Надія Ковалик. Стіна. В кн. Надії Ковалик «Зваба». – Львів: Апріорі, 2018. – 344 с.

Чим вище у горах,

тим глибшими є долини,

тим вимогливішими видаються

мандрівнику дороги серця.**

Читаю, перечитую життя – яким воно є. Перегорнув останню сторінку книжки – вона вела за собою, попри типові сюжети, життєві історії героїв. Мова письма заслуговує похвали. Автор намагається осмислити життя – таке воно непередбачуване, жорстоке і з надто важким «хрестом» випробувань…

Я сповідую життєву цінність: людина мусить бути чесною перед собою, то буде чесною перед Богом і іншими. Але є й така думка, записана три тисячі років тому: «Не будь справедливим занадто, і не роби себе мудрим надміру: пощо нищити маєш себе?» (Екклезіаста 7:16). А Ісус Христос навчав: «Ваше ж слово хай буде: “так-так”, “ні-ні”. А що більше над те, то те від лукавого» (Євангеліє від Матвія 5:37). То ж намагатимуся вести бесіду з читачем, щоб заохотити до розмислів, пізнання суті природи речей, усвідомлення свого «Я». Та чи інша подія, нещасний випадок можуть вплинути на душевні і фізичні травми людини, які спонукають до переосмислення сенсу життя, думання, поведінки… Людина ж так далеко відійшла від Божих законів, що мислителям неможливо виснувати всеохоплюючу формулу щастя. Гадаю, що має право на життя й така думка щодо повноти щастя – це коли не стається того, чого не мало би статися: «…вона побачила перед собою темний джип… А далі? Далі була чорна стіна і… сьогоднішнє ліжко, на якому вона з подивом себе знайшла» (с. 264). Не мало би статися… Автомобільна дорожно-транспортна пригода – каліцтво, смерть. Подія спонукає переосмислити все своє життя…

« – Доля? – здивувалася Анна» (с. 262). Побутує думка, що долю життя дає людині Бог. Бог дарує людині життя, а все інше «…від часу й нагоди залежні вони!» (Екклезіаста 9:11б) і нашої важкої щоденної праці. Якщо б долю людині давав Бог, то Він був би несправедливим. Варті нашої уваги і наступні розмисли. «На початку було Слово і Слово в Бога було…» Й те Слово, що було в  зачині, освятило зернинку слова рідної мови, яка щоразу зростає в новому світі українськості правдою, бо слово рідної мови володіє нами, народом, об’єднуючи його в непереможний міцно стиснутий п’ястук, від якого залежить його доля: «Ми не лукавили з тобою, / Ми просто йшли; у нас нема / Зерна неправди за собою» – писав про долю Шевченко. Зважте – українці звикли до того, що долю дитині дає мати, її шукають, вишивають, її можна погубити, а можна знайти як щастя. У цьому й суть «Материзни», про яку не раз нагадував Пантелеймон Куліш.

Всі ми рано чи пізно пробуджуємося до життя і важливо, щоб перед нами не було мовчазної стіни, байдужого серця, невігластва, закоріненого зла: «Бачачись раніше зі своєю помічницею ледь не щодня, Анна ніколи не надавала значення її завнішності» (с. 260) і не задумувалася над простими життєво важливими порадами своєї помічниці Соні: «Люди міняються, Анно» (с. 260). Анна роздумує про своє заміжнє життя, якщо його можна таким назвати. Вона бажала родинного тепла, материнства, розуміння, поваги, спілкування, інтимної близькості: «Знаєш, Іване, ти роками живеш не зі мною, а коло мене… Чоловік і жінка мають бути одним цілим» (с. 270). Стосунки з Іваном поза логікою елементарного глузду… Пам’ятаймо, що сім’я руйнується зсередини, а не ззовні. Терпіла, надіялася, «тому то немає вже двох, але одне тіло. Тож, що Бог спарував, – людина нехай не розлучає!» (Євангеліє від Матвія 19:6).

