На думку Мілана Кундери, Росія – це однорідна маса, що все уніфікує та централізує, сповнена рішучості перетворити всі народи своєї імперії (українців, білорусів, вірменів, латишів, литовців та інших) в єдиний російський народ. Європейський простір, який тривалий час підтримував лише комплекс пам’яті, пов’язаний із Німеччиною, поступово збагачується новими тенденціями: на авансцену повертаються народи, принесені в жертву «пактами» примирення, як жертви франкізму в Іспанії або жертви комуністичної політичної поліції в посткомуністичних країнах. До цього контексту слід долучити й спроби осуду комуністичних режимів подібних до гітлерівського, хоча в більшості держав пострадянського штибу злочини сталінського тоталітарного режиму досі не засуджено, а його головного архітектора, скажімо, в сучасній Росії, називають уже не кривавим диктатором, а «ефективним менеджером», який заради перетворення СРСР у наддержаву пожертвував життями мільйонів людей.

Мілан Кундера у своєму знаменитому есеї «Трагедія Центральної Європи» наводить слова чеського політичного діяча ХІХ ст. Франтішека Палацького, який виправдовує існування Австро-Угорської імперії як єдиного можливого бастіону супроти Росії. Палацький попереджав про імперіалістичні амбіції Росії, яка намагалася стати світовою монархією, підминаючи під себе інші народи. «І дійсно, ніщо не могло бути таким чужим Центральній Європі та її пристрасті до різноманітності, – підсумовує Мілан Кундера, – як Росія, однорідна маса, що все уніфікує та централізує, сповнена рішучості перетворити всі народи своєї імперії (українців, білорусів, вірменів, латишів, литовців та інших) в єдиний російський народ…». Письменник аналізує події в Центральній Європі у другій половині ХХ ст.: угорське повстання 1956 р. та кривава різанина, що сталася після цього; Празька весна та окупація Чехо-Словаччини в 1968 р., польські заворушення 1956, 1968, 1970 та пізніших років. Все, що сталося, вважає Мілан Кундера, «драма Заходу – того самого Заходу, який, обкрадений і переміщений, усе ж таки наполягає на тому, що він захищає свою ідентичність». Письменник пропонує перейти від риторики до справи і нагадує про історичну пам’ять європейських народів, про те, що ворожнеча, а тим паче війни, мають поступитися місцем діалогові культур. Європейський простір, який тривалий час підтримував лише комплекс пам’яті, пов’язаний із Німеччиною, поступово збагачується новими тенденціями: на авансцену повертаються народи, принесені в жертву «пактами» примирення, як жертви франкізму в Іспанії або жертви комуністичної політичної поліції в посткомуністичних країнах. До цього контексту слід долучити й спроби осуду комуністичних режимів подібних до гітлерівського, хоча в більшості держав пострадянського штибу злочини сталінського тоталітарного режиму досі не засуджено, а його головного архітектора, скажімо, в сучасній Росії, називають уже не кривавим диктатором, а «ефективним менеджером», який заради перетворення СРСР у наддержаву пожертвував життями мільйонів людей. Європа стає театром повторюваності «рухів пам’яті» у всіх напрямках, де конче треба розробити граматику правил і норм для врегулювання багатьох «гарячих точок», чи то вихід із збройних конфліктів (колишня Югославія, Північна Ірландія), чи то розпад авторитарних режимів (Південна і Центрально-Східна Європа), чи то двостороння конфліктна минувшина (Англія/Ірландія, Німеччина/Чехія, Німеччина/Польща, Росія/Україна, Польща/Україна, Італія/Словенія, Хорватія, Греція/Туреччина тощо.
Тематика примирення як найвищої мети міждержавної співпраці є центральною в діяльності Європейського Союзу, який прагне зблизити між собою колишніх ворогів, взяти під захист національні меншини відповідно до Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин 1954 р., Римського договору 1957 р., Декларації ООН 1992 р., Копенгагенського документа 1990 р., Паризької хартії ОБСЄ 1990 р. та інших керівних документів.
