Про Андрія Грущака я дізнався із народного часопису «Нафтовик Борислава», власне про те, що він – завідувач відділу духовного національного відродження. Це було у 1990 році – році активної боротьби за демократизацію суспільно-політичного життя в колишній «тюрмі народів», якою насправді був колишній імперський СССР, усвідомлення українцями своєї родової окремішності, а також подальшої державотворчої долі.  

Починаючи із 1989 року, в Україні всеціло розпочався всенародний рух за позбавлення рабського становища, що весь час панував в чіпких «обіймах» нелюдської комуно-московської системи під політичною назвою «страна совєтов», боротьба нашого народу за свою національноу ідентичність.

Члени Гельсінської Спілки, позацензурний самвидавський журнал «Український вісник», Народний Рух активно боролися за самостійний соціально-економічний розвиток нашої республіки, шукаючи шляхи виходу України з окупаційного совєцького союзу, створеного у 1922 році «вождем всіх часів і народів», катом Іосіфом Сталіним.

Як журналіста, Андрія Грущака я вперше ввидів під час перепоховання тіл вояків УПА біля Церкви Покрови Пресвятої Богородиці, що у Губичах*, де він, беручи інтерв’ю, у своєму нотатникуу записував розповіді від колишніш вояків народного спротиву.

Статті Андрія завжди були актуальними, правдивими і безкомпромісними. Обіймаючи згодом ще й  посаду завідувача відділу «Правознавства та морального виховання», він часто друкував цікаві оповідки під рубрикою «Із залу суду», а також поезії, оповідання, новели, бувальщини, фейлетони, нерідко краєзнавчі та етногафічні матеріали  з історії  підкарпатського краю.

Його природня скромність, чесність, товариськість, милосердність, бажання чимсь допомогти були виявом взаємоповаги, тривалої дружби, обопільного спілкування. Власне, тоді між ним і мною утвердилися тісні приятельські взаєминия, як і з членами Національної спілки письменників України Іваном Гнатюком, Євгеном Титикайлом, Ігорем Нижником, Ігорем Юринцем.

Андрій Грущак – автор декількох тисяч статей, нарисів, репортажів, інтерв’ю, низки поетичних і прозових творів, пісень, понад ста літературно-критичних статей, життєвих оповідок, різноманітних трафунків, есеїв. Він був автором та співзасновником трьох номерів підпільного альманаху «Тустань» /1989 –1990 рр. /, який друкувався у Литві. Уже видав 26 книг та збірників – усі вони патріотичного змісту. Романи «Над прірвою», «Знак орди», «Гавчик, Нявчик та Івась» – про УПА, а «Бранки волі» – про страдницьку долю українських бранок після так званого «Золотого вересня-39-го» у Галичині, про розбій, наругу, знущання і приниження дівчат та жінок сталінськими, дзержинсько-чекістськими «соколами» в Україні та у сибірських нетрях, зокрема в «Добровлагу».

Перша його краєзнавча книга «Волоща – отча земля» /»Відродження», Дрогобич, 2001 р., с. – 456/ у  творчій біографії автора була початковою та визначальною. При ії написанні А. Грущак  послуговувався, в основному, архівними матеріалами, публікаціями в періодиці, переказами та спогадами  старожилів, давніми письменами, легендами та власними спостереженнями.

На основі конкретних джерел і припущень у книзі пояснюється назва і час заснування його рідного села, висвітлюються призабуті історичні подіі та факти, матеріальна, просвітнницька та духовна культура. «Волоща – отча земля» – це чи не одна із об’ємних науково-краєзнавчих праць на теренах Дрогобиччини. Високу оцінку їй дав журналіст, письменник Ігор Юринець. Ось його слова: «Власне, завдяки ентузіазму Андрія Грущака маємо нині досить виважену історико-краєзнавчу працю «Волоща – отча земля». Скільки потрібно було прикласти зусиль та наснаги, аби цю ідею втілити в життя, може вам розповісти тільки сам автор. Однак він зробив усе, аби виконати задумане. Не рахувався ані з часом, ані з власними інтересами. Реалізуючи свою  ідею, А. Грущак  втілив її в цікаву об’ємну книгу. Цікаву, перш за все, тим, що вона розповідає про коріння його роду і родовід його села, де народився, виріс, формувався як особистість. Автор не тільки наводить історичні події та факти, але при тім окреслює та узагальнює найбільш цікаві і культурологічні моменти чи феномени усього нашого Бойківського краю» /ст. «Літопис стародавнього села»/.

