На рубежі ХІІ-ХІV ст. у Західній Європі поступово з’являються універсальні навчальні заклади на взірець вищих шкіл. У них молодь здобуває знання з різних дисциплін. Тут закладають основу культури й освіти, готують відповідні кадри для інших освітніх інституцій, дають ґрунтовну систему знань про фундаментальні принципи і основи людського буття і майбутній фах, виховують, прищеплюють грамотність.

Із середовища викладачів на перший план висуваються талановиті вчені, які відкривають студентам нові світоглядні орієнтири, формують їх ціннісні орієнтації та ідеали. Для захисту своїх прав від посягань міської влади та духовного кліру викладачі, учителі-бакалаври, школярі спудеї засновують відповідні корпорації. Із цих корпорацій і постали перші університети: в Італії – Болонський університет (1119), Неапольський (1224), Римський (1303), в Англії – Оксфордський (ХІІ ст.), Кембріджзький (1202), у Франції – Монпельє (1180), Паризький (Сорбона, 1257), в Іспанії – Сієнський (1240), в Польщі – Краківський (Ягеллонський, 1364), в Австрії – Віденський (1365), в Німеччині – Гейдельберзький (1386), Кельнський (1388), Лейпцігський (1409) та інші.
Структура середньовічних університетів була майже однаковою. Напр., Болонський університет постав на основі об’єднання школярів, які з’їхалися до міста для вивчення юриспруденції. Різні корпорації тоді називалися «університетськими» (новолат. universitas), то й корпорація учнів у Болоньї отримала назву університету (universitas scholarium, дослівно – корпорація студентів). У 1158 році вона була узаконена Хартією імператора Фрідріха І. Студенти, які прибували із різних країн, ділилися на земляцтва. У першій половині ХІІІ ст. дрібні земляцтва злилися у дві великі корпорації: цитрамонтанів (студенти-італійці) та ультрамонтанів (чужоземці). Кожна із студентських корпорацій щорічно обирала свого ректора із числа студентів. При ректорі існувала рада із членів земляцтва. Професора обирали на певний час, він за угодою отримував гонорар і зобов’язувався не викладати ніде, крім Болоньї.
Навчання проходило в будинку лектора або в найманому приміщенні. У ХVІ ст. університету було надано зал одного із палаців, а в ХVІІІ ст. він був переведений у приміщення, у якому перебуває і до сьогодні. Болонський університет був юридичним навчальним закладом, де викладали два головні предмети – римське та канонічне право. У ХІV ст. виникли факультети філософії, медицини і теології. Тоді навіть не існувало чіткої межі між факультетами і навіть між викладачами і студентами: траплялося, що викладач одного факультету був студентом іншого. У ХІІ-ХV ст. Болонський університет був надзвичайно популярний. У ХІІІ ст. у ньому навчалося біля тринадцяти тисяч студентів. Спершу він не належав від церкви та міської влади, а в ХV ст. було встановлено порядок, згідно з яким платню викладачам виплачувала міська влада. Далі університет все більше втрачав свою автономію і потрапив під вплив католицької церкви. У ХVІІ ст. було відмінено виборність лекторів, а в ХХ-му він уступив пальму першості Римському та Неапольському університетам. Приблизно такою є доля майже кожного із середньовічним університетів.
Кожен університет складався із чотирьох факультетів: «вільних мистецтв», медицини, права і теології, бо церква пильно стежила за освітою й духовним життям. Перший факультет вважався підготовчим. На ньому опановували «сім благородних наук», що давало підставу вступати на інші, «вищі» факультети. Основну увагу приділяли студіям із філософії та діалектики, які спонукали розум до пошуків істини і вміння полемізувати. Саме тут народжувалися новаторські течії, наука і мистецтво звільнялися від пливу теології, формувалися нові суспільно-політичні та ідеологічні концепції, які доходили і до Київської Русі.