Символом примирення є Музей Європи, відкритий у приміщенні Європейського Парламенту в Брюсселі 2007 р. На думку його Наукового комітету, таке оформлення колективної історії Європи має ілюструвати її культурну єдність на основі спільної духовної спадщини, якими б розбратами і трагедіями вона не відлунювала.
Проте, на думку Мілана Кундери, найкращий спосіб побудувати міцний мир і гарантувати відносно самостійне співіснування – це налагодити культурний діалог між державами і народами. Але, щоб вступити в діалог з іншим типом свідомості, кожна національна культура має допустити всередині себе поліфонію різних голосів. У процесі духовної взаємодії легко усвідомити множинність культур, різноманіття світоглядів і можливість оцінити один і той же факт з погляду носіїв різних культур і віросповідань. У антиномії своє/чуже сфера чужого розширюється, своє уже бачиться не таким масштабним, а радше крихітним стосовно чужого. Це призводить в одному випадку, до бажання захистити свою культуру від загрозливої експансії чужого, а в другому, до прагнення зміцнити своє за рахунок привнесення в нього елементів чужого. В обох випадках треба розмежувати своє і чуже, а допомогти усунути ціннісну нестиковку може лише принцип толерантності.
Колишня Австро-Угорська імперія – один із регіонів, у якому дуже відчутні тенденції мультикультуралізму. Як відомо, до 1918 року українські землі були складовою Австро-Угорської імперії. На Галичині, в Буковині спостерігалася етнокультурна різнорідність – явище, загальне для багатьох країн. Картина постійного етнорелігійного розмежування та соціальних конфліктів між українцями, поляками, німцями та євреями переконливо показана в книзі: «Галичина: багатокультурна територія» (Galicia: A Multicultured Land), що вийшла в 2005 р., в Торонто, за редакцією Крістофера Гана та Пола Роберта Маґочия. Необхідність відновлення історичної пам’яті та національної свідомості зумовлює значний науковий інтерес до вивчення суперечливої минувшини австро-українського П’ємонту. Не дивно, що вчені пишуть про літературний трансфер української теми у творчості австрійських письменників. Насамперед це стосується творів тих поетів і прозаїків, які в середині ХІХ ст. жили на українській частині австрійської імперії, зокрема на Буковині і, під впливом німецького романтизму, змальовували життя українських селян, його болісну минувшину, захоплювалися місцевим фольклором. Тут ідеться про поетів Л.Штауфе-Сімігоновича, автора збірки віршів «Вітання з Нижньої Австрії» (1885), він також зібрав і переклав німецькою мовою «Народні легенди з Буковини» (1885) та «Українські народні пісні» (1868); Е.Р.Нойбауера («Пісні з Буковини», 1870), Й.Г.Обріста («Георгінії», 1870), Р.М.Рільке, який відвідав Київ та інші міста України («Книга годин», 1905), «Книга картин», 1906). Українська тематика віддзеркалена в прозі К.Е.Францоза (оповідання «Повстання у Воловцях», 1874, «Війт із Білої», 1875, роман «За правду», 1881), романах Й.Рота («Марш Радецького», 1932, «Фальшива вага», 1937, «Могила капуцинів», 1938), Е.Е.Кіша (зб. нарисів «Донецькі враження», 1926), Ф.К.Вайскопфа (оповідання «Втеча», 1923, «Смертельний випадок», 1928, «Далекий спів», 1937) та інші. Їхні твори переконливо показали, де той «поріг терпимості», за межами якого починається соціальна дестабілізація, і як його можна зберегти.
