Геніальний митець належить не лише своєму часові. Його думки, ідеї, художні образи живуть набагато довше, ніж сам автор, стають духовним скарбом поколінь і народів, які кожного разу прочитують їх по-новому, під кутом своєї епохи і знаходять в них відповіді на свої запитання, відшукують способи вирішення сучасних проблем.

До таких геніальних особистостей, чиї твори сягнули мистецьких верховин людства, належить Леся Українка — Лариса Петрівна Косач-Квітка — поетеса, перекладачка, культурна діячка, постать якої овіяна любов’ю.
Леся народилася 1871 року в м. Новограді-Волинському (тепер Житомирська область). Художній талант виявила у всіх літературних родах: ліриці, драмі, епосі. Збагатила українську поезію новими темами й мотивами. Досконало володіючи катренами й октавами, сонетами й оригінальними строфічними будовами, використовуючи античний гекзаметр, верлібр, п’ятистоповий вірш тощо, урізноманітнила строфіку, ритміку й метрику української поезії. Літературний доробок Лесі Українки оприявнив світовий рівень українського мистецтва слова. Шедеврами поетеси є драми «Лісова пісня», «Камінний господар». Заслуговує на увагу і її мистецька проза, в тому числі — казки.
Леся Українка займалася фольклористичними студіями, збирала перли народної словесності, з її голосу записано понад 220 народних мелодій.
Сердечні почуття плекала Леся Українка до Гуцульщини. Про цей дивовижний край дізналася вона від свого дядька Михайла Драгоманова, якого дуже поважала. Драгоманов мав тісні зв’язки з багатьма громадськими і культурними діячами Галичини, багато літ (аж до своєї смерті в 1895 р.) дружив з Михайлом Павликом, що народився в Косові, і тому його розмови про Карпатський край з племінницею, яку він цінував як майбутню визначну літераторку, були сповнені цікавих етнографічних подробиць, переказів про гуцульські народні вірування, мистецькі традиції. Леся Українка мала змогу переконатися в чарівності гуцульських вишивок, ко-ли її мати, Олена Пчілка, отримала від станіславського фольклориста Мелітона Бучинського незвичайний і дорогий подарунок — гуцульські ви-шиття з описом 42 узорів і схемами їх виконання та описом крою жіночих і чоловічих сорочок. Олена Пчілка 1976 року випустила альбом українсь-кої вишивки («Альбом систематично впорядкованих узорів малоруської орнаментики»), де використала матеріали Бучинського. У домі Косачів висів на стіні дуже своєрідний килим, укладений М.Бучинським із цих вишивок. У центрі килима — вишиті ним слова:
Там, де Карпат сині гори,
Там зібрані тії взори,
Де зелена Буковина,
Шила руська їх дівчина.
Олена Пчілка не змогла в той час скористатися із запрошення Мелітона Бучинського і відвідати Гуцульщину. А от її брат, Михайло Драгоманов, улітку 1875 року таки приїхав у Карпати, побував у багатьох місцях, а в Микуличині придбав для сестри і племінниць розкішні гуцульські сувеніри, в тому числі шийні прикраси-силянки. В цих тонкої роботи намистах ми бачимо на світлинах і Олену Пчілку, і Лесю Українку з сестрами, і дружину Михайла Драгоманова. Саме вони й поширили по всій Україні моду на ці народні гуцульські аксесуари. Виїжджаючи в Крим на лікування 1897 року, Леся Українка взяла із собою улюблені ґердани і силянки (про що свідчить фото письменниці, зроблене в Чукурларі). Не розлучалася з ними поетеса, і виїжджаючи за кордон.
На Гуцульщині Леся Українка побувала влітку 1901 року. Приїхала з Чернівець у Вижницю, зупинилася 13-21 липня разом з Климентом Квіткою (своїм майбутнім чоловіком) у гостинному домі Анни Москви, а потім через Кути і Косів дібралася до Яворова. Тут їх прийняла родина Окуневських, з якою Косачі були знайомі ще з Відня і Києва. З Теофілом, Ольгою Окуневськими та їх родичкою Наталею Кобринською, яка підтримувала дружні зв’язки з Оленою Пчілкою, Леся Українка була у приязних стосунках. Тому відпочивалося їм у Яворові дуже мило, про що Леся пише у листі до Ольги Кобилянської.
