Щипківський Г. П. Товтри. Трилогія. (Директорія, т.2 Млин, т.3 Круговерть.) – Одеса : Астропринт, 2015.

Ще з шкільних пам’ятаємо про «Тихий Дон» Михайла Шолохова – епопею про нелегку долю простолюду на жорстоких вітрищах долі. Нині теж нерідко виникає мова про цей твір. Правда, в полі зору опиняється не суперечка навколо композиційної побудови тексту (червону фарбу видно неозброєним оком), а ставиться під сумнів саме авторство. Й цілком логічними виглядають ці аргументи. Та не будемо підливати олії у вогонь дискусії, бо хотіли підкреслити інше. В тоталітарні часи тільки російська література мала право кричати про такі романи. А іншим компартійні «літературознавці» нахабно затикали рота, навішуючи на них огидні ярлички. Досить, напевно, згадати про прозу Феодосія Рогового.
Ще один подібний факт. Уже після проголошення незалежності України поціновувачі красного письменства отримали можливість познайомитися з трилогіями Уласа Самчука, творчість якого забороняв комуністичний режим. І що ж? Та маємо захоплення написаним. Бо у книгах не молитви більшовицьким ідеологемам, а сувора правда життя у художницькому зображенні.
Чому тепер згадуємо про це? Та думаємо, що все пояснюється дуже просто. До нас потрапила трилогія «Товтри» Геннадія Щипківського, про яку чули давно. Емоції емоціями (хоч в їх позитивності не бачимо нічого поганого), а епопея справді засвідчила про народність характерів героїв. (Тут, зокрема, нагадаєм й ще один аргумент, що твір знову прийшов до читачів після першого оприлюднення у 2009-ому. Як нам думається, сам цей факт є промовистим особливо нині.)
Та не лише цим обмежуються загальні враження. Приміром, перш за все впадає у вічі, що автор «примагнічує» виражальними засобами. Експресія письма досягається силою і логікою сюжету, чарівністю пейзажних описів, вивіреністю діалогів.
Кожен з цих нюансиків є зрозумілим на тлі часу. І саме про це думається, коли деталізуємо їх. Можливо, це комусь і здасться непотрібністю, але… Не можемо пояснити свої почування без звернення до текстів. Переконані, що без посилань на окремі деталі будь-яка балачка втрачає сенс, бо хто може задовольнитися мандруванням у теоретичні емпірії без посилань на те, що вже існує?
Психологічна напруга через рельєфність зображення? Себто через фабулу. Все це так, бо життя зображено повносило, з великою достовірністю. Тут, зосібна, згадаємо про наступне. Кожен з трьох романів, які цілісно об’єднані в «Товтри», показує зріз буднів в певний історичний період, що є традиційним для такого типу текстів. Але це зовсім не означає відсутність екскурсів у ті чи інші часові площини тоді, коли йдеться про певну пору. Чи не найчастіше це бачимо у третій книзі «Круговерть», коли Андрій Горицвіт ситуативно поринає у спомини. Зрештою, це характерно і для роману «Млин», в основу якого покладено історію спротиву отамана Чирви, котрий упродовж багатьох років боровся з більшовизмом.
Не будемо деталізувати факти непокори, скажемо про інше. Мабуть, можна відшукати творчі перегуки з творами Юрія Горліс-Горського і Василя Шкляра про холодноярців. Але не думаємо, що це має якесь значення. Адже оголює два моменти, що є дуже важливими для письменника. З одного боку можемо говорити про спільність думання людей, які народилися не в Західній Україні. Прикметно, що ота творча налаштованість руйнує усталені стереотипи нашого сприймання цієї гілки української людності. А з другого боку виникає запитання: чому ми, західняки, соромимося показу спільності доль поколінь, яких зневажав більшовизм? І як добре, що Геннадій Щипківський не оминув цієї непростої теми.