Не кожному дано пізнати оте єдине і вічне кохання, дароване Богом. Моя кохана була подібна до Маленького принца: щира, тепла усмішка і золоте, м’якеньке, тоненьке волосся, що розвівалося кольором достиглої пшениці; ступала легенькою струдженою ходою, як стебелинка в платтячку із вранішньої роси… Торкалася мого серця ніжна мить життя – ми завжди ходили вкупі, були щасливими дітьми. Я любив сміятися причинно й безпричинно. Хто здатен осмислити це? ЇЇ розумна й ніжна голівка якраз поміщалася в мозолистих долонях мого серця; її – простий, ідеальної чистоти одяг, єдина пляшечка парфумів на все життя, шляхетність у поводженні, бо любила природу, насолоджувалася працею на землі, загалом була уособленням людської природи, найбільша прикраса якої – усмішка тепла та свіжості. Коли ми йшли, то сонце усміхалося нам, а вітер зупиняв свій лет і тихо-тихо, майже пошепки, співав нам вічну пісню радості кохання. Коли ж вона віддалялася, в порухах її єства я бачив незбагненне й вічне. Пам’ять…

Генрі Форд, коли його запитали, ким він хотів би бути, якби довелося прожити життя спочатку, відповів: «Ким завгодно, тільки б моя дружина була поруч». «Якби з ким сісти хліба з’їсти, / Промовить слово, то воно б…» (Тарас Шевченко).

Щоб кохана дружина була поруч… Просто й геніально! Бо чи є щось сильніше за космічну енергію кохання, даровану нам Богом?..

А ще ж – це наше українське… Не втомлююся цитувати наступний текст Петра Кралюка про те, що Україна знайшла формулу вічності життя  тисячоліття тому, тож автор, осмисливши це, просить іти разом із ним у «Відновлений рай»: «Повертаємось до човна. І бачимо диво-дивнеє. Біля води сидить маленька дівчинка. Це в селі, де самі старики! Вона бавиться. Але якось по-дорослому.

– Як тебе звати? – питаю.

– Славою.

– А ким будеш, як виростеш?

– Мамою».

Боже, як же багато значить для українця одне-єдине чарівне слівце, сказане дитиною! «Вічність була до приходу твого на світ, чоловіче, – / Буде вона й по тобі…» (Леонід Таррентський).

Анна розійшлася з Іваном. «Самотуючи», жила надією про материнство. Стосунки з Макаром (дружина, двоє дівчаток, «яких він до нестями любив»), блаженство інтимного життя і тут сталося те, що мало статися: надія на материнство, припинення стосунків, самотність…

Осуджувати?.. «Не судіть, щоб і вас не судили» (Євангеліє від Матвія  7:1). Серцю не накажеш, але нехай наші вчинки керуються думкою серця. Оберігаймо своє серце («серце» – в біблійній мові часто «розум») від лихих і немічних тілесних думок, «Бо де скарб твій, – там буде і серце твоє!» (Євангеліє від Матвія 6:21). Життя…

Щастя материнства… Лесику три роки. Далі: «Усе намагаюся пригадати… зрозуміти, як це сталося. Але перед моїм зором лише стіна, я не можу її здолати» (с. 308). Від себе не втечеш, надто від власного болю: «Я ночами не сплю і думаю: може, Господь покарав мене за невситимість?» (с. 319). Бог нікого не карає. Людина сама себе карає – час і обставини. Анна картає себе за надмірний егоїзм, що не намагалася допомагати нужденним… І тут чуємо голос Соні, мудрість з народу: «Анно, ніколи не пізно робити добро» (с. 320).

Стіна мовчить: «Переді мною чорна стіна, і я не можу крізь неї пробитися…» (с. 337), але ж і Анна нічого їй не сказала. Життя продовжується, і та «стіна», яка попереду, мусить бути подолана. Син Лесик – його щастя, коли хтось думає про нього, молиться за нього і поєднаний з його серцем невидимою духовною ниткою життя. Невидима духовна сила поєднана з життям сина, в ній вічність людини, в ній енергія, яка допоможе здолати «стіну» і вона заговорить. Мандрівка думкою серця триває – дорога ж терниста…

Богдан ДЯЧИШИН, член НСПУ,

лауреат премії ім. Івана Огієнка, Львів 

 _________________________                                                      

*Михайло Саченко, «Коріння».

*Караєва Доріс.

Поряд з ним і зі Світом: Вірші: пер. з естонської Каті Новак. – Львів: Каменяр, 2018. – 182 с.: іл. – Ест. і укр.

IMG

 

Leave a Reply

Your email address will not be published.