На розі вул. Лесі Українки-Івана Чмоли у Дрогобичі стоїть одноповерхова кам’яниця початку ХХ ст. Протягом 1944-1951 рр. у ній проживав партизанський генерал-майор, начальник Дрогобицького обласного управління НКВД, відтак МВД, керівник сотень жорстоких каральних операцій проти ОУН-УПА та місцевого населення, удмурт за національністю, Герой Совєтського Союзу Алєксандр Сабуров, у якого були за плечима чотири класи початкової школи і короткі політичні курси. Про нього і його другу дружину Інну Марківну ходили цікаві розмови і мали під собою реальне підґрунтя.

Виклад їх змісту доцільно почати від…стебницького десятикласника Любомира Старосольського. У 1972 р. він разом з однолітком Романом Калапачем, за сприяння ще двох друзів підняли в Стебнику два синьо-жовті стяги, за що опинились у мордовських концтаборах Росії. Там Старосольський познайомився, крім інших відомих політв’язнів, і з колишнім вояком УПА богатирської сили Миколою Кончаківським родом із Городоцького району на Львівщині, який на той час провів у концтаборах ГУЛАГу 25 років. Одного вечора 1974 р. Любомир застав його в читальному залі табірної бібліотеки за переглядом головного органу ЦК КПСС газети «Правда». Показавши сторінку з некрологом про смерть Сабурова, малоговіркий Кончаківський кинув:
-О, помер мій колєґа!
Від такої несподіваної звістки нескорений повстанець поділився давнім спогадом про московського ката українського народу. Кончаківський служив у спеціальній боївці тоді вже прославленого невловимого провідника спеціальної боївки ОУН-УПА з Трускавця Романа Різняка-«Макомацького», де йому спорудили пам’ятник. І не просто служив, а був його «правою рукою» в найризикованіших акціях. За Макомацьким безуспішно полювали німецькі ґестаповці. За «других совітів» Провід СБ доручив йому створити й очолити мобільну боївку з 80 найвідданіших і навідважніших месників. Їхнім завданням було знищення ворожих терористичних груп, що видавали себе за бандерівців, підтримання суворої дисципліни в лавах УПА та ОУН, боротьба з проявами грабіжництва і перевищення влади, відвернення бойових дій у населених пунктах для уникнення жертв серед мирного населення, збирання розвідувальної інформації тощо.
Перевдягаючись у мундир то капітана, то майора НКВД і вільно спілкуючись із совєтськими офіцерами, Макомацький не лише здобував потрібну інформацію, але й сіяв страх і паніку серед ворога. Розлючений Сабуров робив спроби поквитатися з Макомацьким, та спіймав облизня. Тоді він запросив месника на…«дипломатичні» перемовини, вважаючи, що Макомацький злякається і не прийде. Але той прийняв виклик, і зустріч відбулась. Однак сторони ні про що не домовились і розійшлись. За голову Макомацького Москва пообіцяла орден Лєніна і великі гроші. Невловимий і до відчайдушності сміливий месник щасливо уникнув усіх пасток і продовжив боротьбу.
Наприкінці 1945-го чи на початку 1946 р. Макомацький із Кончаківським у формі совєтських офіцерів чекали серед білого дня своїх зв’язківців на Гірці поряд з Дрогобичем. Їх чомусь не було. Месники зібралися було йти, коли з боку Трускавця над’їхав легковий автомобіль «Вілліс». Макомацький махнув рукою. Машина загальмувала. «Офіцери» миттю відчинили дверцята і побачили поруч із водієм…самого Сабурова! Раптовість наскоку паралізувала спротив енкаведистів, чим скористалися упівці. Макомацький назвав себе і наказав:
-Тіхо! Ми стрєляєм момєнтально!
Двох охоронців на задньому сидінні вони швидко роззброїли, зв’язали, заткнули шматами роти і залишили в лісі. У цей момент неподалік зупинилась автоколона енкаведистів, котрі їхали на каральну операцію, бо зіпсувалась передня машина. Незважаючи на смертельну небезпеку, Макомацький звелів водієві Сабурова їхати до Дрогобича в управління НКВД, а генералові шепнув:
-За спасєніє своєй голови отдадітє нам самиє сєкрєтниє докумєнти. Согласни?
Генерал на мить задумався і згідно кивнув головою. Біля управління Макомацький із Сабуровим залишили Кончаківського стерегти водія, а самі зайшли в будинок. Невдовзі два солдати винесли ящик і поклали в машину. Слідом появились Макомацький і Сабуров і поїхали в напрямку Борислава. У лісі біля села Модричів Кончаківський з водієм віднесли ящик за дерева. Макомацький наказав водієві повертатися. На околиці Дрогобича Сабурова висадили, а Макомацький поїхав на присілок Трускавця Пом’ярки і відпустив водія, щоб той забрав по дорозі до Дрогобича свого начальника. Життя енкаведиста врятувало єдино те, що його знищення загрожувало обернутись новою хвилею репресій і смертей серед мирного населення…
Збігали дні, тижні, місяці. Внаслідок підлої зради Кончаківський потрапив до дрогобицької тюрми «Бриґідки», відбув страшні допити й катування, почув смертний вирок і чекав розстрілу. Одного дня двері камери відчинились, і він побачив…Сабурова. Мовчки подякувавши в’язневі за свій порятунок, він сухо кинув:
-Всьо жє я бил прав і побєділ. Ти проіграл. Но ти нє бил бандітом…
Незабаром засудженого викликали «с вєщамі» до кабінету якогось майора:
-Подпіші, – підсунув той папір. В’язень підписав, навіть не глянувши.