Скажімо, наприкінці «Млина» маємо живописні сторінки співпраці отамана Чирви і упівця «Сови». Декому (а передусім тим, хто не знає істинної історії рідної землі) може здатися, що читає надуманість літератора. Та це справді мало місце. Давайте згадаємо, що у загонах УПА знаходилося чимало «східняків». А Поліська Січ Тараса Бульби майже повністю складалася з них. Вгвинтимося свідомістю і у таке: не заперечуватимемо, що в багатьох східноукраїнських відзначилися похідні групи ОУН, створені «бандерівцями». Але помітних дій не було б, якби не всенародна підтримка української ідеї. Та й не маємо права забувати про чисельність українського підпілля, заслуги якого у боротьбі з фашистами комісарчуки без докорів сумління приписували собі?
А у «Директорії» знаходимо екскурси в історію української національної революції. Бо йдеться про діяльність Центральної Ради. Адже саме з цього і починається твір. Тут автор ні на йоту не відступає від історичної правди. Якщо оцінювати усе через призму відомих документів і спогадів сучасників. Правда, спочатку ми думали, що ці сторінки виглядають зайвиною на тлі усієї трилогії. Бо виглядало воно саме так. Та все зрозумілішим стало після того, як перечитали трилогію. У всій повноті постала єдність тодішньої еліти і простолюду. Закономірними з нашої точки зору виглядають і думки про втрату української держави через чвари певної групи осіб з національними ознаками і кровожерну ненависть російських більшовиків. Як кажуть, шила в мішку не втаїш, хоч і можна докладати велетенських зусиль задля цієї мети.
Промовимо ще про один нюансик. З твору перед нами постає ціла галерея героїв. Проймаємося симпатією до Лавріна Чирви та Андрія Горицвіта, які є головними героями другої і третьої книг. Схожі відчуття з’являються у нас, коли зустрічаємо Юзефа Горицвітського, генерала Павлюка, священика Бояновського. І навпаки – почуття антипатії навідується до нас, коли читаємо про Сталіна і Троцького, Будьоного і Котовського, Постишева і Муравйова. А прізвища комісарчуків Фуцер, Гершко, Шніцер, Дойчман, які жахали подоляків, говорять самі за себе. Укупі з правдою про жидівське походження багатьох більшовицьких керманичів, яка стає відомішою завдяки друкованим та електронним ЗМІ. Це створює негативний ореол для нації. Можна так міркувати, бо у трилогії Геннадій Щипківський глаголить правду життя. Але письменник залишається собою, стверджуючи непростість. Український отаман Чирва не приховує, що йому багато допомагав єврей Данько Кац і жалкує, що не встиг порятувати його з гето. А з яким трепетом читаємо, як Ярина Горицвіт порятувала з біди єврейку Лізу!
Розмову про прізвища завели не випадково. Не є секретом, що вони вказують на національну приналежність певної дійової особи. Але передусім причаровує те, що прізвища стають своєрідною характеристикою персонажів. Звідси, напевно, – динаміка і високий ритм у донесені фабули твору. Чи не найліпше це видно на прикладі Антона Кліщова. «Підходяще прізвище. Буде ссати крівцю не гірше від лісового кліща».
Ще одне повернення до «Млина». В цьому творі натрапляємо на фігури Яська Гопака, Федька Зінчука та інших попихачів більшовицьких ідей місцевого розливу. В змалюванні цих персонажів, очевидно, можна відшукати елементи карикатурності. Та вони не випирають, а органічно вписуються в тканину твору, додаючи йому правдивості у зображенні подій!
Сарказм і гумор присутні і тоді, коли автор описує діяльність представників «компетентних органів». Ще й наголошує на їхній підступності. Чого, скажімо, вартий опис пострілу чекіста у спину командира полку штрафників Андрія Горицвіта, якого комісували з війська через це. Вдалими штрихами описано фігуру чекістських опричників Ульяшова і Безрукого. (Чомусь знову подумалося про промовистість прізвищ.)
