Між Карпатами і Татрами. Альманах. Випуск 29. – Ужгород: ТIMPANI, 2018. – 72 с.

Спочатку зауважимо таке, не можемо вважати себе уважними читальниками альманаху. Вже хоча б тому, що до нас завдяки рідному книго- розповсюдженню різними шляхами потрапляли лише окремі його випуски. Але те, що зуміли перечитати, здебільшого сподобалося. Впало нам у вічі й оповідання «Медова баба» словацького письменника Міколая Душана у перекладі Івана Яцканина.
Але перед тим, як повести мову про цей твір та його інтерпретацію, варто, напевно, хоча б побіжно згадати про автора і перекладача. Виходячи з відсутності широкої інформації серед вітчизняних поціновувачів красного письменства. Як стверджує засновниця видання письменниця Тетяна Ліхтей з Ужгорода, Міколай Душан 1979-го дебютував прозовою книгою «Таке коріння». Нині він – відомий прозаїк і публіцист, автор багатьох видань. А Іван Яцканин – знаний український письменник із Словаччини. Виступає і як перекладач з чеської, словацької і польської мов. Знані його інтерпретації творів Юліуса Балци, Марека Вадаса, Станіслава Штепки, Йозефа Банаша, Любоша Юріка та інших авторів. Тепер до цього почесного переліку додався Міколай Душан з його оповіданням «Медова баба».
Про що воно? Якщо коротко, то в основі твору лежить тривіальна ситуація. Авор описує те, як скульптор працює над новим твором. Ніби й нічого надзвичайного немає. Враховуючи те, що Міколай Душан знаний читачам як майстерний описувач мистецьких шукань. Згадаємо хоча б про його книги «Тліюче сонце» та «Майстри пензля». (До речі, цей напрям творчості детально описав письменник і науковець Микола Зимомря з Дрогобича на Львівщині.)
Та повернімося до самого оповідання, вірніше до його перекладу. Тим паче, що у цьому тексті є чимало вдалих моментів. І не бачимо нічого дивовижного у тому, що перш за усе маємо на увазі метафори, порівняння, образи, слововживання, які доречно використав автор і майстерно відтворив інтерпретатор (Вважаємо, що вони є дуже доцільними у творі, неперебутньо свідчачи про манеру письма.)
Вглибимося думками у метафори. «Шепотіла невидима істота», «Буря гналася з верхів’я у долину», «По нутрощах розлилося лагідне тепло», «Зійде з постаменту без крихітки ганьби», «Кинеться у хвилі невпевненого майбуття». Коли, читаючи оповідання, натрапляємо на ці та інші метафоричні зблиски, то з’являються непрості відчуття. З одного боку, усвідомлюємо, що не всі слововияви виблискують новизною, але вони приваблюють до себе органічністю у контексті. А з другого? Хотілося б більшої їхньої присутності у тексті, хоча розуміємо, що не може весь твір бути побудованим на метафоричності. (Написали це і подумали, що, можливо, суперечимо самі собі. Адже «Медова баба», хочемо того чи ні, є метафоричним образом.)
Та не лише метафори «дихають» дивовижністю. Чарівністю пронизані і порівняння. «Голос звучав, сяяв, як раннє сонечко», «У променях сонця напій виглядав прозорим, мов янтар», «Розмальований квітами, як за часів хіпі», «Стирчав, як кілок у плоті», «У прозорому вбранні з індійського шовку легесенького, як вітерець». І знову ловимо себе на думці про якусь звичність порівнянь. Чи не йде це від того, що вони не випирають у тексті, бо є такими природними у ньому.
Помічаємо в оповіданні і цікаві образи. До них, зосібна, віднесемо «глибоку прірву людської пам’яті», «оповідальний млин», «небесних робітниць», «дражливу дозу страху», «бджолину королеву». Разом з такими літеросплетіннями, як «поздоровники», «розповідачі», «джинджик», «чепуріння», «пригодництво» та іншою подобизною неологізмів, рідковживаностей та діалектизмів вони створюють неповторність для сприймачів.
Згадаємо ще про два моменти. У канву оповіді органічно вплітаються пейзажі та пряма мова. Про неординарність творчого думання свідчить і живописання словом. «Дерева ніби виростали прямо перед ним. Під гірським стрімчаком густі занавіски з гілля нарешті розкрилися, розгорнулися, і він побачив галявину, осяяну місяцем». «При світлі місяця бачив численний скрипковий оркестр підкарпатських ромів, які виграють то буйні танці, то задумливі романси», «З берегів вимелася каламутна вода, з дерев були одні тріски, лежали на собі у могутніх пірамідах, мов розбите військо у боях біля Розгановець» (Тут, як на здається, слід акцентуватися на двох нюансах. По-перше, в пейзажних описах часто-густо автор і перекладач переплітають тропи, про які вже йшлося. По-друге, нерідко воєдино зливаються реалія та уява. Крім того, пейзажність виграє через присутність дій живих осіб.)
Щодо прямої мови, то тут скажемо про таке. Діалоги та монологи органічно доповнюють мову автора. Хоча прагнеться, аби таких чарівностей було більше. (Переконані, що і тут – не все так просто. Одна справа – наше хотіння, а інша – логіка оповіді і манера викладу думки прозаїком та перекладачем.)
Тепер висловимо і деякі загальні міркування. Творчої удачі, напевно, не було б, якби не точність думок прозаїка і вибір перекладачем саме цього твору для інтерпретації як такої, яка близька йому за духом. І ще одне. Кожен може у цьому пересвідчитися, порівнявши переклад та оригінал словацькою мовою, які зібрані під однією обкладинкою.

Олег Василишин,
кандидат філологічних наук,
доцент КОГПА ім. Тараса Шевченка
Ігор Фарина, член НСПУ,
лауреат Всеукраїнської премії
імені братів Лепких

Leave a Reply

Your email address will not be published.