У Криворівні зупинилися в будинку о. Волянського. Він дав їм до Буркута цілу пачку українських книжок. У підросійській Україні, де діяла сувора заборона на українську літературу, такого не могло бути й близько, тому, як згадує Леся Українка, «п. Квітка розпалився великою жадністю і все просив, що бачив». Тут, у Криворівні, зустрілися з Франками і Гнатюками. Франко був якийсь пригнічений, і це зразу зауважила поетеса. Він мало говорив, а почавши про щось розмову, тут же швидко уривав її «або закінчував так-сяк почату фразу», як висловилася Леся.
Вибираючись із Криворівні до Буркута, відпустили фіакр (бо вийш-ло б дуже дорого) і поїхали звичайною фірою. Дуже трясло, Леся Українка вставала і йшла пішки, порвала черевики, так що прийшлося залишити їх лагодити у корчмі, де зупинялися на ночівлю. Гірські пейзажі тішили зір, вносили в душу неймовірні почуття, тому незручності дороги і дрібний дощик, що трохи покропив їх, анітрохи не докучали. Приїхали у Буркут 24 липня і пробули там до 30 серпня.
У листі від 1 серпня 1901 року Леся Українка написала Ользі Кобилянській, що в Буркуті вони освоїлися швидко і «зразу перестали себе чужими почувати». Душею товариства був доктор. Володимир Кобринський, який дав Лесі кілька лікарських порад і заборонив їй перший тиждень купатися.
Іван Франко вирішує знову зустрітися з Лесею Українкою та Климентом Квіткою і приїжджає у Буркут разом з Миколою Міхновським та Лесем Кульчицьким.
Франко вже мав зовсім інший настрій. Він багато розмовляв, ловив пстругів (форель) і приносив їх Лесі, а вечорами своїм приємним баритоном співав народні пісні. Климент Квітка записав тоді з його голосу 32 твори — «Ой ходить Іван понад Дунай», «Ой гук, мати, гук», «Сеї ночі із півночі, ще й кури не піли…», «Жалі мої, жалі…». Поетеса записала від Франка пісню «Чому, сину, не п’єш, чому не гуляєш», яка її дуже вразила.
Леся Українка також зачарувала товариство своїм співом: вона охоче виконувала волинські пісні, які знала змалечку. Студент другого курсу Чернівецького університету Микола Харжевський записав одну з них — «Ой, не шуми буйним листом», навчив її своїх друзів, і у такий спосіб пісня поширилася в Галичині й на Буковині.
Косівський адвокат Лесь Кульчицький справив на письменницю дуже приємне враження своєю освіченістю і шляхетністю. А от з Миколою Міхновським вона спілкувалася мало: він під час подорожі до Буркута скупався у гірській воді, застудився і схопив пропасницю. Геть розбитий хворобою, майже усі п’ять днів перебування пролежав хворий у будиночку, де жив разом з К.Квіткою.
Відомий прикарпатський історик і краєзнавець Петро Арсенич за автографами на листівці з видом Буркута із сімейного архіву Стефанії Стефанович-Литвинович зумів установити життєвий шлях усіх, хто тоді, в липні-серпні 1901 року, відпочивали в цій карпатській оздоровниці. Дванадцятилітня Стефанія була тут разом з мамою Ольгою Стефанович, дружи-ною громадського діяча з Кут Володимира Стефановича, яка на цій листівці поставила дату 5/8-901, підписала «Спомин з Буркута» і попросила в усіх, хто там тоді перебував, підписатися на пам’ять. На лицевій стороні під зображенням відпочинкового комплексу підписалися: «Д-р Іван Франко», «Леся Українка». На звороті поставили автографи ще 21 особа. Це були відомі люди в культурному й громадському житті Галичини, діяльність яких з приходом радянської влади оцінювалася як «ворожа», «націоналістична», і тому замовчувалася. А всі ж вони були знайомими чи приятелями Лесі Українки, і в їх оточенні вона почувалася затишно і мило! Як пізніше написав Климент Квітка, «перебування Лесі Українки в Карпатах було одним із найщасливіших моментів у її житті».
Коли Леся була в Буркуті, її прийшов лист від Анни Москви з Вижниці, привітної власниці затишного пансіонату, де перед поїздкою «на залізні води» мешкала поетеса. Вона повідомляла, що організовує літерату-рний вечір в Лесину честь і просить бути на ньому присутньою. Пані Анна дуже серйозно готувалася і навіть зверталася за допомогою до Михайла Павлика, щоб той допоміг із підготовкою реферату про Лесю Українку.
