Мирослава Данилевська-Милян. Звіряю душу солов’ю: вибрані поезіі. – Львів: ВД «Панорама», 2018. – 168 с.

Така жертовна й наша роль:
І йти в палати, і – палати!
І світочі нести в майбуть…
Юдоль в Господній дух вдягати –
В цім перша місія.
І суть.
Петро Шкраб’юк, «Місія»

Дух Божий перебуває в тілі людини (людина – істота духовна, в іншому контексті – душевна). Не душа, а «Дух Божий ширяв над поверхнею води…» (Буття 1:2). Хоча слова «душа» і «дух» стоять в одному гнізді «Практичного словника синонімів», укладеного Святославом Караванським, але слово «дух» ще й виділено в окремий рядок із наведенням прикладів його вживання. Пригадаймо пораду Декарта: «Уточнюйте значення слів – і позбавите світ половини його непорозумінь». Життя у слові – духовне життя. Ми черпаємо енергію духу від Бога, адже «Бог є Дух…» (Євангеліє від Івана 4:23а), і набуваємо її ще й упродовж нашого життя, якщо воно не суперечить логіці буття і ми споглядаємо світ через «вікно душі» (Лернардо да Вінчі), бо «Хоч би якою дорогою ти йшов, не знайдеш меж душі: настільки глибока її міра» (Геракліт).
Українців можна назвати такими, що в них «Кожний ніжний рух сердечний» (Олександр Олесь). Вони – мислителі щоденного життя, думка яких випереджає дію: «Шлях до вирішення сенсовизначальних проблем людини філософи (Б. Паскаль та Г. Сковорода – Б. Д.) здійснюють через апеляцію до внутрішнього духовного світу людського буття – “серця”» (В. П. Мельник, «Філософія. Наука. Техніка). Щоб бути гідними таких означень, існує потреба в одному-єдиному кроці поступу – позбутися стереотипів і бути цілісним в усіх проявах нашого буття, щоб словом світилося життя. Попри те, пам’ятаймо твердження Івана Пулюя, що «Бог стоїть за тим, …за ким культура і цивілізація!», бо місія України, українця нести світові дух правди, щоб оживити змертвілу суспільність до життя:

Як ти українець – готов будь на жертву,
Готуйся щодня на розп’яття:
Ми духа несемо в колоду півмертву,
А нам в нагороду – прокляття!..
Іван Огієнко

«Одвічний гомін Батьківщини», «Малюнки долі», «На лінії напруги», «Принадний поклик чужини», «Сонети» – це розмаїття тематичних розділів поезії, яка спонукає до осмислення щодення, виховує високі почуття і ідеали читача. Пізнання світу українця-господаря рідної землі, свідчення про його цілісність, сродну працю, усвідомлення, що він не лише тілесна особа, а й душевна і духовна – сенс буття якої, осягнення форми (лат. – краси) життя з Богом:

У вишині блакить мрійлива
Тримає хмарку, мов дитя.
Душа тут вільна і щаслива,
В ній лету дивне відчуття (с. 21).

Всі ми з дитинства. Думкою серця, розумом осмислюємо, шукаємо, питаємо: що ж було там? Бо сутність людини – бути собою, не зрадити себе, свою пам’ять: «Там руки татові, мов доля, / Голівку гладили мою» (с. 63). Розмислює поетка – «На могилу покладаю квіти» (с. 70). Щастя – це коли хтось думає про нас, молиться за нас і поєднаний з нашим серцем невидимою духовною ниткою життя: «Дивилась в небо. Зблиснула сльоза…» (с. 96). Життя…
Незбагненні світи поета, зоряного неба – що там, що там, «бо я – лиш віку мить» (с. 107). Пригадалася природність світовідчуття Блеза Паскаля, який стверджував, що людина утримується на грані двох безодень: безодні нескінченності Всесвіту і безодні небуття. Його лякала тихота зоряного неба і відчуття самотності:

Цей обшир голубий,
високий, незбагненний,
і посвіт зір вогненний,
і Бог, і Дух Живий (с. 107).

