„Вода біжить із рибами до зір!” „І втечу сам собі за пазуху, і засну на тисячу літ”, або ж „Настромившися серцем на калинову гілку” – все це ранній Чепурко.

Пригадую свого співмешканця в сьомому гуртожитку на Пасічній, бо ж ніхто навіть подумки не вимовив би „проспект ленінського комсомола”: стоїть на кухні й жестикулює довгою козацькою ложкою – щойно насмажив цілу пательню подільської бараболі, й ми беремось за правдиво дивну й культово Бого-надхненну трапезу. Синява світлих очей іскриться іронічним пересміхом смутної душі: вберегти неповторне, реалізувати потаємне! Богдан завжди кудись летів: наяву або ж подумки. Вітер холодив наскрізь. Слова котились перед ним, тулились до вишиванки. Бо що в житті важливіше від мови! Розважливо й безоглядно метав громами, обачно зважував на долоньках мовні росточки: воно ж – єдине, ради чого приходиш у цей світ. Клюнулось з-під снігу – і йдеш у безвість. Боявся наполохати звуком, жестом, розмахом душі Тайну творення. Терпляче палив свічу неоспалої посвяти. Давно збагнув: образ – відображення світу й світла, але насамперед самого себе, справжнього, незглибно духовного, внутрішнього! Вибачав недосконалість, бо знав, що творчість не терпить поспіху: світ завжди заново доростає до Слова. Воно врятує, якщо зуміємо вберегти осноаи основ. Міфологема світотвору й словотвору – одна із визначальних у поезії Богдана Чепурка. Самодостатність й окремішність – синонімічна передумова досконалості: тут немає першорядності чи другорядності, творення підпорядковане космічній злагоді вищих закономірностей, неповторній иншості кожного: „Матерія слова – це мати, це те, що ми маєм, це світу основи, це Духа неміряне поле”. В свідомості зринають й рясними імпульсами торкаються бруку крила небесного Голуба-Духа, вершить долю людей і народів, квітів і трав, Чумацького (й усіх інших шляхів) може й Верховний Творець. Триєдине начало божого світу звершує акт творчості, вивершує незбагненні в магічному голосі звукобукв рясні пахощі жасмину. Золота амальгама на вишитому зорями небесному рушникові любкає в лагідному плюскоті видющих вод, що несуть свої хвилюючі хвилі до підніжжя Христової жертви. Промовлене мовчання, безмовне волання Істини. Колообіг буття, що виринає „дзвоном Великоднім з найдальших космічних околиць”. І мов корона найбільшої радості – молодильна молитва мелодійних мелодій, святе оновлення співаючих душ. Впізнаємо себе в крихітній зернині, шукаємо першопочатки в печерах і вертепах: „Це скалки любові – з свідомості темних ущелин, це гра усесвітня, це устя до лона, еге ж, в товаристві Харона, це вуха молитв і значущість мовчання”. Творець завжди опиняється сам на сам із вічністю. Із ним – сакви Сковороди, захалявні Шевченкові зшитки, молодильні мелодії строф Тичини, віртуозність юного Антонича, згустки жертовних стигм новозавітніх поетів.
Хотілося до смерті щось змінити.
Стиснувся час в молитвенну любов.
Процокотіли спарені копита
В зелений шум закоханих дібров.
Природа прокидалася під вечір.
Рясніли зорі вишнями в душі…
І плакав я сльозами божих речень –
Порізаний на рими і вірші.
Смерті нема – є любовне оновлення й гін вічного лету, народження й відродження як символ людської непроминальності, людськість і людяність в колуванні все нових і нових втілень.
Це вино. Це вина. Це цілюще,
Що п’янить поривання найдужчі.
Це – життя. Боже тіло всесвітнє.
Це любов – світло світу із пітьми.
Вічність у Богдана Чепурка не мертва субстанція – вона надхненна чорнобривцями й м’ятою божим бозом і тонким ароматом меліси, доторком русявого вечора й дівочою неторканістю. „У шелестіння вод небоголових лягає сонце Богу під крило. Я тут живу в неявленій любові – немов мене ніколи й не було”. З правід і видінь, вечорів і світанків виходить наяву слово поета, щоб освятити смисл життя й навічно справдити, пак узаконити світообраз української душі. На святих роздоріжжях світу й світла – розчахнута крона епохи лезом поетової мислі розрізає систему кровообігу, йде дія й протидія, боротьба добра й зла – оте катарсисне колування страстей, без яких не перепливеш ріку часів і плин позачасся, не здолаєш стіну плачу і грань розпачу. Вбиратимеш повітря – як риба, викинута на берег, захлиснешся сльозами радості в небонадхненних полях чорнозему.