Журналіст і письменник із Дрогобича, Роман Пастух, у рецензії «У Волощу – як на прощу» теж досить схвально відізвався про книгу свого давнього приятеля: «Видання настільки жваво написане, пересипане стількома фактами, історіями, легендами, бувальщинами, випадками та іншим, що захоплює читача, наначе водокрут, і не відпускає його увагу до останньої сторінки. Тут можна знайти все: дослідження з локальної топоніміки села, починаючи від походження його назви /найімовірніше від волохів або предків сучасного населення Румунії, які нібито дали початок селу/, історії розвитку, ґосподарки, традиційних занять волощанців, духовного й культурного життя тощо аж до звичаїв, традицій, побуту, що вже поступово відходять у минуле.

Такі б книги кожному нашому селу, місту, школі – і можна бути цілком певним: справжня історія невдовзі  виховає, викує, немов у горнилі, нашу соборну націю. Тоді ніякі чужоземні зайди не зможуть більше ніколи накинути нам на шию ненависне ярмо. Бо вільна лумка, вільне слово, вільна пісня породжують тільки вільну людину!».

До речі, у «Передньому слові» Андрій Грущак й сам пояснив причину написання свого історико-етнографічного епосу про своє рідне село. Отак: «На жаль, нині молодь Волощі мало що знає про справжню історію рідного краю. Багато чого не відає про це й середнє, себто моє, покоління. Не багато відомостей  знають про давньоминулі часи і мешканці  навколишніх сіл. До того ж, з кожним відходом старших людей в інший світ у селі забуваються історичні події та факти, які вподовж століть мали тут місце.

Все це, власне, і спонукало мене, чиє родове дерево зросло у Волощі, задокументувати на письмі все те, що знаю, що чув, що записав і що прочитав про своє рідне село, яке  дало мені щастя тут народитися, жити і працювати для України, для свого знедоленого, але невпокореного  народу».

Усю свою синівську любов автор книги висловив у вірші  «Моє село»: «Немало сіл на Україні,//Лише одне із них – моє.//Волоща – серця Батьківщина,// Моє коріння вікове…//Тут рідне слово мовив вперше, //Що згодом «мама» написав…//Село зціляло моє серце, //Щоб українцем я зростав!//Бувало, що скитася світом,// Але села я не забув,–//Воно мені, неначе літо,//Яке я змалечку відчув…//Тут все моє: і небо, й зорі,//Старенька церква, ясени,//Поля, родючі, неозорі,//І  лісу смуток восени.//Тут все було: і вірність, й зрада,//Тугий сувій моїх думок,// І перша знада//Моїх достоїнств й помилок…//Тут жив, любив — усе завчасу,//І я Волощею горджусь://Як дочекаюсь свого часу -//Навік спочити повернусь!».

Крім книги «Волоща – отча земля», А. Грущак видав два посібники для школярів за навчальною програмою – «вивчай рідний край». Це – «Історія Волощі» /2007 р./ та «Волоща» /2013 р. /. Ось що про них писав  історик, краєзнавець, Заслужений вчитель України Петро Сов’як: «Андрій Грущак ще, мабуть, не усвідомлює, як він неоціненно прислужився  рідному селу і рідній школі. Ці обидві книги будуть довго жити, особливо в селі, де він народився і виколисався… Посібники читаються легко, захоплююче, надовго запам’ятовуються, а весь обсяг матеріалу дає повнокровну картину села – від найдавніших часів аж до наших днів… І головне: автору вдалося досягти органічного поєднання досконалості та бажаної дейно-патріотичної спрямованості» / ст. «Літопис для учнів» /.

