*Карєва Доріс. Поряд з Ним і зі Світом: Вірші: пер. з естонської Каті Новак. – Львів: Каменяр, 2018. – 182 с.: іл. – Ест. і укр.

Вцілілій миті тій нема ціни

Бо час – одлуння втрати:

                                він – це ми.

          Андрій Содомора

                  «Пригорща хвилин»

Читання поезіі, саме поезіі, а не віршів, спонукає до заглиблення у внутрішній світ поета, його філософії життя, переживання і одна єдина думка може ємко закорінитися в пам’яті серця й розмисли над нею опановують нашим мисленням, яке непідвладне часові, бо поезія – це «світи, де не панує час» (Богдан Ігор Антонич, «Поет»):

Серце пише. Рука виводить рядки.

     ………………………………………………….

Рука пише. Серце відає,

воно мовчазне і кохає.

Те, що з рядків промовляє,

зачаровує і вражає (с. 81).

Час є суб’єктивною похідною нашого розуму від реального процесу руху в навколишньому світі. Об’єктивно відтворюючи динаміку руху, розум суб’єктивно зберігає всю інформацію, яка в ньому нагромаджується. Поза розумом немає образів, не існує і часу, але є рух. В Бога все перебуває в русі. Не усякий рух ми можемо побачити, «бо ходимо вірою, а не видінням» (Друге послання ап. Павла до коринтян 5:7**). Людська пам’ять фіксує рух, а не час. Якщо б не було пам’яті, то був би відсутній час. Для Бога не існує часу, бо Він вічний. Для людського розуміння вічності порозмислюймо над текстом: «Нехай же одне це не буде заховане від вас, улюблені, що в Господа один день – немов тисяча років, а тисяча років – немов один день!» (Друге послання ап. Петра 3:8). А все ж: «На час оглянься добрими очима – усе, що міг, він дав» (Емілі Дікінсон). Час, у якому живемо, – мить нашого життя, як і кохання, тому: «Бажання зробити швидкоплинне вічним – це і є кохання» (Рамон Гомес де ла Серна). Хто може заперечити це? Хоча поетка й таке написала: «Хто вчився любити, / вчився вмирати» (с. 23). Життя: «Хто живе, є життям навзаєм» (с. 21).

«Головне в житті – життя. А решта – література», – сказав Василь Стефаник. У житті – життя, життєвий час! Той час, про якого мовить Сенека: «Ніщо не є нашою власністю, – ніщо, окрім часу, яким живемо, в якому живемо. Все інше чуже» («Моральні листи до Луцилія»). Та чи живемо в часі, в якому живемо? Андрій Содомора стверджує, що «…час – це те, що в ньому». То ж помандруймо дорогою життя, досліджуючи, що ж в цьому часі ми знайшли, чим його наповнили, бо кожна зміна починається з усвідомлення сутності свого «Я» – частини великого Цілого:

Так ніби прийде час,

у свій час

розпізнати щось,

змінити щось,

зробити щось,

тоді розіллється світло земного дня (с. 11).

Слово, час, світло, дорога: «Всі слова уже були чиїмись» (Ліна Костенко), – так і наші слова, але, звісно, щоразу по-іншому і здебільшого стосовно сьогодення сказані. І завжди слово – у парі з думкою. Добре думати й читати, але необхідно ще й діяти, бо дія дає думці життя. Думка без життя, життя без думки – мертві. Поетка діє добротним, щирим, думним, правдивим словом. Нехай воно живе в народі й передається від покоління до покоління…

Сонце: «Але тим не менше сяє. Сонце. / І усе крізь усе (с. 13), бо «Сонце – мусить мати життя, душу» (Андрій Содомора, «Афористичні етюди»). «Do, ut des» – даю, щоб ти дав. У світі так мало тепла, любові – Сонце ж світить, дарує тепло, бо ж у ньому душа (дух) любові, й воно споглядає на результати свого давання, на люд планети Земля, воно ж бо «око світу» (там само). Сонце освітлює нам дорогу життя, дорогу правди, яку дарує нам Бог:

Я не знаю, чи усі дороги прагнуть правди,

але кожна з правд – дорога (с. 15).

Чи «кожна з правд – дорога»? Але ж кожна, стосовно латинського вислову: Via es vita – «Дорога – це життя». Побутує думка, що у кожного своя правда. Чи здатні люди порозумітися, об’єднатися? Рух до єдності народу – рух до свободи, людяності, рух до перемоги над чужими стереотипами у формі (лат. – красі) пошанування слова рідної мови: «Для Потебні було очевидним, що чуття і свідомість народної єдності є не тільки результатом спілкування думки, воно можливе при єдності мови й наявності національної ідеї» (І. С. Захара, «Українська філософія»).