-Дажє нє жєлаєш прочєсть?
-Я знаю, що мене чекає.
-Но ти всьо жє прочті.
Кончаківський пробіг очима рядки: «Расстрєл замєніть на 25 лєт лішєнія свободи».
-Благодарі Сабурова. Ето он хлопотал за тєбя…
Час повернутись до дружини Сабурова Інни Марківни, молодшої за нього років на п’ятнадцять. Білявка була вродлива, високого зросту і стрункої статури. Володіла поетичним хистом і навіть видала збірочку віршів. Першого чоловіка Інни, відомого комсомольського діяча у Москві розстріляв НКВД. У Дрогобичі жінка любила кататись на сабуровському службовому легковику «Вілліс». Одного разу вона заїхала у придорожний стовп і мало не загинула. А ще жінка закрутила любовний роман із завідувачем дитячого садка, за що той поплатився Сибіром.
Тим часом троє молодих місцевих кравців з майстерні спецторгу МВД пошили племіннику Сабурова, далі самому генералові елегантні офіцерські мундири. Після цього Інна Марківна прийшла в майстерню і попросила одного з них, Володимира Стеціва родом із села Лішні біля Дрогобича, при потребі що-небудь їй підшити або перешити. Ввечері з ним зустрівся стриєчний брат із того ж села, один з районних функціонерів ОУН Микола Стеців на псевдо «Свистун»:
-Будеш брати від цієї жінки дрібну роботу через ад’ютанта її чоловіка. В кишені одягу, який вона даватиме в ремонт, знайдеш папірці. Маєш дуже скритно ховати їх і залишати під цямриною сусідської криниці. Але нікому – ні слова, інакше…
Вряди-годи за дорученням Інни Марківни до майстерні став навідуватись ад’ютант Сабурова:
-Стеців, получі заказ! Расчьот в карманє!
Гроші за роботу жінка платила наперед і з виконавцем замовлень більше ніколи не зустрічалась. Увечері Володимир непомітно ховав зашифровані на звичайному аркушику з учнівського зошита і навіть не заклеєні записки. Жодного разу хлопець не насмілився заглянути в них, бо це було суворо заборонено. Нібито примітивний зв’язок між генеральшею та українським підпіллям тривав до півтора року. Поступово контррозвідка Сабурова щось пронюхала і напала на слід Стеціва. Його запроторили в тюрму на вул. Стрийській і три місяці допитували. Рідкісний факт: арештованого випустили під розписку і негайно відправили до армії аж на Далекий Схід. Десятим чуттям хлопець здогадувався: без впливу генеральші не обійшлося. Після військової служби, відтак на роботі Стеців відчував таємне стеження за собою. Натомість «Свистун» загинув у сутичці з московськими карателями…
Викладені факти про Сабурова та його дружину Інну як таємну інформаторку УПА стали відомі лише наприкінці існування СССР з моєї статті «Агент з гнізда енкаведистів», надрукованої 15 вересня 1990 р. у всеукраїнському часописі «За вільну Україну», що виходив у Львові протягом 1990-2006 рр. Деякі читачі, котрі добре пам’ятали Другу світову війну, брали описане під сумнів:
-Цього не могло бути, бо цього не могло бути ніколи! Енкаведисти мали великий вишкіл, про який «наші хлопці з лісу» не могли й мріяти! То про що ви говорите?
Найлегше було спростовувати безпідставний скептицизм словами Т. Шевченка: «І премудрих немудрі одурять». Одначе скептики продовжували стояти на своєму. Ще через якийсь час ваш покірний слуга збирав матеріали про провідника СБ ОУН Карпатського краю Володимира Лівого-«Митаря» родом із села Болехівців біля Дрогобича і зустрівся в Стрию з колишнім референтом СБ ОУН на Івано-Франківщині, політв’язнем Богданом Чуйком. Наприкінці зайшла мова про Сабурова, і він запитав:
-Чи ви чули, що його дружина була нашим таємним інформатором? Для декого в підпіллі це не було таємницею за сімома замками. Кому належало знати, ті знали. Про це говорили і в концтаборах ГУЛАГу…
-Та я ж писав про неї!
