Ім’я Любові Проць давно відоме українському читачеві. На полицях книгарень, у книгозбірнях – державних, громадських, приватних – книги поетки не довго залежуються: їх залюбки читають – і дорослі, і діти. Зізнаюсь із її творчістю я не так давно познайомився. Причина не банальна, а через це, що мережа цетрального розпродажу книг, як це було раніше, ганебно зруйновано. До того ж, щорічні каталоги замовлень у книгарнях, на жаль, давно не існують. Видасть книгу автор, бери, небораче, ранець за спину – і манджай, як жебрак, світами, принижуючись, аби небудь-хто придбав твоє твориво…

Це заняття, звісно, для творчої, але не «розкрученої» письменної людини, не із приємних. А ще з глухої провінції. Та що поробиш, коли такі непевні та сумні реалії життя нашого? Чинушам більш до вподоби коридори влади, сите «корито», аніж духовність, а ще українська!..
Тим, чиї імена більш-менш відомі читацькому загалові у столиці, в області, наприклад, легше дихається. На їхні книги «полюють», їх купують і, звісно, читають. До таких письменників належить і Любов Проць, творчістю котрої вже давно захоплюються – до речі, читачі різного віку. На багаточисельних конкурсах поетка зі Самбірщини займає не другорядне, а перші місця. Її поезія позначена тематичним різнобарв’ям, чистотою рідної мови, своєю філософічністю, тверезим поглядом на життєві проблеми.
Читаєш поезії авторки – відчуваєш усю різнобарвну гаму життя нашого – і радість, і смуток, і певне розчарування. Чому воно так – зрозуміло, адже Л. Проць вчителька-філолог, котра своїм школярам віддає свою неспокійну душу, вчить бути не лише скринею знань, але й патріотами землі рідної.
«Китиця білих утіх» – чергова книга поезій письменниці /Вид-во ДІА, Київ, 232 – с./. В анотації до неї читаємо: «Сяйво травневого цвіту і першого снігу, закохане серце, зворушена красою рідного краю душа – таку розкішну «китицю білих утіх» дарує читачеві у новій збірці сучасна українська поетеса Любов Проць. Авторка переконана: краса врятує світ! Краса Божого світу і людського серця».
Отакий короткий тематичний зміст збірки, яка зі смаком проілістрована мисткинею зі Самбора, членом Національної спілки художників України Вірою Тарасенко. Меценат цього видання – професор, академік НААН Орест Фурдичко. У своєму передньому слові він пише: «Покликання поетки з Дублян /село, де народилась і проживає Л. Проць. – А.Г./ вивещене до гідності народного вчителя, громадсько-політичного і культурного діяча високим титулом члена Національної спілки письменників України». Правда, під цими словами я вже й нині можу поставити і свій підпис.
А тепер трохи конкретики. Збірка має чотири розділи: «Зійшлися трави на зелене віче», «Перебіжиш по струнах літа», «На обрусі білому зима», «У синій рамі вистиглого літа». Наприкінці книги є відгуки про творчість поетки, але про це нижче.
Вже у вірші-заспіві першого розділу «Так хочеться серцю// На звабне плече таємниче!» — визначальне творче кредо письменниці. І, хоч ці «таємниці мовчать», «…хмелем вибагливих трунків// Вже повниться березень знов,//Жагучі тюльпани цілунків//Жбурляє в застояну кров». / «Снігів не розкриті конверти»/, нам зразу стає зрозуміло, що авторка книги надзвичайно талановита, а її поезія – це те, чого прагне спрагла на красу людська душа.
Власне, таємниці авторки стають надбаннями широкого читацького загалу – лаконічністю рядка, вдалими і точними порівняннями, несподіваною метафоричністю, милозвучністю мови. «Світлиця світу», «суцвіття слово», «срібне горличко лоз», «чванькуватий сніг», «брунька кохання», «блага вість», «скрині старе полотно», «хребти доріг», «замет рудий», «струмок теплими вустами», «березовий акварель», «пряжа дощів», «білий парус літа», «життя – із топірця», «зелений клекіт літа», «місяць – старий гульвіса» — це ті знахідки-наместинки, що так гарно нанизані на поетичних коралях авторки збірки.
Поетеса не тільки розумом, але й усією своєю душею намагається розгадати таємниці земного життя, таємниці творчості, але й успішно проникає в їхню природну сутність:
Світлиця світу пахне таїною
«В блакитній льолі первісток весни».
І ворожбитом став переді мною
Старезний ліс зі жбаном тишини…
Я глибінь його не потривожу,
Не розіб’ю мовчання золоте.
І серце – те, що має іскру Божу,
Суцвіттям слова раптом зацвіте.
/«Світлиця світу»/
У цій поезії – глибокий зміст: і таємниця світу, і таємниця слова, і таємниці нашого життя-буття. Всі ці таємниці розгадує письменниця, а ще й так романтично, що все «суцвіттям слова зацвіте». І слова, і рядки «Стою під зорепадом віршів//Із неприкритою душею…» й подальші – це, по суті, творча душа поетеси. Душа щира, відверта, милосердна, а то й, буває, і наступальна. Словом, усе її творче начало.
Досить цікавий і другий розділ збірки – «Перебіжиш по струнах літа». Тут – краса природи, чистота людських взаємин, таємничість Карпат, життєві турботи і проблеми, пори року, «тиша і грім» життя нашого, таємниці музи і слова, «творчі муки»:
Нарешті муза обігріта
І сипле вірші із коша,
Бо на зелений клекіт літа
Летить метеликом душа…
В цій поезії лише три строфи – а який сплеск почуттів, вибух істин природи, пориви душі! Так може сказати лише той, хто життєво і творчо з усім цим тісно пов’язаний, в кого такі реалії побутування – уявні, таємничі, душевні, природні.
Ось лише чотири рядки, а яка глибина наших реалій – земних, національних, всесвітніх:
У нас проблеми! Всесвіт! Зорі!
Нам лиш глобальне до лиця!
Живем собі, короткозорі…
Кап-кап життя із топірця.
Любов Проць, як дитина села, дуже високо цінує працю простого хлібороба, із благоговінням згадує про Християнські свята. «Переживши напровесні нежить,//Лише рівно: картопля… Буряк…//Допотопнім ще плугом мережить –//Із лікнепу не вийде ніяк.»/ «За порепаний аркуш городу»/; «Затанцюють мальви на городі –//Сон траві до ранку не заснуть,//Як гірлянду сонячних мелодій //По селу музики понесуть.»/ «Вечорниці»/;»Принишкли під осінь ще зелені клени,//У глеках душ – замріяність терпка.//Святити яблука, вмокнуті в черлене.//Жінки несуть у білих хусточках.»/«На Спаса»/.
Наступний розділ теж багатий на відкриття, які співзвучні із попередніми. Тут теж є вияви природи, почуття коханих, самовияв реальності. Є щедроти літа, радість досягнутого, смуток нездійснених бажань, любов, зрада, ненависть.
Млосний шепіт і пожежа рук,
Сердець палких шалений перестук.
… І плете тоненьку петлю
Підла зрада на чиєсь «люблю»…
/«Млосний шепіт»/
І ще:
Гурти картопель сходяться до сіл
З полів ще теплих, що схолонуть хутко.
Князює жовтень. Розпина навпіл
Тремтливе серце втіхою і смутком.
/ «Гурти картопель…»/
Досить багата на певні відкриття в Л. Проць й інтимна лірика. У ній відчутні як особисті засоби поетичного віршування, так і певні засоби віршотворення Миколи Вінграновського та Ліни Костенко. Рядки кладуться рівно, думки течуть плавно, значуще, рими точні:
Вже не втечем… Впокоремось,безсилі,
Перед розлитим сяєвом очей,
До берега жаги приб’ють нас хвилі –
На ніч, на дві, на цілих сто ночей!