Що таке істина, логіка буття? Завдання логіки – аналіз наукового методу мислення. Розмислюю, читаю: «Ґедель показав, що істина є сильнішою за можливість доказу, тобто не все, що є істинним, можна довести» (Марія Фюрст, Юрґен Тринкс, «Філософія»). Логіка буття – це, коли добре мені, то й добре моєму ближньому, або «Може, це і не дуже правильно з погляду вічності, але наше ставлення до інших майже завжди залежить від їхнього ставлення до нас» (Михайло Слабошпицький, «Протирання дзеркала»).

Логіка – це не «хитрість світового розуму» (за Геґелем), щоб користуватися індивідуальними інтересами і пристрастями для досягнення своїх цілей, бо ще Сенека вчив жити для інших, якщо хочеш для себе жити…

«Якимось чином не стане ліпше» (с. 17). Таки не стане! Усе в цьому житті залежить від часу, обставин (Екклезіаста 9:11) і нашої важкої щоденної праці. Ми суть те, що не розуміємо, відкидаємо, якщо не побільшуємо наші знання, духовність… Людина, щоб жити, мусить навчитися думати! Дитину (дорослих також) потрібно навчити любити й думати, а все інше здобувається важкою щоденною працею. Дбаймо про пам’ять серця, бо пам’ять – це основа душі, розуму. Наше життя – це мить між минулим і майбутнім. Щоб душа не спала, а трудилась, щоб мозок працював, людина мусить хоч інколи дивитися в небеса і не бути байдужо-бездумною; тільки висока жива думка оживляє розум:

Задума – щось зависле; думка – лет,

а дума – тяглість, крила розпростерті.

Де роз-думи – мислитель там, поет.

Без-думність погляду – то подих смерті.

Андрій Содомора, «Пригорща хвилин»

Роздумую, читаю, «Бо читати й не прочитувати – то не почитати» («Дистихи Катона»). Є в книжці і незрозумілі тексти (с. 17, 41,   67, 71, 77, 93, 99) – сила поезіі в знанні і думці. Вкотре читаю, перечитую, цитую статтю Володимира Базилевського про тенденцію сьогочасних публікацій, які претендують на те, щоб їхні автори називалися поетами: «Сьогодні, коли вільно говорити усе, що захочеться, зауважуємо дивну тенденцію: поети граються в загадковість в ім’я загадковості. Намагаються зашифрувати текст і тоді, коли зашифровувати нічого. Коли за шифром – приблизність чи порожнеча. Класична ясність нині не в моді» («Літературна Україна», 41 (5774), 8 листопада 2018 року). Далі пан Володимир стверджує, що ці, так звані поети «не знають що  сказати» бо не здатні думати (брак досвіду, знання, не читають книжок і тд): «Незрозумілість претензійна і недалекоглядна. Бо приречена на нечитабельність, отже, на непотрібність» (там само). Попри те вірші, які читаю, є поезією.

Далі читаю… Не будемо розмислювати про силу слова, те що думки здатні матеріалізуватися, але пам’ятаймо, що «В мовчанні володіємо словами, / Та сказані вже володіють нами» (Сааді, «Бустан»). Не завше ми здатні зрозуміти сутність слова і глибинний зміст думки:

    …………………………………..

слово стане тим, що ще

не має назви. Тим, що з людини

людину робить,

такою, що народжена була.

Але Він не промовить ні слова (с. 25).

Але ж Він промовляє, Він все сказав і світ створений Богом тому підтвердження – «вчувай, відчувай, вдивляйся» (с. 33). «А що за небом? /   Мабуть, думка» (с. 47) – Дух Божий всюди й у всьому і думкою людина сягає зоряного неба. Сягаємо краю, а далі – новий початок, нескінченність. За кінцем – початок і ніщо для людини «так не страшно, як вічність» (Паскаль, «Думки»). Ми не завжди здатні прочитати створене, почути Його мову, тихоту Всесвіту і красу, яка промовляє до нас мовою нашого серця, в якому Він може оселитися – не пускаємо: «Мавши очі – не бачите, і мавши вуха – не чуєте?» (Євангеліє від Марка 8:18а). «На початку було Слово, і Слово в Бога було… (і тим словом названий Ісус Христос – Б. Д.)». Й те Слово, що було в  зачині, освятило зернинку слова рідної мови, яка щоразу зростає в новому світі правдою, бо слово рідної мови володіє нами, народом, об’єднуючи його в непереможний, міцно стиснутий п’ястук, від якого залежить його доля.