В ідеології вищих шкіл віддзеркалювалася доба Середньовіччя, котра охоплювала динамічні процеси західнохристиянського і східнохристиянського культурних світів приблизно V-ХV ст. Християнство було передовсім панівним світоглядом учителів-бакалаврів і школярів-спудеїв. Трансцендентність божества відносно світу у всіх науках контрастувала з язичницьким прирівнюванням духовного до природного. Переорієнтація суспільної свідомості на світ ідеальний, від чуттєвий, духовний стала головною тенденцією в тодішній освіті. Античні хроніки поступилися місцем житіям святих з розповідями про страждання за віру, а також видінням з мотивами мандрів душі в потойбічний світ. Культ Героя замінено культом Страстотерпця (Ісус Христос, св.Георгій, Лоенгрін та ін.), який у своїй жертовній боротьбі зі злом перемагає не силою, а величчю духу.
У шкільних підручниках світ поділявся на чуттєвий, земний і потойбічний, небесний. Земне існування розглядалося як віддзеркалення буття ідеального «горнього» світу. Дихотомічним був і соціальний світ Середньовіччя, в якому існувала ієрархія «сеньйор – васал» з кодексом покровительства і відданості. Двосвітність виявляла себе в амбівалентності, бінарності опозицій культуро творення.
Організація європейських університетів, у яких була дуже відчутною опозиція «офіційна культура – карнавал», нагадувала середньовічний цех, де школярі були учнями, бакалаври – підмайстрами, а магістри (латинське magister – учитель, перший ступінь, викладач) «семи вільних наук» і доктори (латинське doctor – наставник, високий учений ступінь) «трьох наук» – майстрами. Уся ця вертикаль як цілісність визнавала теоцентризм (згадаймо працю Боеція «Утішання філософією»), наявність Бога як єдиного регулятивного центру. Універсалізм середньовічного знання виражав почуття єдності й закінченості світу. Університетська корпоративна організація (ще й підкріплена наявністю земляцтв) міцно об’єднувала молодих людей, вони вивчали енциклопедії, «всесвітні історії», «суми», «зерцала», географічні карти, ікони, що охоплювали простір від землі до неба і час від Адама до майбутнього кінця світу. Михайло Гаспаров пише: «Якщо ваґанти раннього середньовіччя мандрували по монастирях і єпископатах поодинці, кожний на свій ризик, то віднині на будь-якому великому шляху ваґант ваґанта впізнавав як товариш товариша за долею і метою» (Гаспаров М. Поэзия вагантов. Послесловие // Поэзия вагантов. М., 1975. С.446). Тепер вони вже мандрували разом, і мета у них була спільна: знайти місце для прожиття, продовжити навчання у знаменитих професорів в університетах, де науки ставали мовою символу, що звільняв від земного, тілесного в ім’я незмінних ідей та сутностей.
Впродовж ХІV-ХVІІІ ст. за кордоном навчалося близько п’яти тисяч осіб з України, Білорусії, десь по тисячі осіб на кожне століття, що не так уже й мало як на ті часи. У далекі мандри за наукою подалася спершу західноукраїнська молодь, а потім із Наддніпрянської України. Починаючи з ХV ст. у списках Болонського, Падуанського, Празького, Краківського університетів зустрічаються імена студентів і магістрів з прикладкою «Rossicus», «Rhutenus», «Roxolanus», «Le Russia», а з ХVІ ст. й у вищих школах Німеччини, Швейцарії та Франції – Віттенберґа, Ґрейфсвальда, Ростока, Базеля, Парижа та інших міст (Наливайко Д. Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі ХІ-ХVІІІ ст. К., 1998. С.34).