Один із молодих дослідників австрійської літератури Іван Зимомря (книги: Австрійська література: моделі рецепції тексту. – Дрогобич – Тернопіль, 2009; Мала проза Томаса Бернгарда: контекст рецепції та генології. – Дрогобич – Тернопіль, 2010. – 164с.; ІванЗимомря. Австрійська мала проза ХХ століття: художня світобудова. – Дрогобич-Тернопіль: Посвіт, 2011 та ін.) вважає, що катенгорія «мультикультуралізму» є важливою частиною процесу реставрації історичної пам’яті і перегляду культурного та літературного канону австрійської літератури, з яким неминуче пов’язане розширення канону, включення в нього нових «рухів пам’яті», фігур, міфів, героїв. Дослідник, схоже, не розділяє тенденції американських учених Г.Адамса, В.Джеймса, Г.Альтшулера та ін., які ставлять під сумнів не лише поняття національної культури, але й національної літературної традиції. У німецькомовному просторі не виправдовують себе теорія «плавильного котла», «салатної миски» та інші, тут мультикультуралізм не пов’язаний з особливим ставленням до питань регіональної та расової ідентифікації, як це спостерігається у США. Досвід австрійської літератури показує, що мультикультуралізм – це не соціокультурна мода та соціокультурна утопія, а художня практика, яка охоплює ресурси пам’яті, політику примирення і їх осмислення – від ідеології і соціології до культури та мистецтва. Розуміння художнього тексту, осягнення його символічного змісту – не просто прочитання, а його дослідження, здійснюване на стиках різних дисциплін: антропології, соціології, політології, економіки, історіографії, психології, педагогіки, семіотики, лінгвістики, літературознавства, мистецтвознавства, філософії.
Теоретичний аспект осмислення поставлених проблем дав змогу по-новому поглянути на текстовий корпус австрійської малої прози як певну цілісність у всій широті літературного та історичного контексту. Варто підкреслити: у дослідженнях Івана Зимомрі теоретичний підхід та критичний аналіз існують не відокремлено, а органічно пов’язані між собою й активно взаємодіють. Поєднуючи складну проблематику з конкретним аналізом текстових структур, автору нерідко здійснює “перше прочитання” текстів з урахуванням спільності і відмінності між літературною традицією та історією, історією та знанням про неї. Монографії збудовані на глибоко і всебічно вивченій фактологічній основі, у них враховано досягнення світової та вітчизняної критичної думки, аргументація дослідника є переконливою, продуманою і науково вивіреною. Акцент зміщено на ті смислові компоненти, які в попередніх інтерпретаціях не одержали належного вивчення чи були здеформовані. Дослідження сприймається у зрізі сучасного трактування міжкультурних взаємодій національних літературних систем ХХ століття й додає суттєві штрихи до характеристики австрійської літератури як вагомої складової німецькомовного простору (розділи «Модель візії простору: проза Інґеборґ Бахманн та Емми Андієвської», «Модель соціально-психологічної характеристики: образ жінки у малій прозі Марґіт Ган», «Модель лірично-метафоричного зображення: мала проза Еріха Фітцбауера» та ін.).
Узагальнення вченого підняли на вищий науковий рівень теоретичне осмислення актуальних проблем генології як парадигми, означили нові перспективи досліджень у сфері теорії й історії літератури. Це, зокрема, стосується діалогічності австрійської літератури, її відкритості щодо інших літератур. Автор підкреслює, що в процесі літературних взаємин важливе місце займає австрійська тема. Вона звучить у багатих на болісну пам’ять творах І.Франка (поезії «Тюремні сонети», 1889, оповідання «Свинська конституція», 1896 та ін.), М.Павлика (повість «Пропащий чоловік», 1902), О.Маковея (оповідання «Вдячний виборець», 1912), О.Олеся (збірки поезій «Перезва» і «Чужиною», обидві – 1919).
Тут окремо можна сказати про антивоєнні мотиви та розкол між Сходом і Заходом у віршах С.Чарнецького (збірка «В годині задуми», 1917), «Сумні ідемо», 1920), новелах М.Яцківа («Гермес Праксителя», 1923), романах Р.Андріяшика («Люди зі страху», 1966; «Додому нема вороття», 1976). Українські письменники використовують сюжети і мотиви своїх австрійських друзів по перу. Наприклад, Ю.Федькович за оповіданням Е.Р.Нойбауера «Сестри із Шипота», 1857) пише балади «Юрій Гіндя» (1862) і «Шипітські берези» (1863), М.Старицький звертається до сюжету роману К.Е.Францоза «За правду», 1882) у драмі «Юрко Довбиш» (1889), а Микола Бажан за варіаціями творів М.М.Рільке пише «Чотири оповідання про надію», 1966). Ясно, що в процесі такого міжкультурного діалогу модифікуються культурні паттерни, діалогізують національні ідентичності, міняються ролями культура-донор і культура-реципієнт.