Це не ви і не я – це невірна неправда,
Що постала не вчора, не в нинішній час,
Це розбита душа, це замовклі литаври,
Це раховані зради, побідницькі лаври,
Це могила в очах, це сльоза про запас.
Буття постає з небуття, перемога приходить як неодмінність поразок, сльоза віщує пересторогу й надію на безсмертя, литаври душі рятують, коли вже нічим боронитись.
Квіти думання святять вечірню воду.
Розшумілися під серцем ясени.
Дві природи – Заходу і Сходу –
Бог в моєму вірші зупинив.
Це кров зухвала стугонить артеріями роду й народу, й державно держить ризи прийдешнього лицар кінця часів. „Коли вже листя золотиться й пташиний грай угомонивсь –я до Вкраїни притулився б не як ніколи, як колись. Бо все пливе. Пливе і тоне. На брата брат. І в батька син. І кров за кров. І спів. І стогін. І пост –чорнобильський полин. В тяжкий полон заполонили третину згірклих вод, а все ж – видіння бачу повносиле, що ти, Вкраїно, не умреш!” Поезія – це мова першопочатків, тайна первосмислів. „Росте Антонич і росте трава…” – декларує свою участь в містеріях світотвору автор „Зеленої Євангелії”. „Розкололася калина на три квітки і ягідки. Де той Бог? – Узяв й полинув у нікуди із нізвідки”. – вторить Богдан Чепурко. За десять років до гібридної війни автор „Викраденої Європи”, а тепер й новітніх „Бручевиці” та „Дивини” пише: „Погас Пегас. Посіялася смерть. По сей бік Дону йшли дощі додому. Розверзлась під ногами суші твердь. Звело судоми від гріхів Содому. Ми йшли „На Ви!” – ніхто не спинить нас! Летіли в ніч крилаті коні таврів. Задзвонять дзвони… В золоті литаври ударить знову неперейшлий час.” Що й казати: доки в народу є пророки – живе й Народ, але держава не почула застережень. Поет кидає виклик байдужості й мовчанню, розриває білі одежі мороку, бо життя і смерть нероздільні, бо для того, щоб голосити сугубо віще, треба зважитись „покласти душу й тіло без вагань”.
Щось не писалося Сократові й Христові.
Зарікся був писати й Калинець…
Застрягла думка в горлі на півслові –
Мовчи, мій брате: всьому свій кінець!
Творчість Богдана Чепурка – явище небуденне й значуще. Сміливе новаторство й глибина думки, незбагненно ніжна любов до слова, до України ставлять його поезії на самодостатньо високий рівень, співзвучний добі. Нпталя Трохим пише: „Здається, Богдана Чепурка знають всі: це справжній і щирий (як щирий українець) поет, народознавець, педагог, автор багатьох гарних і мудрих книг у віршах і прозі для дорослих і дітей. Колись мені вже доводилось писати про нього і тоді я назвала його Маленьким Принцем Великої України. Таким він для мене і лишився: не Котигорошко, не Кожум’яка – а саме Маленький Принц, бо – нетутешній, бо – неймовірно мудрий, бо – завжди юнак, бо все життя задерши голову шукає свою Небесну Україну в піднебесній, в минулому і майбутньому (бо теперішньої нема), на землі й на небі, в собі і в людях; щоденно творить її, свою мету і мрію, знаходить і відкриває – нам. Ту Велику (Небесну, його словами) Україну, що не вимірюється кілометрами земними, а вимріюється духовним зором, ту, що більша незмірно за земну, мо’ й тимчасову, і тільки містить й заселяє її в собі, бо не може без неї жити – без нас, українців, жити не може. Ту Україну, про яку ми здогадуємось, дослухаючись до свого серця, коли воно тремтить від пісні чи стугонить від гніву, але в яку ми так мало віримо. А Богдан Чепурко – вірить палко, сильно й пристрасно: його провідні тези приймаєш як аксіоми, його ВІРА перетворюється в знання, які передаються тим, хто хоче їх навчитись чи сприйняти як подарунок”. Прочитавши студію Наталії Трохим, „Дай Боже Богданові долі й літ”, я подумки знов повертаюсь до схронів пам’ятних 60-х, коли ми з Богданом Чепурком вчилися в університеті Івана Франка, здибались на заняттях літературної студії „Франкова кузня”, що дивовижно згромадила студентів різних факультетів, розмаїтих творчих нахилів та уподобань – десятки з них стали згодом прозаїками, літературознавцями, літературними критиками, товмачами-перекладачами й поетами: Стефанія Андрусів, Тарас Салига, Василь Стефак, Григір Мовчанюк, Броніслав Грищук, Дмитро Герасимчук, Іван Павліха, Роман Качурівський, Михайло Гнатюк, а ще Богдан Корвач, Віктор Грабовський, Григорій Чубай, Слава Павличко, Петро Шкраб’юк, Василь Рудковський, Михайло Панів,.. І „маленький принц великої України” – Богдан Чепурко.