Із Болонським університетом ХV ст. пов’язана діяльність Юрія Дрогобича. Зберігся статус Падуанського університету за 1301 рік у гнєзненському списку ХV ст. У цьому університеті у ХVІІ ст. навчалися сотні юнаків з різних куточків України, Польщі, Білорусії та Литви. Тут здобували освіту поляк Миколай Коперник, білорус Франциск Скорина, українці Станіслав Оріховський, Василь Русянович, Яків Садовський, Павло Боїм, який у 1613-1614 рр. був проректором цього університету, Іван Курцевич-Булига – товариш і сподвижник гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, Станіслав Морозенко, згодом – сподвижник Богдана Хмельницького, наказний корсунський полковник, командувач кіннотою селянсько-козацького війська (загинув під Збаражем).
До Падуї у ХVІІ ст. на мовні студії виїхав із Львівщини Григорій Кирницький, він при допомозі венецьких греків здобув ступінь доктора філософії. Інший галичанин, Яків Садовський, що проживав у Венеції, видав там у 1641 р. на його честь український панегірик під назвою «Анатема». Щоправда, не в усіх українців тут гарно складалася доля. Ярослав Гординський пише, що в ХVІІ ст. в Римі і Падуї жив українець Григорій Скибінський, «в Падуї обвинувачено його невинно й відтято йому руку. Вислідом подорожей Скибінського до Італії було його «коротке оповідання про місто Рим» і його продовження «Опис Італії», але свого твору Скибінський не докінчив» (Гординський Я. Україна й Італія. Огляд взаємин до 1914 р. // Збірник заходознавства ВУАН. Харків, 1930.С.43).
Падуя відігравала велику роль в інтелектуальному житті Європи ХVІ-ХVІІ ст., вона зберігала кращі традиції наукової і водночас релігійної толерантності, об’єднувала католицький, православний та протестантський світи. «Її університет зближував людей різних віровизнань, взаємозбагачуючи культури різних народів, виконуючи цим велику гуманістичну місію. Повертаючись на батьківщину, його вихованці вносили «дух Падуї» в суспільне життя своїх народів, свої наукові й культурні надбання робили їхнім суспільним надбанням, що, безперечно, впливало на духовне життя України, Литви, Польщі й Білорусії» (Подокшин С., Рогович М. До джерел вищої освіти // Від Вишенського до Сковороди. К., 1972. С.44). Саме цим можна пояснити той факт, що до Падуї тягнулася здібна молодь з усіх європейських країн, всілякі «єретики», вільнодумці, спраглі до знання ваґанти новішого часу. Одним з «консилярів» (керівників) цього земляцтва наприкінці ХVІІ ст. був вихованець Львівської братської школи Василь Русянович.
Чимало українців було і в італійському місті Барі. Напр., в 1697 році до Барі поколонитися мощам св. Миколи подався чернігівський ієромонах Тарасій Каплонський. Його світське ім’я було Тимотей Іванович Полонський, він сам із Конотопа, навчався в львівській єзуїтській школі, згодом через Краків, Прагу, Мюнхен, Анкону, Лоретто, Рим, Неаполь дістався до Барі. Через рік після повернення його допроваджено до Москви, для допиту. Його «Распросные речи» – свідчення під час допитів (Плохинский И. «Расспросные речи» иеромонаха Тарасия Каплонского // Сборник Харьковского Историко-Филологического Общества. 1896. Т.8. С.58).
У першій половині ХVІІІ ст. із «прошением о хлебе» і бажанням відвідати мощі св.Миколи до Барі прибув Василь Григорович-Барський. У 1715-1723 роках він навчався в Київській академії. А потім здійснив мандрівку до Італії. Пройшов пішки через Східну Словаччину, Угорщину, Австрію, на попутніх кораблях дістався до Солуня (Салонік), якийсь час жив на грецьких островах Хіосі, Родосі, Кіпрі, на Патмосі закінчив ораторсько-філософську школу. З цих подорожей він привіз безцінні записки – жанрово-синкретичний твір із ознаками роману-автобіографії, роману-подорожі, оповідання, нарису, із вкрапленнями ходінь, житій, легенд, фаецій. Описав життя мешканців Барі та інших міст, архітектурні пам’ятки, історичні місця, відтворив красу й екзотику побаченого (Микитась В. Давньоукраїнські студенти і професори. К., 1994. С.174-175).