Іван Зимомря аналізує творчість Івана Франка, яка засуджує криміногенний характер імперій і може розцінюватися як переконливий мультикультурний проект, з наголосом на проблемі співвіднесеності єдності / різноманітності / відмінності австрійської культури, рухів пам’яті і суб’єктно-об’єктної сфери, питань релевантності художнього пізнання, полеміки з приводу маніпулювань історією і пам’яттю, переосмислення національної традиції і канону, кризи національної, культурної і особистісної ідентифікації в умовах розпаду Австро-Угорської імперії та виникнення нових держав. Дослідник порівнює художні світи К.Е.Францоза та І.Франка і доходить висновку, що інтегральною складовою їх творів є проблеми пам’яті і життя людини в полікультурному середовищі на українських етнічних землях: «Самобутня атмосфера окраїни Австро-Угорської монархії, де, хоч і не завжди гармонійно, але природно співіснували носії українського, польського, німецького, румунського, ромського та єврейського народів сформувала потужний заряд духовності, що став оригінальним джерелом генетичного фонду, образів у його творах» («Австрійська література…», с.42). Етнічна різноманітність і полілінгвізм є одним із яскравих виявів полікультурності західного регіону, куди входять і елемент регіоналізму, і тендерна іншість і окремі відхилення від загальноприйнятих норм осмислення історії, національних ідеалів, способів життя.
Взірцем мультикультурного дискурсу є творчість Райнера Марії Рільке і Василя Стуса. Дослідник наголошує на їхній конгеніальності, твори письменників переконливо засвідчують центробіжні тенденції в літературі ХХ ст., що протистоять стереотипам. Їхні тексти збагачені розбіжністю між пам’яттю офіційною і приватною, різними культурними впливами, автори не приймають поширених індивідуалістичних модусів та еталонів етноцентричної замкнутості людини, виступають проти стереотипізації і комерціалізації художнього слова. Іван Зимомря аналізує ґенезу творчості обох поетів, що йде від найглибших пластів Святого письма, детально зупиняється на лектурі Василя Стуса: Інґеборґ Бахманн, Крістіан Гофман фон Гофмансвальдау, Крістіан Вайзе, Йоганн Крістіан Ґюнтер, Вільгельм Клемм, Альберт Еренштайн, Йоганнес Боровські, Еріх Кестнер, Ганс Магнус Енценсбергер, Бертольд Брехт та передусім Йоганн Вольфґанґ фон Ґете, Райнер Марія Рільке, Пауль Целан. Автор інтерпретує переклади Василя Стуса з Рільке, зокрема такі з них, як «Осінь», «Сонети до Орфея», «Дуїнянські елегії», окремі твори зі збірок різних років – «Книги годин» та «Книги картин». На переконливу думку дослідника, Василь Стус у своїх перекладах тяжів до синтезу, а почасти й переосмислення образності, її перетрактування, переформації перекладацького досвіду з метою досягнення художньої дорверпшеності» («Австрійська література…», с.53). Обох письменників об’єднує усвідомлення болісної минувшини і естетично-релігійна традиція. Різнобіжність оригіналу та його художній версій сприймається як проблема людської єдності та гармонії, збереження національної традиції в контексті і постійному діалозі з центробіжними і гетерогенними тенденціями в розвитку сучасної культури.
