Якби мої бабуся встали… то, мабуть би, знову назад лягли. Це я про Інтернет. Пригадую, коли була малою, а було це ще за царя Тимка, моя бабуся казали (а їй – бабуся її бабусі), що настануть часи «коли вся земля буде обперезана дротами, а в небі літатимуть залізні птахи».

Після цих слів мені було реально дуже страшно: дитяча уява відразу все це «малювала». І як тільки батько першим у селі купив телевізор (1965 рік), бабуся Марфа тричі перехрестилася…
Не купити його він не міг, бо був майстровитим на всі руки і просто обожнював техніку. Як тільки в когось «пропадала лєтрика», або виходили з ладу холодильники (це вже трохи згодом), швейні машинки, праски, велосипеди, радіоприймачі, пізніше – пральні машини, телевізори тощо – всі бігли до Миколи, щоб зрихтував. Про телевізор. Щовечора у нашу стареньку хату, як у казкову рукавичку, набивалося багато односельців. Вони дивилися на чорно-білий «голубий» екран і дуже сміялися, тицяли пальцями. Я сиділа в коробці від телевізора і спостерігала за дорослими. Оце було кіно! Звісно, що після того мріяла працювати тільки «в телевізорі». Садила батьків на стільці, а сама робила з хустки ширму і гралася в «диктора». На той час це була моя улюблена гра. Іноді приходили сусіди, друзі батьків і я на печі співала, репертуар, правда, був бідненький. Пісні із репертуару тодішньої відомої фронтової співачки Лідії Русланової. Але батько дуже пишався мною. Пригадую, на ці концерти приходив Ларін. Це прізвище, а от імені вже й не пам’ятаю. Він був родом з Росії, з Москви. На фронті познайомився із нашою мошурянкою Ганною, там вони побралися і приїхали жити в село. Дітей у них ніколи не було. Ця жінка дуже швидко померла від раку. Як зараз бачу її перед собою: висока, струнка, вродлива, з русявим волоссям. Після кожного мого «концерту» Ларін завжди давав 5 рублів, які потім у мене домашні успішно відбирали.
«Зв’язок» із зовнішнім світом на «тілівізорі» не закінчувався, ще було проводове «радіво», яке всі в селі називали брехунцем. Довкола панувала одна на всіх брехня, тому дізнатись якою насправді була та Правда, та ще й в селі – це було поза можливостями розуму. Тим більше – моєму підростаючому «совковому» поколінню. Та коли я була у 5-ому класі, батько подарував мені на день народження радіолу (мрія!!!), де можна було слухати платівки. Їх у мене було аж три: «Арлєкіно» Пугачової, «Водограй» – Софії Ротару та «Свадьба» Мусліма Магомаєва. Це був мій неоціненний скарб (бо іншого не було в природі). Але це вважалось тоді дуже круто, висловлюючись молодіжним сленгом. Вечорами (особливо взимку) батько приєднував якийсь дріт (саморобну антену) до радіоли, крутив ручкою і крізь постійне шумовиння тріскучих звуків вловлювалися таємничі ледь вловимі голоси радіостанцій «Бі-бі-сі» та «Голосу Америки». «Глушать, глушать!» – казав щоразу, вслухаючись у кожне слово… І чи міг тоді хто з нас уявити або подумати, що не за горами епоха айподів, айфонів, вайберу та всякої такої іншої придибенції? А здається, що все те було ніби вчора. Одним словом, справдилося: земля обперезана дротами, а в небі літають залізні птахи.

Валентина Семеняк, член НСПУ, TeNews  

Leave a Reply

Your email address will not be published.