Вона стихійна, справжня: великодушна як жінка і сильна як особа духовна, бо лише сильний може бути таким діткливим, чутливим, слабким…

Пише то вітром до зорі, то зорею до трави, то сльозою по крові. Все – пісня про любов. Так у нас, може, ніхто вже не творить: не економлячи, не шкодуючи. Як дихає. Від себе, від себе… Як співоча (не хижа) нічна птаха – без гнізда, без вирію. Творить, як гадає, ворожить…

Живе так само – не зраджуючи законів зграї, племені поетів, сторожів генетичного коду – наївно і жорстоко, по-дитячому, по-біблійному, бо знову ж, як пташка, – майже не дбаючи про минуле й майбутнє.

Природа (стихії) віддячує їй за вірність і жертовність, не даремно нагороджуючи її даром: з’являтися одночасно в кількох місцях Луцька, одночасно мати справжніх друзів, бути шляхетною, знову ж таки стихійною шляхетністю озера, грому, повного Місяця, затемненого, недооціненого сонця.

Я знаю лише одного поета, який співав так полинно, як Таня, і чия печальність така очищальна, причащальна, як-от:

 

В сумних рядках через далеку відстань

під дикий смак розлитого бордо

я принесу тобі неждану звістку,

ми Всесвіт цей розділимо на двох.

Ти скажеш, ніби влітку випав сніг.

Розгубимось…

І фініш стане стартом.

Ось тільки осінь лишиться мені.

(«Я знаю, милий, як все буде завтра»)

Оце й усе сирітське золото поета – осінь, о! синь, усі, осі…

Всі осі, на яких крутиться-вертиться життя міщанина, у Тані Яков’юк зміщені, бо вона – як дерево без кори – безборонне, але не самотнє. Було б самотнє – було б святе…

А так «Тетянка Яков’ючка» часто безгрішна, але не без гріха, який дозволяється поетам з благословення самої бабусі Вічності, прабабусі Природи, з ласки Божої, яка не любить цифр, а любить біль, білий світ – як білий (в клітинку) листок берести, на якій Таня вишиває той гудок від якоїсь нетутешньої станції, який чує, бачить, відчуває, але не знає нащо…

Вона віддає, професійно кодуючи словом, нам свою енергію, бо що ж таки світ, як не енергії: атома, Сонця, Місяця, клітини красивого, великого, всерозуміючого, всевідчуваючого жіночого серця.

Таню Яков’юк до цієї книжки було невигідно чути багатьом порожньо бочковим рейтингам. Поетично-критична «братва» чи братія ревно боронить свій спокій від поетів в законі (як сторожів генетичного коду етносу, творців легенд), які завжди усміхаються останнім, але не як олімпійці, не як пророки, а як дерева, із яких ще молодих, весняних тешуть хрести, на яких передвісників нових релігій розпинають, або спалюють бунтарів, відбираючи долю, але даруючи волю…

Така, я знаю, Таня Яков’юк, з гармонійно-надривною своєю поезією, яка вже орамлена в книжку:

 

Липень розплавив думки.

Впала Любов – об лезо…

Ось вам з моєї руки –

Томик сумних поезій!

(«Липень розплавив думки»)

Це не філософія. Тут немає зазору між стилем життя і формою знаку.

Так жили-писали, писали-жили, може, Олена Теліга, Марина Цвєтаєва… Вони поза законом, тому що вони самі закон із суддею-часом і адвокатом-простором людського серця, яке, шукаючи щастя, («…нехай воно побуде…») обов’язково натрапить на явище: поезія-пісня Тетяни Яков’юк.

Ігор Павлюк

Leave a Reply

Your email address will not be published.