Либонь, можна висловлювати й інші думки про фабулу трилогії героїв, тому й ставимо трикрап’я, переходячи до висловлення своїх міркувань про пейзажність в епопеї. Між іншим, не гадаємо, що в даному випадку вона є чимось новим у стилі письменника. Адже і в інших творах наявні цікаві описи. «Додому поверталися, коли з верболозів виповзали сутінки і стелилися долиною, а згодом почали підніматися вище і вище» (повість «Лівий берег»). «А зими там розперезані, вітри продувають до кісток, бо щодня гонять курей, … овець отари» (повість «Покара»). Чи, може, для підтвердження правильності наших розмислів наведемо фрагменти з повістей «Перестиглий грім», «Мавка», чи то новел «Лелеча сага» і «Флюгер» з книги «Коралі». Впевнені, що саме оця схильність письменника дозволила говорити про міцність його стилю. І немає нічого дивного у тому, що пан Геннадій залишається вірним цій класичній традиції у трилогії. «Чути, як вітрисько шарпає ясенами, скрипить, ніби натягує струни на гіллі старої акації на причілку, а на затиллі аж стогне і висвистує в ялинових гілках» (роман «Директорія»). «На Водохреща морози так скували річку, що не прорубати ополонку» (роман «Млин»). «Невибіленими полотнами бігли хмари, земля мала б уже нагрітися і парувати, а сонце ніяк не могло пробитися до неї (весни – прим. авторів)» (роман «Круговерть»). (Можна, напевно, навести й інші приклади, бо чого-чого, а вдатностей в епопеї вистачає.)
Ви, мабуть, помітили, що проза Геннадія Щипківського (пейзажність передусім) «страждає» від поетичності. Однозначного тлумачення цієї особливості не може бути. Бо фактори є різними. Перш за все, либонь, згадаємо, що одесит з подільським корінням входив у літературу поетичними збірками «Біль і спів душі моєї» та «Серпнева ожина». Та й повість «Щем» пересипана віршами. Й віковий орієнтир та душевна прив’язаність до рідних місць відіграють свою роль. Чарівний настрій створює описуваність краєвидів, які завжди є доречними, виступаючи тлом для розгортання подій. Ліричність описів, котра випливає з глибокого знання життя робить архітектоніку «Товтрів» ще привабливішою. Знаєте, чомусь самі собою напрошуються паралелі з прозою Василя Земляка, Григора Тютюнника, Івана Чендея, Василя Захарченка, Андрія Кондратюка, Володимира Лиса.
У їхніх творах існує чималий пласт думок для порівнянь. Але не цитуватимемо нічого, хоч така спокуса в нас існувала. Бо переконані, що знайомство читачів з оригіналом текстів скаже більше, ніж чиїсь розумування. Та й порівнюваність ліричних зблисків згадали з іншого приводу. Нам здається, що вона ще раз говорить про її необхідність для сучасної прози, котра так логічно випливає з тяглості традиції.
Окремої уваги потребує діалогічність. Не будемо приховувати, що вона не всіма сприймається однозначно позитивно. Декому, скажімо здається, що автор зловживає прямою мовою. І називає свої аргументи. Та, очевидно, не варто повністю поділяти таку позицію. Бо не все є таким простим, як може здатися на перший погляд. Прагнення до діалогічності – вагома риса стилю письменника. Зауважимо і те, що в перемовах героїв чи в монологах їх немає зайвини, бо всі вони точні та вивірені.
Кінематографічність мислення? А чому б не поговорити про нього? Тим паче тоді, коли підстав вистачає. Нам здається, що «Товтри» могли б стати вдячним матеріалом для кіно- чи телесеріалу. Шкода, лишень, що там, де слід, не звертають на це уваги. Але не тільки це стоїть на заваді. Нерідко трапляється так, що окіношнення, зберігаючи сюжет твору і деякі деталі авторової фантазії, позбавляє своїм описом національної ідеї. Це істотно применшує звучання оригіналу. Цьогоріч щось подібне сталося з екранізацією «Століття Якова» Володимира Лиса. Все більше думається про те, що подібне було зроблено зумисно. Аби єзуїстськи переконати господарів деяких владних кабінетів, що в сучасній українській літературі немає нічого вартого уваги. І мовляв, конкурентоспроможність неможлива без імперського «прочитання». Розмахують ломацюгою, хоча самі добре розуміють, що у нинішній час це уже не сприймається. Даремно стараєтеся панове! З часом це все сплине, як повенева вода. А справді талановите – залишиться. В тому числі – і «Товтри» Геннадія Щипківського. Як огидя не старалося б.