Ми знову присіли, і співрозмовник пролив світло на причину її співпраці з повстанським підпіллям. Інна Марківна була єврейкою. Одного разу упівці захопили в полон банду енкаведистів, серед яких був важливий єврейський діяч або хтось із її близьких родичів. Напевно, за чиїмось дорученням і з великим ризиком для себе кмітлива жінка зуміла ввійти у контакт, провести переговори з окружним референтом СБ ОУН Дрогобиччини Євгеном Пришляком і попросила його сприяння у звільненні бранця. Пришляк погодився, але за її згоду постачати УПА інформацією про оперативні плани сабуровських карателів. Що вона й робила. У висліді появились мої наступні публікації: «Легендарний провідник спеціальної боївки» у часописі «За вільну Україну» від 25 вересня 1993 р., «Дружина кривавого Сабурова була таємним інформатором УПА» в часописі «Вісник Дрогобиччини» від 23 серпня 1995 р. і під таким же заголовком – у часописі «За вільну Україну» від 5 вересня 1995 р.
Отже, тоді я володів двома прикладами таємного зв’язку дружини Сабурова Інни Марківни з УПА. Два однакові свідчення приймає за факт і суд. На жаль, я не здогадався попросити у В. Стеціва та Б. Чуйка письмових підтверджень їхніх розповідей, бо мав би хоч такі «документи». А в лютому 2020 р. до спогадів Володимира Стеціва та Богдана Чуйка додався і третій спогад. Повертаючись із шахового клубу «Софія» удвох із дрогобичанином Богданом Патиківським, ми розмовляли про те і се. Якось він їхав до Києва в одному купе з неодноразовим чемпіоном СССР із шахів львів’янином Леонідом Штейном, але не впізнав його. Після вечірньої перекуски Патиківський запросив Штейна зіграти в шахи, за кілька хвилин програв дві чи три партії і розгубився. Лише тоді видатний гросмейстер признався:
-Не беріть собі цього до голови. Мене звати Леонід Штейн. Напевно, чули про такого?
До переходу на нинішню квартиру Патиківський мешкав у центральній частині Дрогобича по сусудству з колишнім офіцером ненависного йому Сабурова. Екс-енкаведист теж знав про зв’язки Інни Марківни з УПА і поділився з Патиківським, а той аж ось коли – з автором даної статті. Воістину, подумав я, «На ловця і звір біжить».
Після переїзду Сабурова до Москви в 1951 р. Дрогобичем кружеляли шептані розмови про арешт Інни Марківни «за зв’язки з УПА». Вони докотились аж до Москви. Щоб їх розвіяти, жінка спеціально приїжджала на коротко до Дрогобича. Тут вона зустрічалася з тодішнім головним хірургом Дрогобицької області, депутатом Вєрховного Совєта СССР, добре знайомим Сабурова, згодом доктором медичних наук, професором Мирославом Романяком. Мовляв, бачите, я на волі, ніхто мене не арештовував.
Однак виссати з пальця тотожний факт три незнайомі між собою особи і в різний час не могли, і це теж факт. Тому його слід сприймати за достовірний. «Наші хлопці з лісу» теж були не ликом шиті і вміли здобувати потрібну інформацію про ворога з його джерел. Диво, чому виховані викладачами ще совєтських ідеологічних догм частина істориків молодшої ґенерації ставляться до спогадів «дуже скептично». Їм подавай тільки документи, на які звично посилатись: такий-то архів, фонд, опис, справа, аркуш, навіть рядок. За цією порочною логікою не можна довіряти ніяким спогадам ні видатних людей, ні спогадам про них самих. Так і хочеться нагадати скептикам з ученими званнями слова Господа нашого Ісуса Христа: «Томо, будь не невірний, а вірний».
До речі, ті ж таки історики вперто притримуються нафталінної совєтської догми, згідно з якою вік населених пунктів має обчислюватись від першої відомої писемної згадки, і ніяк не інакше. Для західної історичної науки це зрозуміло і нормально, позаяк там збереглися документи навіть від старої ери, не кажучи про пізніші часи. У нас же картина далеко гірша. Середньовічні документи майже відсутні, тож доводиться «танцювати» лише від збережених. Переважно – ХV-ХVІ ст. От і виходить, що доки не буде переглянута ця методологія і не братимуться до уваги напрацювання археології, артефакти та ономастики, нас попросту вважатимуть молодшими від…тих же москалів. Абсурд!
Але повернусь до теми. Залишається додати, що Сабуров помер у 1974 р., а його дружина Інна Марківна – після розпаду СССР. У Мирослава Романяка зберігався номер її домашнього телефону на квартирі у сталінському хмародері на Красній Прєсні в Москві. Після здобуття незалежності України він на моє прохання зв’язувався з нею на предмет її зв’язків з УПА, але жінка зі зрозумілих причин заперечила це. Можливо, колись у якомусь архіві знайдеться документальне підтвердження описаного вище. Адже немає нічого таємного, яке б не стало явним.

Роман ПАСТУХ.

Leave a Reply

Your email address will not be published.