Таким він був і в ранню пору неспокійного й наполегливого пошуку власної дороги до читача, таким залишився і в пору персональної творчої зрілості, „дійшовши свого зросту й сили”, зумівши викристалізувати до високого рівня досконалості свій художній стиль і показати світ, в якому живе повносило, – як частку самого себе. Стосовно творчого неспокою й віри – то цих рис характеру, Богданові не бракувало. Таких ентузіастів наприкінці 60-х минулого століття було чимало. Може, й не один Богдан міг похвалитися власною поетичною збіркою, правда саморобною і в одному екземплярі. Назвав її „Нерозстріляні узори”, скомпонував власноруч та ще й оформив своїми рисунками. Задля справедливості треба додати, що тоді ж чи перед тим в офіційному видавництві вийшли тонесенькі „Вежі” Ярослави Павличко, але про це я довідався вже у новітні часи.
Час від часу Богдан зачитував, здебільшого з пам’яті, або з оцього самвидавного зшитка свої поезії – не все всі сприймали, автор посміювався: „Я ж не курва, щоб всім подобатись!”
Своє внутрішнє „Я” поет мав за своєрідну конституцію, за нею він жив і творив. Був рішучим і безкомпромісним, порядним і безпосереднім, бачив себе й оточення в незвичному, оригінально не совдепівському вимірі вільної людини в контакті із безконечним плином життя-буття та духовними злетами уяви. „Вектори правди і справедливості й водночас тверезого погляду на світ й людину в ньому вабили мене грунтовно й безповоротно. Не було й найменшого сумніву в їх доцільності”. В іншому місці споминів Богдан пише: „З усіх сил я не давав себе знеособити, не клепав „паровозів”, хоча система закритих рецензій, пильних редакторів і незримих цензорів, які сікли-рубали на капусту все, заокруглено кажучи, головне-головате, тяжко тиснула на підсвідомість… Так чи сяк, але тодішній період був моєю віртуальною війною з режимом.”.
Відмовитись від себе, своїх національно-світоглядних переконань поет не міг і не хотів. Щоб не виключили з університету, мусив перевестись на заочне відділення, однак шлейф неблагодійного, „бандери”, „націоналіста” тягнувся аж до кінця 80-х. В 1970 році кагебісти відбили нирки: „Щоб не був такий мудрий…” В 1997 році перед парламентськими виборами били на смерть за актуальні статті в періодиці й тверду позицію прес-секретаря обласної „Просвіти”. Що
вже казати про щоденний побут проскрибованого! Лізли в сім’ю, на роботу, не друкували, розпускали плітки, обзивали графоманом, цензурували, скорочували, „створювали” труднощі… Не всі витримували: сходили з дистанції, кидали писати.
Життя кожного пиьменника – в його творах.
