що промайнуло-майнуло; не зафіксувалося. …А таки, є надважливим! Тобто, авторське, а надто письменницьке, тут проявляється понад усе. У тім то й річ, що „метал найкраще дзвенить від металу, а слово – від слова”. Незужитого.
Мабуть, саме через оте виразне письменницьке начало у текстівках, навіть за авторського тематичного додаткового групування у підрозділи, вони, тут я відверто, важко надаються для накладання на якусь хитромудру матрицю: чи то сенсорну, чи то стилістичну. Це, як на мене, добра якість афористичної творчості. І знаю чому: писалися, як і приходило, поштучно (ота Франкова „штука” – це ж і є мистецтво неповторного). У тому числі, і мистецтво бути собою…

5. Заглянути в душу
…Не проґавлю і те, що Смолякові афоризми – поради – розважання – напучення, які є його розмислами, передусім, для себе, неквапом поширюються й на читача-співрозмовника. Тут не так йдеться про камерність, як про приватність характерної для нього туги за справжнім, про спробу з’ясувати посутніше інтелектуально-почуттєві можливості особистості новітнього, дуже суперечливого, часу. „Таки мисленною дорогою легше простувати, ніж почуттєвою”. „Шукач Гармонії значною мірою є її творцем”. „Сьогодні з людиною мусиш говорити, як із комашкою чи равликом, як із котиком чи песиком; ой ні, ти не інший – кращий – не тому, а тому, що людина потребує повного розуміння просто іншої людини”.
Це виглядає так, ніби діляться сокровенним лише з тобою. Бо ти потребуєш цього. І хтось таки повірив тобі. Відкрив душу. Особливість Смолякового короткого вислову. Лагідні одкровення.

6. Рефлексія наприкінці
Книжка, її маю зараз у руках, із тих, що завше можна тримати десь неподалік: якщо не у невеликій нагрудній кишеньці з лівого боку (хоча формат і дозволяє), то, принаймні, під рукою на робочому столі чи на практичній полиці. І не те, аби лише почерпнути… Сказав би, – налаштуватись. Застановитись. Відчути… Це робить нас суттєво ближчими одне до одного. У час неприхованого висталеного прагматизму та очевидної жорстокості всепоглинальної.

7. P.S. Мало не забув. Важливо.
…Як унікальну цінність, споглядаю у Смоляка непоодинокі іскорки наїву у його афористичних судженнях та висновкуваннях. І згадую слова великого Пабло Пікассо: „Мені треба було прожити до старості, аби навчитися творити так, як це роблять діти”.
Приваблює душу. Окремішню.

Віктор Палинський

Leave a Reply

Your email address will not be published.