Життєве ж кредо поетки увиразнюється її поетичним словом – правдою, тільки правдою, любов’ю до Батьківщини живе і перемагає людина: «Бо де неправда, де нема любові, / Як зродяться щасливі, мирні дні?» (с. 81), бо «Я не хочу в пошуках скарбів / Відректись від милих солов’їв» (с. 99).
«Рубаї», «Фрески духовні» – словом світиться життя побратимів по перу, які працюють для добра, правди. Є й ті які тимчасово відійшли, але залишилися в нашій пам’яті своїм життям, працею:

СВІТЛІСТЬ
Та мить сприяє ближнім на добро,
Коли натхненням світиться Петро –
Така вже світла вдача Шкраб’юкова,
Що й мислями освітлене й перо (с. 117).

Пан Петро є рідкісною людиною, яка дарує людям добро і любов. Натхненне слово рідної мови світиться у ньому вірою, надією… Добро і любов у супрязі із щирим серцем патріота України.
Сльозою серця читаю посвяту Петрові Сороці (була написана, коли Петро ще не відійшов за межу). Живемо надією у вічності, і правда провадить нас до вічності. Ми віримо, що Дух Петра Сороки (його життєва енергія) не щез, не розчинився у Всесвіті, а записаний в пам’яті Бога живого, на Його носіях, скрижалях безсмертної пам’яті (Екклезіаста 12:7).
Пам’ять – сльоза, як весняна роса, нею живемо вдень та вночі. Щемко, просто і геніально пише поетка, бо чи є щось сильніше за космічну енергію кохання, даровану людині Богом?..

Куди і як мені без Галі?!
Вона ж бо вписана в скрижалі
Мого закоханого серця –
Міцні ми вдвох, як злиток сталі (с. 122).

Ми подивовані красою Всесвіту, багатством Землі, розмаїттям живого і немов би мертвого світу, віримо, що все це створив Отець наш небесний. Чому ж ми не дякуємо за всі ці щедроти?.. «Сам Бог нам жертвує дари, / а ми Йому навзаєм – камінь» (Петро Шкрабюк, «Дар»).
Молитва, віра. Первинне віра чи молитва? Людині властиво вірити й сумніватися. Така вже природа людини з її маловірством. Пригадаймо розмову Ісуса Христа з батьком сновидного сина: «Ісус же йому відказав: “Щодо того твого “коли можеш”, – то тому, хто вірує, все можливе!” Зараз батько хлоп’яти з слізьми закричав і сказав: “Вірую, Господи, – поможи недовірству моєму!”»(Євангеліє від Марка 9:23,24).
Що Бог є, я знаю. Для мене це не віра, а – Абсолют. Знання допомагають мені осмислити це як незаперечну реальність. Поширюємо думки, віримо в те, що Бог опікується нами, думає про нас. Чи так є? Просимо, благаємо: «Єднатися в любові помагай, / Дай сил Твоїх, щоб нам не знемагати» (с. 146), «Благословляй всю нашу Україну!» (наказуємо, с. 146), прости, освяти, змилуйся, навчай, «Не залишай самотньою в біді» (с. 147), почуй, радість подаруй:

Підношу зір до небокраю,
Коли гнітить буття земне.
О, скільки раз Тебе благаю:
– Помилуй, Господи, мене (с. 149).

Побутує в народі думка, що Україна переможе, бо з нами Бог. Україна переможе, коли ми будемо з Богом. Тут і всі проблеми наших поразок і страждань. Вдячність, подяка – поетка усвідомила весь тягар нашого невігластва і до неї приходить одкровення усвідомлення сутності Бога: «Гоподи, я дякую Тобі» («Я дякую», с. 158) за все і вся, «Бо живу в Твоїй любові, Боже!» (с. 158).
Попри те – це книжка поезії і в ній словом світиться життя. Тож з подякою і вдячністю будемо просити Отця нашого небесного щоб надхненям світилася душа, дух поетки на нелегкій дорозі творчого життя, «Щоб думка в слові зазвучала…» (с. 46), а слово сонцило, зернило думками:

Незрима птахо!
Линеш з висоти,
слова вгорнувши
в позолоту.
……………………….
Поезіє – це ти!
……………………….
О, птахо зоряна,
лети в світи! (с. 40)

Богдан ДЯЧИШИН, член НСПУ,
лауреат премії ім. Івана Огієнка, м. Львів

Leave a Reply

Your email address will not be published.