Про що нам звістують „Книга перетлумачень”, „Полігон Господа Бога”, поетичне вибране „Бручевиця”? Певною, якщо не повною мірою, це фронт боротьби добра й зла між Творцем і Його антиподом. Найбільшим гальмом для святого переформатування суспільства – бо ж вічно пльонтається під ногами! – є так зване, хоч і не зване для виправ та випроб на полігон Господа Бога, так зване стадне болото, бездумне й бездарне графоманство на чолі з „нєудобозабиваєвим тормозом” всіх часів і народів, й ось тут кожний може вставити своє: корупція, продажність, відкати, зрадження основ світотвору й словотвору, і пря, і пря… У першій Книзі – не подібні ні на що імпресії про все, зрячі спомини (хоча й не про всіх), світотвір і словотвір, звичаєві та мовознавчі роздуми, вибрані статті, рецензії, есеї, сміла спроба окреслити майбутнє української справи, долі, призначення в білому світі, філософські етюди, афоризми й навіть суто авторські, жанрово неповторні „Чепурески”. В другій книзі вмістились історіософський трактат „Українці”, вагомо перебрана есеїстика з (в душі ідеальної, бо „Небесної”) родини, авторський Буквар та методичний посібник до нього, колись сенсаційні інтерв’ю й навіть школярський щоденник та критика початківства. Перечитуючи видання сторінка за сторінкою, сприймаємо його автора як оригінальну, універсального закрою творчу особистість, що її совітський режим не зміг уніфікувати на свій копил: чутно, як б’ється пульс творчого неспокою, виразно проступають контури власної філософії явних і тайних прощань та зустрічей із програмним наповненням єства, з доброю, мудрою та щирою душею, створеною за образом і подобою. Ліричне „Я” головного героя достойне себе первозданого, відповідає особистому призначенню, стає носієм і фіксатором часових змін-перемін, має глибоко самобутнє звучання. Письменник зачаровує читача динамічною силою художнього Духослова, виповненого змисловою енергетикою, дивує рідкісним даром вибудовувати себе щораз іншим – незалежно від теми й жанру. Камертон чуттєвості ліричного героя вловлює найтонші нюанси душевного болю, радості й неспокою нашого сучасника. Тут важливо, про що і як поет пише, наскільки переконливо розкриває свою широку, на диво творчу й вразливу душу в розділах „Годинник зворотнього часу”, „Вервиця гарних ідей”, „Поетичний черезденник”, „Живописання барвою і словом”, „Націологія українства”. Врешті-решт автор запрошує нас у царство-лицарство модерного віршотворення (Бручевиця – кров нестерпна”). Сюди ввійшли поезії, написані в різні часи, починаючи з шкільної парти. Книга дуже добре структурована: 16 розділів – кожний відкриває оригінальна світлина й рисунок автора. Варто сприйняти багатогранний талант мистця: від гумору-сатири до любомудрих етюдів й імпресійних оповідок. Б. Чепурко успішно проявляє себе в прозі й публіцистиці, в есеїстиці й етимологічних студіях, в критиці й поезії, яка буквально вражає самобутнім звучанням й несе в собі стільки ліроцентризму, що їй позаздрив би поет найвищої проби. Вірші Богдана Чепурка версифікаційно традиційні, в них незбагненна єдність чуттєво-образних та філософсько-смислових алюзій, але так само промовисті його розлогі верлібри з глибинними підтекстами – всі вони мають неповторну авторську печать і виводять особу автора в перелік першорядних вкраїнських поетів. Без жодного перебільшення!
Ключовими вимірами духовно-естетичних візій Трикнижжя, головним орієнтиром авторських шукань невідсьогодні стали Бог й Україна. Кристалізується те, що я назвав би авторським Духословом. Читаєш і перечитуєш тексти „Дерево бажань”, „Молилася мама”, „Сивілла”, „Стус”, „УПА”, „Хто”, „Бручевиця”, „Діти Христа”, „Камінь”, „Гнів богів”, „Кров гаряча” – й складається враження, що поет народжений із цими темами, які разом з ним дорослішають, мужніють, долаючи випроби, але завжди звучатимуть актуально, на требу дня. Смислові домінанти творів Богдана Чепурка – чіткі й виразні, а глибинний підтекст – духовно переконливий. Богдан має свою мову, своє озвучення потаємного. У його світі відпочиваєш душею й водночас оновлюєш духовні ресурси: в цьому на диво прекрасному світі хочеться побувати ще і ще.

Дмитро ЮСИП

One Response

Leave a Reply

Your email address will not be published.