У 1898 році в Чернігові вийшла невеличка книжечка «Веселий оповідач», яка відразу стала бестселером. Нею, упорядкованою Борисом Грінченком, зачитувалася вся Україна. Адже це було перше видання народних усмішок. Ця книжечка залишила помітний слід у свідомості українців кількох поколінь.
Сміховинки про простих сільських дядьків та тіток і сьогодні викликають усмішку, бо взяті з живого джерела народного характеру. Скажімо, такі: «Казав один дядько: — Що як би ковбасі та крила!… Кращої б птиці не було!…»; « — Хто винен», « — Та, звісно, невістка», « — Так її ж і в хаті нема», « — Та плахта її висить». Частими персонажами виступають метикуваті цигани (« — Цигане, твого батька впіймали», « — Де?», « — У коморі», « — Е, у коморі хоч би кого, то піймають. Ви його в степ пустіть, та й піймайте») і недотумкуваті солдати-москалі, з яких наші земляки реготали навіть з їхньої чудернацької мови: «Ночував солдат у баби, а як йшов, то гуску вкрав. Наздоганяє його баба: « — Службо, підожди!», « — А что, бабушка, мне скажеш?», « — Та гуску мою віддай!», « — Ах ти, Боже мой! Ето гуска разве? Е, какой я дурак! Возьми, бабка. Я думул, что ето гусак».
І першу свою усмішку, яку запам’ятав на все життя, я почув від матері, вона теж з «Веселого оповідача», хоч мати того й не відала: « — Що ваші дівчата роблять?», « — Шиють та співають», « —А мати що роблять?», « — Поруть та плачуть».
Певна річ, трапляються у книжечці і такі смішинки, які вже не викликають регітні у наших сучасників. Як не викликають запального сміху і анекдоти (для мене це жанр міського фольклору) пізніших часів, наприклад, про Чапаєва (« — Василю Івановичу, «білого» привезли!», « — Скільки ящиків?») чи про вірменське радіо («— Чи добре у Вірменії з м’ясом?», « — З м’ясом у Вірменії добре, а от без м’яса дуже погано!»; «Де народилася чечітка? Вірменське радіо відповідає: «Чечітка народилася в родині вірменина Карапетяна, у якого було 14 дітей і один нічний горщик»), анекдотики про Хрущова і Брежнєва, за які хоч і не саджали (звісно, не картоплю), як було про Сталіні, але все ж розповідали з острахом. Не сміються навіть з найкоротшого анекдотця: «Єврей-колгосник». Гумор старіє — як і люди, як і будинки, як і найживучіші бестселери.
Але, на мою думку, всі сучасні усмішки-анекдоти пішли саме із благословенного Борисом Грінченком «Веселого оповідача». Смійтеся — хоч не смійтеся, але все ж: «Сьогодні бачив оголошення «Продаю принтер», написане від руки. Щось тут не так»; «Чернігів настільки культурне місто, що птахи, пролітаючи над ним, терплять»; «Хлопець, який став батьком у шістнадцять років, навіть сосиски їсть з целофаном»; «Не так страшний зубний лікар, як ціни на його послуги»; «Батько нагримав на матір, мати посварила сина, син штовхнув кота, а кіт надзюрив усім трьом у капці»…
Щоправда, сто з хвостиком років про оковиту не густо було усмішок, бо менше її пили. Нині ж «горілка — дивний напій: смак постійно один, а пригоди завжди різні»; «Горілка швидко закінчилася, а ось із заїдком проблем не було — сантехнік Вася уміє розрізати яблуко на 64 шматочки»; «Горілка на полюванні врятувала набагато більше звірів, аніж Грінпіс»; « — Ти теплі речі взяв?», « — Так, сім пляшок…»
Отож, стає моторошно і від горілки, і від сусідньої країни із «старшим братом», в якій можна почути таку відповідь: « — Мамо, що це велике і страшне за вікном?», « — Це Росія, синку…» Та давайте усміхнемось з цього анекдотика — російського анекдотика…
Володимир Сапон
Жовтень 2014 р.