Думаю, до вже мовленого варто додати ще й таке: Андрій Грущак – член Національних спілок України – письменників та журналістів, член Всеукраїнського об’єднання «Письменники Бойківщини», учасник Першого, Другого і Третього  світового Конгресу бойків /2005р., 2010 р., 2015 р. /, лауреат, дипломант, переможець багатьох літературно-художніх та краєзнавчих, фольклорно-етнографічних конкурсів, лауреат Благодійного  літературного  письменницького фонду Віктора Романюка /2013 р./.Його ім’я занесене у Пам’ятну книгу «Золотий фонд Бойківщини» /2008 р. /. До того ж, він є співавтором багатьох літературно-мистецьких збірників, редактором  численних книг поезій та монографій, літературним критиком, а також автором багатьох мистецтвознавчих оглядів і передмов до книг інших авторів. Нині він скромно зізнається, що формував свою творчу робітню, крім що на лекціях з літератури, у студентському літературному Об’єднанні «Первоцвіт», яке очолював, а також завдяки Кафедрі української літератури, до якої колись  належав.

Втім, книги А. Грущака, крім тих, кого вже названо, високо оцінили письменники України, зокрема – академік Микола Ільницький, Левко Воловець, Віктор/Віталій/ Романюк, Петро Засенко, Ольга Яворська, Любов Проць, Любов Рудавська-Вовк, Левко Різник, світлої пам’яті Олесь Гончар, Роман Качурівський, Михайло Левицький, Микола Холодний, Микола Турківський, Іван Гнатюк, Євген Титикайло, Ігор Нижник, Михайло Шалата та інші видатні особистості, не кажучи вже про читачів.

Та чи усі знають, що свої книги автор видає своїм коштом… Чи є багато таких доброчинців? О, коби то так!.. Правда, до видання книги «Волоща – отча земля» долучились ТзОВ «Перше травня» – «Волощанець» / голова Микола Пінчак Паріїв /, парафіяни місцевої Греко-Католицької Церкви Іоана Хрестителя / о. Мирослав Хом’як /, директор школи Орест  Луців та інші доброчинці.

На жаль, видання наступних книг та збірників очільники села свого краянина  фінансово більш не підтримували. Мало того, на презинтації нових видань Андрія Грущака, крім односельчан, отців Мирослава Хом’яка, Святослава Маличковича, його колишнього вчителя, згодом директора школи Степана Добрянського, сільського голови Федора Нечипора, не приходили. Не приходили й тоді, коли у волощанській школі проводились районні семінари та відкриті уроки, основані на творах талановитого їхнього краянина, себто Андрія Грущака. А мали б приходити, бо, переконаний, якби інші села мали такого талановитого літератора, як мовиться, на руках би носили…

А втім, прикро, дуже прикро, що наклад книг мого приятеля різко впав: із 500 примірників –  до 50! І це не тільки його біда, а й, по суті, усіх письменників України, котрі не на високих посадах. На жаль,  особинам, що на верхах, справжні державотворці, мовознавці, письменники, історики, діячі культури, духовні служителі не потрібні… Вони дбають лиш за особисте збагачення, офшори, сите «корито». Що ж, нема на те що нарікати, адже, як мовиться, нема Пророка у своїй Вітчизні…». Власне про такий стан речей йдеться у вірші «Пам’ятник», який член НСПУ Ігор  Юринець присвятив своєму давньому другу Андрієві Грущаку Оце він:

У тім селі, що нарекли Волоща,

Колись давно – ізранку чи щодня,

Задумливо вичовгує по площі

З цікавими очима хлопченя.

А час пливе – немов скрипуча фіра…

Дрогобич. Ніч – не віриться очам:

Повз ратушу волочить срібну ліру

Колишній хлопчик – мудрий волощан.

Падуть у безвість літ важенні брили, —

Вже в Бориславі, –Господи, прости! —

Задуманий, у Бойківському брилику,

Андрій Грущак – великий і простий…

І знов вперед. І знов — одне й те саме.

О ні, то не привиділось мені, —

У кімнатині, поза фіранками,

Ледь блима вогник у його вікні.

То журналіст, талант і літератор,

Досвідчений і впертий,як оса…

Нарешті, так натхненно і завзято

ІсторіюВолощі дописа…

… Пройшло сто літ.

Волоща. Площа. Свято.

Гранітна постать, зліплена сяк-так.

– Що це за пам’ятник, скажи-но мені, тату?

– Як, ти не знєш? То ж – Андрій Грущак!..

*Губичі – колишнє село, прєднане до Борислава

 Юрій Іванишин,

м. Борислав, Дрогобиччина.

12.02.2021 р.       

 

 

 

 

Leave a Reply

Your email address will not be published.