Смоляк Б. Ф. Альпінарій: афоризми, поради, розважання, напучення. – Х: Майдан, 2016. – 134 с.

Нині (хоч це і дуже прикро) справжні шанувальники красного письменства опинились в непростій ситуації. Кортить (ой кортить!) бодай погортати книжкову новинку. Та … полиці книгарень (і в провінції теж!) аж вгинаються від чтива «розкручених» авторів, в якому нерідко переважає вторинність, а свіжість думання і не ночувала. Ще й нарікають книгорозповсюджувачі, що література не «йде». І вперто не звертають уваги на твори малознаних письменників, хоча часто-густо справжності та цікавинок там набагато більше. Парадокс якийсь! (Варто, звісно, про це говорити. Але такий нюансик є темою окремої розмови, пора для якої неодмінно настане.)
Що ж робити впертим читачам? Ми, скажімо, бачимо лише один вихід: особисте звернення до автора й час від часу так діємо. Отак до нас і втрапив «Альпінарій» Богдана Смоляка.
Чому нас зацікавив цей письменник? Та все пояснюється дуже просто. Кілька років тому прочитали в журналі «Золота пектораль» його повістину «Любов взимку», яка сподобалася прихильністю автора до традиційного письма із пост модерновими вкрапленнями та неповторністю письма. Хоча не вважаємо, що традиціоналізм і постмодерн можуть викликати якісь негативні емоції. Приміром, недавно до нас потрапила нова повістина Богдана Смоляка «Моцарт господар та інші», яка написана в постмодерновому ключі. І вона теж припала до вподоби. Приємне враження справили також вірші уродженця Львівщини (пан Богдан мешкає у містечку Кам’янка Бузька, де колись народився) у «Буковинському журналі».
Тепер – «Альпінарій», книга, яка подарована автором після звернення до нього. (Хочемо того чи ні, а цей факт стає тонким натяком критикам на позитивний відгук. Неписана вимога етикету. Можливо, нас можна звинуватити в невихованості. Але не маємо наміру рахуватися з такою етичністю. Звикли писати те, що думаємо. І не зважаємо на різні обставини. Тож не будемо зараховувати «Альпінарій» до винятків).
І почнемо з того, що книга є якоюсь іншою, як що мати на увазі жанровість. Ті, хто стежить за літературним процесом, мабуть, уже звикли до того, що автор виступає у ролі поета і прозаїка. А цього разу маємо афоризми, поради, розважання, напучення. Незвичність? Так! Незважаючи на те, що майже 10 років тому видав книгу афоризмів з такою ж назвою. (Повторне коло? Є щось від нього. Та не спішимо з виявом негативних емоцій. Переконані, що письменник має право на вдосконалення вже оприлюднених текстів і їх благословення на нову дорогу до читачів. Зрештою, немає нічого поганого у перевиданні. Вже хоча б тому, що нинішні наклади є мізерними і неспроможними задовольнити читацьку жагу.)
Правда, черв’ячок сумніву все ж не дає спокою. Хоча, як нам здається, це – чисто теоретичні розмірковування. З певною осторогою ставимося до самого жанру. Ні, він має право на існування. Що й хто б там не казав. Справа – в іншому. Чомусь гадаємо, що афористичні висловлювання ліпше сприймаються не самі собою, а в контексті того чи іншого твору. Самостійність крилатих висловлювань часто-густо може натякати на силувані мудрощі.
Але «Альпінарій» Богдана Смоляка, потрапивши під критичний обстріл з такої точки зору, підштовхує до неоднозначних тверджень. З одного боку, усе вище сказане можна спроектувати і на книгу і тоді знайдемо прояви негативізму. Але вони (це не перебільшення) йдуть поряд з позитивними моментами.
Таким привабленням, зокрема, є авторове прагнення поділити афоризми на певні тематичні цикли. І кожне таке згрупування має оригінальні назви. Про щось таке думається, коли читаєш «Сонячний примус», «Розсипане серед ріллі», «Крихти живої тиші». Думаємо, що тут вдатності ніхто не заперечить. Та ґандж все ж є. На наш погляд, банальними є такі назви: «Формула вічності», «Велич сучасника».
Напевно, є необхідність заглибитися у ще один момент. Деякі періодичні видання іноді вміщують твори цього жанру на своїх шпальтах. Здебільшого тоді, коли вони мають гумористичні або сатиричні присмаки. Такі твори є і у Богдана Смоляка «Діти-квіти, якщо не зростають чортополохом». Але більше маємо відсвітів ліричності. «Прокльовується смарагдове пташа весни». Отже, можна працювати у цих напрямах, та ми подумали про інше, серед запропонованих увазі афоризмів переважають рядки з глянцем філософічності у поєднанні з глибокою ліричністю: «Осіннє сонце не скупе – це ми восени, передбачаючи довгу зиму скупішаємо на відчуття». Чи не варто це називати оригінальним шляхом?
Отак у нас з’явилися думки про афоризми літератора. Але крапки не ставимо. Зарано. Адже є ще один аспект, який не можемо оминути. Чимало авторів вже випустили окремі книги афоризмів. Згадаймо хоча б Дмитра Арсенича, Тетяну Майданович, Богдана Чепурка. Але вони – однотипні. Хоч натяки на оригінальності все ж є. Скажімо, Тетяна Майданович зібрала афоризми з творів Тараса Шевченка. А Богдан Смоляк зігнорував однотипністю. До «Альпінарію» поряд з оригінальними афоризмами увійшли й образні крилаті висловлювання віршів та драматичних поем з книги «Словник мовчання».
Несподіване поєднання. І вдале, як нам думається. Хіба щось інше увійде у розмисли, коли читаєш: «Намацую провину, як межу між пеклом Дантовим і раєм». (Можна наводити й інші цитати, бо знахідок, слава Богу, вистачає.) Це мимоволі привертає увагу до текстів і починаємо ще більше жалкувати, що не маємо змоги насолодитися книгою про існування якої дізналися з «Літературної України».
Чи буде третій «Альпінарій»? Все залежить від автора. Переконані лишень в одному: час від часу з’являються нові записки і крилаті вислови є й у інших поезіях та прозових творах. І, либонь, думки про це є свідченням того, що книга вдалася, незважаючи на певні негативи у сприйманні.

Олег Василишин,
кандидат філологічних наук,
Ігор Фарина,
член НСПУ
Тернопільська обл.

Leave a Reply

Your email address will not be published.