Доля кожної людини зокрема залежить ще й від того чи ми з Богом: «Усіх / наповнює один і той самий дух» (с. 49). У кожній живій істоті, як і дереві, рослинці (яким чином вони мислять, ми не знаємо і не маємо змоги дослідити доступними методами), є невеличка, крихітна частинка Божого Духу. Різниця між людиною і твариною полягає в тому, що людині даровано здатність наповнювати свій мозок знаннями і мислити, творити, примножуючи цей Дух; тварини ж отримують для життя Дух з базовим вмістом запрограмованих інстинктів. Тварина дивиться під ноги, а людина, інколи, споглядає зоряне небо. Якщо цього «інколи» буде більше, то й духовність людини зростатиме. Дух людини не щезає, не розчиняється у Всесвіті, а осідає, записується на Божих носіях, скрижалях вічної пам’яті (Екклезіаста 12:7), що спонукає до глибшодумання, на засаді чого й можливе сприйняття незмінного імперативу життя – «Віра, надія, любов»: «Мене тримає / Твоя віра, захищає Твоя думка. / У Тобі я безпечна» (с. 119), бо «П’ю, п’ю Твоє слово» (с. 121), «Я знаю, Ти є думкою, я – чуттям, / я відчуваю Тебе. А Ти мислиш в мені (с. 117).

Гортаю сторінки книжки, подумки повертаюся до прочитаного. Зрозумівши глибину кожного людського серця, наповненого одною любов’ю, без краплі ненависті, людина знаходить серединну стежку. Ненависть між людьми не передбачена в жодній програмі, як не запрограмоване змагання між правою і лівою рукою, між одним і другим оком чи вухом. Просвіта – відлік світла у будь-якій темряві. Якщо я сприймаю і розумію інших, то й прийняти мене «таким, як я є» мають і вони, бо сутність людини – бути собою, не зрадити себе, свою пам’ять, пам’ять свого роду, на-роду, родо-воду, що і є генофондом кожної нації: «Ти не є кращим від когось. / І від когось не гіршим. / Світ був даний тобі. / Вбирай же його очима» (с. 53). Кожна людина є такою, як є, але, прикладаючи зусилля, може стати кращою. Хоча: «Багато хто мріє про те, щоб стати іншим. Але стати собою набагато складніше, ніж стати іншим» (Володимир Єрмоленко, «Далекі близькі»).

Не шукайте послідовності в моїх розмислах, якої не може бути й у  поетичній книжці – вона не є підручником з тієї чи іншої галузі знань. Тому я подумки повертаюся до осмислення назви «Поряд з Ним і зі Світом», Світом створеним Творцем нашим небесним:

І я люблю Тебе,

Бо я Тебе любля.

Для чого зустрічатись –

Ти є воздухом для мене.

Повсюди понад (с. 103).

Сенс буття людини, народу – примноження інтелекту, духовності на основі третьої невидимої сили, в процесі осягнення форми (лат. – краси) життя з Богом, щоб в усіх проявах її діяльності думка випереджала дію: «Бога річ божії справи творити, / А чоловіка – по-людському жити» (Менандр): і «Саме у цьому полягає суть гуманістичної традиції взаємодії душі та розуму, коли відбувається просвітлення: не лише просвітлення розумом людини, а й самого розуму душею людини. Тоді розум набуває ознак мудрості… Споглядання потребує поєднання питання “що я повинен робити” з питанням “яким я повинен бути”… Людяність людини визначають її осягненням Бога як синтезом, взаємодією свобідної волі людини, джерело якої – серце, і божественної благодаті» (В. П. Мельник, «Філософія. Наука. Техніка»). Вічна проблема нашого буття. Про її сутність розмірковує і Микола Ільницький в своїй книжці «Знаки доби і грані таланту»: «Центральною проблемою у вченні Г. Сковороди Д. Козій вважає проблему самопізнання, в акті якого людина виходить за межі свого фізичного існування – найближчий його щабель, і прямує до найвищого – праджерел буття, до Бога, “іскри Божої в серці нашому” – “іскри воскресіння”». Людство віддаляється від Абсолюту (Бога) і не намагається пізнати хоча б ази Його сутності. Людина поставила себе у центр Всесвіту і вважає, що все слугує їй і обертається навколо неї як єдино можливого центру. То ж не випадково поетка просить: «Думко, будь моєю бритвою Оккама» (с. 93), бо людині важливо не зациклюватися на дрібничках, а зосереджувати розум і серце на основному. Пошук істини, пізнання природи мусять приносити людині добро: «…бо істина – се як Бог, якого шукаємо, в якому розчаровуємося, в якого через своє невірування віримо…» (Євген Баран, «Шоколадна Україна»). Процес пізнання мусимо будувати таки чином, щоб думка випереджала дію: «Міркуй, коли кладеш стрілу на лук, / А не тоді, як випустиш із рук» (Сааді, «Бустан»).