Та скажуть потім будні полинові,
Що в тім раю, не відаючи сну,
Ти пив нектар божественний любові
Не сто ночей, а тільки мить одну…
« На обрусі білому зими» – останній розділ збірки. Як і в попередніх, присутні пориви людської душі, зоряні сніги зими, засніженість душі, сяйво творчих відкриттів. Прикметним щодо цього є ось такий вірш:
Я зрубаю слова. Нащо слова? –
Мовчання квітне сніжно-пелюстково,
І лагідне оте єдине слово
В глибинах серця світло визріва.

Сніг золотіє, і не полиша
Святковість – дивовижна, предковічна.
А сніг – не сніг, лиш казка новорічна,
В якій стоїть розгублена душа.
/«Я розрубаю слова…/
Закони природи, невпинність зміни часу, краса перемін, смуток прожитого і пережитого теж притаманні поезіям Любові Проць. Як зразок – одна строфа:
Сніг вчора сипав. Сипле нині.
Зима, здається, без кінця.
А час тікає по хвилині –
Через сніги, через серця…
На чотирьох прикінцевих сторінках уміщені відгуки відомих письменників та вчених – зокрема Романа Іваничука, Володимира Базилевського, Степана Сапелюка, ігоря Набитовича. Усі вони високо цінують творчість Підкарпатського підгір’я. Світлої пам’яті патріарх нашої літератури Р. Іваничук про збірку сказав таке: «На якій би сторінці не розгорнув – усюди справжня талановита поезія. Нема баласту! Який я радий за тебе! Ти, мабуть, одна-єдина з сільських вчительок, яка досягла такої досконалої вершини». Ці слова – найвища оцінка творчості української поетки Любові Проць.

Андрій ГРУЩАК, член НСПУ

м. Борислав

Leave a Reply

Your email address will not be published.