У монографії «Мала проза Томаса Бернгарда: контекст рецепції та генології» розкрито специфіку малої прози австрійського письменника Томаса Бернгарда, її біографічну маркованість, сюжетну сконцентрованість і майстерну структурованість, генологічні модифікації і типологічні зіставлення з творами письменників інших країн – Миколи Хвильового, Івана Багряного, Уласа Самчука, Емми Андієвської (Україна), В.Борхерта, Б.Брехта, Е.Вайнерта, А.Зеґерс, Ґ.Ґрасса (Німеччина), Макса Фріша (Швейцарія), Міодраґа Булатовіча (Сербія), Ч.Мілоша, В.Ґомбровіча, С.Вінценза, Є.Єнджеєвіча (Польща), А.Платонова, Б.Пастернака, В.Набокова (Росія), В.Бикова, П.Панченка, І.Шамякіна (Білорусь) та ін. Рецензована книга, на думку автора післямови Романа Гром’яка, «цінне джерело інформації для тих дослідників, наукові зацікавлення яких пов’язані передусім із німецьким культурним простором» («Мала проза Томаса Бернгарда…», с.146). Роман Гром’як доречно підкреслює промовисту деталь: українська філологічна наука збагатилася на зламі ХХ – початку ХХІ століть низкою вагомих публікацій про здобутки німецькомовних авторів. Вони належать перу Івана Мегели, Бориса Шалагінова, Петра Рихла, Миколи Зимомрі, Анатолія Науменка, Євгенії Волощук, Тимофія Гавриліва, Лариси Цибенко, Богдана Чуловського, Володимира Вишинського, Оксани Бродської.
Зміна оцінок стосовно ієрархії цінностей, перегляд і пошук нових орієнтирів з метою освоєння досі невивчених аспектів різної проблематики, – все це загалом характерне для українського літературознавства на сучасному етапі його розвитку; згадати б тут, приміром, праці М. Ільницького, М. Жулинського, Р. Громяка, Л. Грицик, Р. Радишевського, В. Марка, Л.Скупейка, Л. Сеника, Я. Поліщука, А. Гуляка. Отож, у цьому плані варто розглядати й монографію «Австрійська мала проза ХХ століття: художня світобудова» Івана Зимомрі. На моє переконання, ця праця свідчить про вагомість розробки пріоритетно специфічних – у діахронному та синхронному вимірах – наукових проектів. Це стосується й теоретичних питань генології, де існує ще чимало недосліджених концептуальних параметрів. Генологія – поняття рівною мірою звичне, зрозуміле й водночас – суперечливе. Від часу його запровадження в обіг французьким ученим Полем ван Тіґемом ця дефініція обросла десятками значень, утворила численні дискурси. Попри те, що основні засади генології та її парадигми доволі чіткі, все ж достатньо погляду з незвичного ракурсу і поняття починає множитися, демонструючи свою здатність уникати твердого значеннєвого ядра. Окреслене визначення, а це однозначно випливає з рецензованої книжки, не стало всезагальним кодовим поняттям в німецькомовному культурному просторі (с. 36), оскільки воно повною мірою не віддзеркалює позачасову сутність поетики та типології жанру. Тим більш важливо, що автор монографії висвітлює особливості генологічної парадигми, звертаючись до багатого й водночас недостатньо дослідженого в Україні художнього масиву австрійської малої прози XX століття.
Серед літературознавчих досягнень , які пов’язані з дослідженням творчості представників німецькомовного культурного простору, монографія Івана Зимомрі знаходить властиве місце. Не повторюючи ходи, реалізовані попередниками (Д. Затонський, Є. Нечепорук, Б. Шалагінов, П. Рихло, Є. Волощук, Т. Гаврилів), автор по-новому висвітлює низку ключових питань з проекцією на генологічну парадигму та проблеми рецепції австрійської малої прози. Окремі теоретичні постулати рецензованої праці засновані на ідеях, що стали базовими для багатьох зарубіжних учених – Р. Веллека, Ф. Воллмана, О. Воррена, М. Гайдеґґера, К. Гамбурґер, Д. Гарта, Г.-Г. Ґадамера, М. Ґловінського, Д. Дюришина, П. Ернаді, В. Ізера, Р. Інґардена, Ґ. Лукача, К. К. Полгайма, С. Скварчинської, Й. П. Стрелки, Г. Р. Яусса. У цілому можна схвалити теоретичне підґрунтя, що є важливим складником дослідження. Воно дає змогу розглядати аспекти генологічної парадигми з позицій різних методик аналізу. При цьому поняття малої прози трактується з боку Івана Зимомрі широко, тобто зі залученням теоретичних розробок малих епічних жанрів в українському та зарубіжному літературознавстві. Тому одержані результати розширюють та збагачують створену в українській науці картину літературного життя у багатьох іпостасях, у тім числі щодо розуміння природи різнопланових національних контекстів, впливів і взаємозв’язків.