Життя прекрасне, і жорстоке, і підступне водночас. Не випадково Ольга Хоружинська (дружина Івана Франка) в свій час написала: «Мабуть наші страждання і є найбільшою таїною буття?».

Любове моя, чи знаєш, що біль цей –

джерело возвеличення? (с. 123)

Так є: «І навіть коли приходить біль, людина має свободу пустити його собі на користь. Мідь перетворити на золото» (Володимир Єрмоленко, «Далекі близькі»). Знаходьмо час, щоб у спокої і цілковитій тиші мовчання заглиблюватися в незбагненні нурти нашого життя, пропонуючи свою формулу вічності і любові: «…А жити можна і не вміти, / якщо любити вмієш ти» (Богдан Смоляк, «Альпінарій).

Що ще посутнього можна сказати про прочитане? Окремої  похвали заслуговує мова перекладу поезіі. В розмислах поетка намагається осмислити непідвладне нашому розуму:

Нехай перед Богом

будуть прочитані

знаки Молочного Шляху мого (с. 51).

Дорога пізнання не закінчується… Авторка промовляє словом правди, думним, простим, щирим – це поезія осмислення сенсу життя, пізнання навколишнього світу, яка вибудовує окремішню дорогу життя в серці і душі читача «аби Бога хвалити – / … / і зрозуміти: благо на щодень» (с. 163). Щоденна праця допоможе розпізнати, пізнати – це, що нам дано «у свій час» (с. 11), який прийде, якщо її результати  не суперечитимуть логіці буття. Наповнюймо цей час плеканням свого інтелекту, духовності у процесі осягнення форми (лат. – краси) життя з Богом. А єдність народу набувається у прагненні до свободи, людяності, в русі, який має форму пошанування слова, до перемоги над чужими стереотипами. Простота означення і розуміння часу: «Один, два, три – і собака пов’яже / причину і наслідок. / Розум пса є його часом. / А наш означує Ейнштейн?» (с. 155). Ейнштейн означує наш час? Пригадалася природність світовідчуття Блеза Паскаля, який стверджував, що людина утримується на грані двох безодень: безодні нескінченності Всесвіту і безодні небуття. Його лякала тихота зоряного неба і відчуття самотності: «Під чарівною неба межею / ти раптом лишився сам (с. 161). Бо ж незвідана таїна життя, у крапельці роси, «в травинці тій, – уся світобудова» (Андрій Содомора), незбагненному хаосі мурашника, промінчику вечірньої зорі, сході і заході сонця і помаху крила метелика:

Метелик, руху крил його

вивільнили буревій,

пробудили філософа,

зрушили єдність Всесвіту,

постали переді мною в повітрі,

так ніби віршем (с. 167).

Ну, і думка на сам кінець мого прочитання книжки. Те, що Микола Ільницький написав про поезію нашого земляка, повною мірою співзвучне з поезією Доріс Карєвої: «Загалом поезія Б.-І. Антонича побудована за принципом співвідношення між речевістю та духовністю світу, в складках якого наявні обидві сторони цієї бінарної опозиції» («Знаки доби і грані таланту»). То ж побажаємо книжці гарної дороги до вдумливого естонського і українського читача, щоб поєднати невидимою духовною ниткою життя народи двох країн: «У книзі відгуків Бога / ми лишаємо свою вдячність» (с. 109).

    ————————————————

     *Катя Новак – студентка 4-го курсу філософського факультету Львівського національного університету імені Івана Франка.

     **Тут і далі біблійні вірші цитовано за виданням Біблії (Святого Письма), перекладеної Іваном Огієнком.

    Богдан Дячишин, член НСПУ,

    лауреат премії ім. Івана Огієнка, м. Львів

На фото: Катя Новак

.

IMG_2379

Leave a Reply

Your email address will not be published.