Однак Леся не змогла взяти участь у цьому заході, позаяк лист прийшов із запізненням, а дорога була далекою, і вона, хоч як би й хотіла, не встигла б дібратися до Вижниці на 25 серпня за один день. Тому вечір відбувся без неї. І, як пише директор Чернівецького музею Ольги Кобилянської Володимир Вознюк, «пізніше поетеса була навіть задоволена, що не потрапила на нього», бо слухати хвалебні слова у свій бік їй було б якось не вельми зручно.
На курорті Леся Українка дістала нові сили для творчості, про що пише у своїх листах рідним. Вона працює над драматичними творами «Одержима», «В пущі». Поезії «В інші гори я полину…», «Ой піду я в бір темненький…», «Гей, піду я в ті зелені гори…», «Мрія далекая, мрія минулая», «Темна хмарка, а веселка ясна», «О, як то тяжко тим, шляхом ходити», «Хочеш знати, чим справді було. .», «Ой, здається — не журюся…», «Чом я не можу злинути угору…» — це відгомін про перебування у Карпатах у її поетичному доробку.
Вони увійшли до збірки «Відгуки», виданої 1902р. у Чернівцях. А от поезії «В інші гори я полину» та «Мрія далекая, мрія минулая» були опубліковані аж у 40-х роках XX століття. Перший — у «Літературній га-зеті» (тепер «Літературна Україна») 16 серпня 1940 року за записом із альбому Анни Москви, про яку уже згадувалося і в чиєму вижницькому привітному будиночку «під зеленим ліхтарем» Леся гостювала більше ти-жня.
Друга поезія — «Мрія далекая, мрія минулая» — надрукована уже після Другої світової війни у другому числі журналу «Вітчизна» на сторі-нках 21-22.
Відпочинковий сезон у Буркуті закінчувався, і Леся Українка з Климентом Квіткою вирішили повертатися до Чернівець, а звідти додому в Київ. Але перед тим захотіли побувати ще в кількох гірських місцинах. Леся була наче окрилена, літування в Буркуті пішло їй на користь, вона зміцніла фізично і навіть змогла піднятися на гору Луковець, що знаходиться на висоті 1500 метрів над рівнем моря.
30 серпня майбутнє подружжя виїжджає до села Гриняви, а звідти — в Довгополе. Проблем із мандрівкою не було — за ними своїми кіньми приїхав довгопільський парох Іван Попель (до речі, дядько майбутньої письменниці Марійки Підгірянки – Марії Ленерт). Священник Попель був людиною дуже освіченою, мав велику бібліотеку, його поважали мешканці гірських сіл і дуже хотіли бачити послом (тобто депутатом) австрійського парламенту, куди о. Попель в той час саме балотувався.
…Почалися дощі, гори затягнуло сивою мрякою, тому перебування в гостинному домі священника затягнулося аж на 10 днів. Однак ні Леся, ні Квітка не сумували: в товаристві інтелігентного й розумного співбесідника, яким був о. Іван Попель, їм було приємно і цікаво. Тим більше, що в його домі не раз гостювали їх спільні знайомі: Ольга Кобилянська, Осип Маковей, Іван Франко, Марко Черемшина, Василь Стефаник, тому темами розмов був і їх творчий доробок. Сюди, в Довгопілля, на зустріч із Лесею та Квіткою, вдруге приїхав з Криворівні Іван Франко, про що вона написала в листі до О.Кобилянської.
Крім Довгополя, гості з Києва побували ще в Яблуниці, Конятині — селах, які Леся Українка знала за творчістю Ю. Федьковича. Саме тому в листі до сестри О.Косач, датованому 15 вересня 1901 року, вона пише: «Се ті гори, що я через них з Буркута їхала — сама федьковичівщина».
Згасав день 10 вересня, коли Леся, надзвичайно втомлена важкою і довгою дорогою, дібралася до Вижниці й зупинилася там, де раніше, в п. А. Москви. Відпочивши кілька днів (довелося навіть лежати в ліжку — так погано почувалася), письменниця залізницею вирушила до Чернівців, а вже звідти — 29 вересня — до Києва.
Гуцульщина залишила помітний слід у житті і творчості видатної доньки нашого народу Лесі Українки, яка заслужила собі щиру любов і вдячну пам’ять на багато років наперед своєю геніальністю і відданістю рідній українській землі.

Аделя ГРИГОРУК,
членкиня НСПУ та НСЖУ.

 пансіонат Анни Москви у вижниці з меморіальною дошкою на стіні про перебування тут в 1901 році Лесі Українки (2)

Пансіонат Анни Москви у Вижниці з меморіальною дошкою на стіні про перебування тут в 1901 році Лесі Українки.

 

Буркутський курорт 1901р.

Буркутський курорт, 1901 р.

Leave a Reply

Your email address will not be published.