Звертаючись до дослідження маловідомих явищ літературного буття, автор піддав переоцінці стереотипні уявлення про окремих представників австрійської літератури, приміром, Франца Ґрільпарцера, Адальберта Штіфтера, Карла Еміля Францоза, Райнера Марії Рільке. У цьому зв’язку доцільно підкреслити закономірність максимального зосередження уваги на характеристиці самобутньої творчої індивідуальності Томаса Бернгарда – однієї із культових постатей поствоєнного покоління австрійських митців. Що найбільш забезпечує рецепційну глибину та її місткість? Рівень художньої світобудови письменника. Вона засвідчує цілісність творчого методу, стильову виразність, власне, з високою мірою самоусвідомлення. Концепція творчості автора збірки малої прози «Імітатор голосів» виразно проглядає в стосунках із сучасними письменниками, в його ставленні до літературних кумирів, канонів чи традицій. До речі, досі в українській художній свідомості Т. Бернгард перебуває в силовому полі нерозбудованості рецептивних моделей та їхніх інтерпретаційних засад.
Без перебільшення можна стверджувати, що українська тема в австрійській літературі виступає в ролі координатора процесів взаємодії свого і чужого – реалізації суб’єктами своєї практичної, ціннісної, нормативної і когнітивної поведінки у загальному культурному просторі. Естетизація свого і чужого конструює єдине поле розуміння різних образів світу, де загальним є перехід від ідеї свого до ідеї чужого. Тут визначальними є загальне осягнення письменниками тодішнього життєустрою людей, де проблематика свого змінюється проблематикою чужого, пошуки національної ідентичності, що не мають нічого спільного з екстремізмом і соціальною нетерпимістю.
Іван Зимомря – талановитий літературознавець і літературний критик. Його напрацювання в цій ділянці займають біля 200 бібліографічних позицій, де поважне місце, окрім уже рецензованих монографій, займають книги «Романи Емми Андієвської: психологічний дискурс» (2001), «Краса життєвого дару: Ольга Рішаві» (2002), численні розвідки, огляди, статті.
Молодий учений, спираючись на вічні критерії художньої літератури, вміє оперативно реагувати на нові і визначні мистецькі явища, оцінити їх у контексті еволюції письменства, прочитати крізь призму «об’єктивності», без догматизму і нав’язування своїх смаків та переконань. Його рефлексії над подіями літературного процесу надзвичайно цікаві, новаторські, переконливі, він майстерно передає свої спостереження читачеві. Це помітно в його монографіях, літературних портретах, оглядах книг та періодичних видань, статтях, есе, інтерв’ю, виступах.
Ще кілька слів про дослідника. Іван Зимомря вільно володіє німецькою, польською, англійською, російською, і, звісно, українською мовами. З української на німецьку він переклав 60 творів Дмитра Павличка, що увійшли до книги «Княгиня Європи» («Europas Fürstin», Dresden, 2010), Емми Андієвської, Ольги Рішаві та інших, з німецької на українську – Томаса Бернгарда, Петера Гандке, Герберта Кунера, Макса Фріша, з польської на українську – Кароля Войтили, Євстахія Ракочи, Адама Зєлінського. Він є автором кількох монографій, підручників, навчальних посібників та німецько-, польсько-українських розмовників та практикумів.
Іван Зимомря із своїм вибухом літературознавчо-критичної та перекладацької діяльності належить до молодої когорти талановитих учених, налаштованих на добрі амбітні починання, розбудову української культури та її діалогічність з Європою. Цьому сприяють його ґрунтовні дослідження, талант, розум, знання, філологічна культура, проникливість, і високий естетичний смак.

Олександр Астаф’єв, м.Київ.

Leave a Reply

Your email address will not be published.