Богдан Мельничук. Козацькі вітрила: казка. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан. 2019. – 40 с.

 

Чи чули ви, що вміють говорити яблуня і колоски? Видумка, скажете. Не буває такого в реалі. Згоден з тими, хто боїться «включити» уяву. Але давайте трішки пофантазуємо, забувши про дійсність. Разом з письменником Богданом Мельничуком.
Але перед тим, як перейти до висновку щодо «Козацьких вітрил», варто, мабуть, пояснити логічність цього «говоріння». Як на мене, у даному випадкові є цілком виправданим. Якщо виходити із жанрової приналежності написаного, письмовець запропонував читальницькій увазі казку. Себто текст, який нерідко з’являється перед юними поціновувачами красного письменства.
Та водномить не стверджував би, що письменник «годує» поціновувачів звичайністю. Через кілька причин. По-перше, велике значення має тема. По-друге, не слід забувати про рівень висвітлення.
Навколо цього і далі «танцюватимемо». Отже, казкова повість (так ще означує свої літеросплетення автор) починається з того, що морська буря потопила козацький вітрильник і тільки Северинові вдалося вижити.
Він вибирається на берег, де три голови змія-дракона радіють, що їм вдалося вчинити ще одне зло, бо це вони «порадували» козаків, яких проковтнула морська безодня. З ними у двобій, маючи тільки вірну шаблю, і вступає Северин. Але, на жаль, він не може подолати жахітисько. Врешті-решт відрубані козаком голови повертаються на свої місця і вирішують покарати сміливця, позбиткувавшись над його дружиною і сином. І Змій-дракон летить туди, щоб показати, що тільки біда має владу.
Безутішний Северин не знає, як зарадити біді. І в цей час людським голосом до нього починає промовляти шабля, нагадуючи про летючий корабель, одним вітрилом до якого стає сорочка, яку йому пошила вірна дружина Оксана.
Та з одним вітрилом йому не вдається наздогнати лютого ворога. Вони (Северин і шабля) лише бачать жахіття, яке натворили вогнедишні голови. Але це не означає, що обоє опиняються на черговому обіччі життя. Максим і Назар теж не можуть здолати триголове чудовисько. Але вони дарують те, що є дуже потрібним – отримані від них сорочки теж стають вітрилами летючого корабля. А ще раптом говіркими стають врятований від вогню житній колосок і яблуня, пропонуючи відважному Северинові зернинку та листочок для прикликання побратимів у важку хвилину.
Частина колоса та яблуневий дар стають у пригоді, коли Северин опиняється у рідному домі, де вже встиг побувати змій-дракон, прагнучи силоміць стати чоловіком Оксани. Втрьох козаки вирішують одночасно відрубати три голови, бо тільки так можна подолати підступність. Зрештою, це їм вдається. І подолання Змія-дракона – своєрідний завершальний акорд.
Звичайнісінька історія, якщо розібратися. Але вона є алегоричною, бо прозоро натякає, що будь-яку біду можна подолати тільки спільними зусиллями. (Прописна істина. Але… Чи не виплеснемо немовля ментальності, купаючись у морі загальнолюдських цінностей? І мені здається, що заслуговують похвали ті письменники, які по-своєму стараються заперечити продиктовані норми часу).
Тепер подивимося на те, як він досягає цього ефекту. І тут (так гадаю) на поміч можуть прийти літературні тропи, якими послуговується казкар.
Серед метафор, скажімо, відзначив би наступні вдатності. На одній із сторінок ошатно оформленої книги наткнувся на метафоричний вислів: «Подвір’я біля хати приголубить вечір». Ніхто, либонь, не буде казати, що це – негарно.
Перелік метафоричних вдатностей можна продовжити. Але не бачу доцільності у цьому.
Ще звернув увагу на те, що Богдан Мельничук вдало експлуатує прикладки. Правда, цей мовний засіб розділив би на дві частини. Нерідко літератор вдається до усталених висловів. До таких належить «шабелька-подруженька», «сестри-зміючки», «ревіли-билися». Та ярлик узвичаєності не начепиш на такі словосполуки, як «горе-герой», «сестри-голови».
Такі ж функцію взяли на себе й епітети, які нерідко уздріваю у казковій повісті. До них, зокрема, відніс би такі вислови, як «гігантський сувій води», «вогненне дихання», «крилата гаддя», «розлога пісня», «зелений виродок», «міцні долоні».
Якщо дивитися на твір з лінгвістичної «дзвіниці», то помітно й те, що автор шукає себе у слововживанні. Особливе захоплення у мене викликають рідко вживаності на кшталт: «піняста», «банькаті», «очища», «вибалушила»… Та… Водночас розумієш, що автор старається ощадливо використовувати їх, бо надмір може зашкодити.
Побіжно згадаю ще про два питання: пейзажність та діалогічність. Щодо живописання словом, то спочатку наведу кілька прикладів, зокрема, зауважу, що про схильність письмака до образного змалювання ситуації свідчить вже початок твору… «Небо сліпучими вогненними батогами краяли блискавиці, бурмотіли і лунко вдаряли громи». Фрагмент опису морського шторму доступно й неординарно описує морський шторм. Цікаві картинки бачу перед собою, коли читаю наступне: «ранкове сонце раптом закрила сіра тінь». «У промінні місячного світла біля подвір’я опустився летючий корабель». Ніхто, очевидно, не заперечуватиме, що пейзажна простість сприяє доступності сприймання як й діалоги.
Зауважу ще й таке. У текст казкового твору доречно вмонтовано крилаті слова. «Одна розумна голова – добре, а дві – ще краще», «чеши дідька зрідка, але назавше», «перемогти лиходіїв можна тільки спільно». (Чогось надзвичайного у цій фразеології немає. Але вона «примагнічує» до себе доречністю).
…Читачі цього відгуку, безсумнівно, нарікатимуть, що літературний критик, мовлячи про книгу для наймолодших читальників, занадто багато наголошує на мовлених моментах. Мовляв, у час уніфікації суспільного життя не слід захаращувати свідомість сприймача зайвиною. Та не думаю, що така «глибокодумність враховує всі моменти. По-перше, не можна ж скидати з рахунку творчу індивідуальність. По-друге, юного читальника цікавить не тільки тема, а й неординарність висловлення. Саме це й мав на увазі Богдан Мельничук, пливучи під «козацькими вітрилами».
На цьому можна було б крапкувати. Але не хочу, аби за кадром залишилися ще два нюансики. Колись автори не надто переймалися поліграфічним оформленням. А нині ситуація змінилася. Добротність й ошатність виконання приваблюють чи, може, ще й чудовість оформлення від заслуженого художника України Євгена Удіна. Прикро лишень, що ця гарнота дещо блякне від «хазяїна», «скуки», «діла», хоча, як мені здається, українські відповідники були б доречнішими. І повітроплавання на летючому вітрильникові ще більше задаровувало б.

Ігор ФАРИНА,
м.Шумськ

Leave a Reply

Your email address will not be published.