Як, не прикро, а деякі елементи політичних ігрищ видно і без стереотруби. Але є момент, в існуванні якого «винуватий» сам автор. Кіноматеографічності сприймання почасти заважає… дидактичність з публіцистичним ухилом. Не маємо права дорікати за неї письменникові. Публіцистичні елементи вже давно органічно ввійшли в тіло світової літератури. І прикладів можна навести чимало. Але… чи варто вдаватися до дидактичності тоді, коли без неї твір нітрішечки не програє? Адже оцю дидактику можна успішно замінити більшою художністю. (Усвідомлюємо, звісно, що тут, можливо, свою роль відіграє віковість сприймання, але від свого розмислу не відмовимося, не бачачи у цьому потреби.)
Ще один аспект неоднозначності. Неодновимірним, либонь, варто вважати й мовленневий апарат. Позитивом, зокрема, є поетизми на зразок «сумноока» чи «дивоглядь». Душі читачів, напевно, розкошують серед рідковживаних слів: «відкараскатися», «писок». Вистачає і діалектизмів: «шовбок», «барабан», «піттечка». Щодо останніх, то, напевно, не завадило поданінння словничка говірковості наприкінці кожного роману, бо не всі слова пояснені, хоч таки потреба постає вочевидь. Замислимося і над наступним. Нерідко можна почути думку, що книгу зі зримістю діалектології не завжди розуміють в інших регіонах нашої держави. Мовляв, варто пропускати такі твори через дистилятор літературної мови. Та… Якщо остання – вагома ознака творчості, то говірковість – теж. (І відмова від неї означатиме переінакшення течій ріки.) Діалектологія і особистістність, діалогізація мають право на існування попри різне мовлення. Зрештою, і твори без них теж. Все залежить від смаків читачів.
Чи таке. Коли вищезгадане трактується двояко, то є те, що викликає однозначне несприйняття. Скажімо, кілька разів натрапляємо на слово «пожар», хоч, очевидно, доцільніше було б написати «пожежа». Якщо це слівце (пожаро)(примітка авторів) ще якось обґрунтовується в прямій мові, то в тексті від автора є зайвиною. Продовжимо? Вадою (на нашу думку, звісно) є неправильне вживання окремих слів, Приміром, від буквосполучення «видів» попахує говірковістю, то його вживання виправдане тільки у прямій мові, бо доцільніше виглядає «бачив». Дивина та й годі! Подібна неувага до вимог мови художнього тексту призводить і до абсурдів. Скажімо, навіть у назві одного з творів Івана Карпенка-Карого надибуємо колоритне слівце «хазяїн»? Але давайте збагнемо інше: мова – не застояний організм й вона постійно розвивається. Тому на зміну «хазяїну» прийшов «господар». Ареал вживання логічно звузився до використання першого у прямій мові. Збагнути б це письменникові (осучаснити своє письмо).
(Якось розговорилися з одним літератором про «Товтри». І він зауважив, що колоритність стилю чимось нагадує прозу Михайла Стельмаха. Теж подоляка. Важко з цим не погодитися. Але є одна поправка. Мова в Михайла Стельмаха якось чистіша.)
…Мовні ґанджі трилогії? Можливо, і не слід зачіпати цю тему. Думаємо над цим. Й усе більше впевнюємося в потрібності розмови. І перш за все заради самого письменника. Бо дуже хочемо, щоб врахування вад робило його твори про болісні сторінки історії ще більше приваблюючими.

Олег Василишин,
кандидат філологічних наук,

Ігор Фарина,
письменник

Leave a Reply

Your email address will not be published.