У Римі в колегії св.Атанасія вірогідно в 1699-1700 роках навчався Теофан Прокопович, який після закінчення Київської академії вступив до василіан-уніатів. Тут він студіював риторику, поезію, філософію, богослов’я, працював у бібліотеках, вивчав твори Ціцерона, Квінтіліана, Верґілія, Овідія, Ювенала, Горація, Катулла, Марціалі, Лівія та ін. У Римі навчався також історик української церкви Гнат Кульчинський, що був там генеральним прокуратором василіянської конгрегації і видав у Римі написану латиною історію української церкви («Specimen ecclesiae Ruthenicae, cum Sede Apostolicasemper unitae», 1733) (Возняк М. Історія української літератури: У 2 кн. Львів: Світ, 1994. Кн.2. С.105-106).
Загалом же Україну й Італію віддавна єднали дружні культурні зв’язки. Тут можна говорити і про подорожі італійців по Україні (Йоаннес де Пляно Карпіні – у 1245 р., Марко Поло – у 1271, Люкіно Аріґо – у 1374, Джозафа Барбаро – у 1436, Антоніо Поссевіно – у 1581-1582, Франческо Ачентіні – у 1601, Мікеле Біанкі – у 1650 та ін.), про спільні леґенди й казки, напр., перенесення мощів Миколи Чудотворця з Мир Лікійських до південноіталійського міста Барі, леґенди про св. Климента Римського, Магдалину, оповідання про безплідну матір та ін., впливи італійського мистецтва на українське: мозаїки в Софійському соборі в Києві і їх близькість до мозаїк в Палермо й Монреале, роботи італійських майстрів – церква в Посаді Риботицькій у Залужжі, собор у Перемишлі, синагога Золота Рожа у Львові, Львівська братська (Волоська) церква, Трьохсвятительна каплиця при львівській Успенській церкві, Луцька братська церква, Замкова церква в Острозі, храм у Крилосі, палата й церква св. Миколи в Берестю, магнатські замки кн.Острозьких в Острозі, Миколи Синявського в Бережанах, дім Анчовського і дім Корнякта у Львові, впливи італійської ритовини (гравюри) на українську у виданнях Києво-Печерської лаври, італійська опера у маєтку магната графа Йова Іллінського у м.Романові на Волині тощо.
Окремо слід сказати про зв’язки української науки та літератури ХVІ ст. з італійським гуманістичним рухом. Кирило Студинський довів, що видана у 1591 р. у Львові граматика церковнослов’янської й грецької мови «Адельфотес» спиралася на граматики К.Ласкаріса, М.Крузія і Ф.Мелянхтона (Студинський К. «Адельфотес», граматика, видана у Львові в 1591 р. Студія літературно-язикова. – Львів, 1895), перегуки «Граматіки доброглаголивого еллино-словенского языка» Лаврентія Зизанія із західноєвропейськими гуманістичними джерелами писав Михайло Возняк (Возняк М. Граматика Лаврентія Зизанія з 1596 р. Львів, 1911. С.17). Володимир Рєзанов у своїх працях показав вплив на київські поетики захід)оєвропейських поетик Лодовико Кастельветро, Франческо Патриці, Джордано Бруно, Юлія Цезаря Скалігера, Якова Понтана, Александра Донаті, Йоганна Генріха Фосса та ін., а також довів, що київські шкільні драматичні твори ХVІІ-ХVІІІ ст. пов’язані з теорією і практикою єзуїтської драми в Європі (Резанов В. Из истории русской драмы. Школьные действа ХVІІ-ХVІІІ вв. Театр иезуитов. М., 1910. С.84). Українські діячі культури часто спираються на досвід італійських письменників і цитують їх: Мелетій Смотрицький у трактаті «Antygrafy» посилається на праці Арістотеліка Цабарелли, Енеаса Сильвія, Лоренцо Валли та ін., а в «Треносі» подає інвективу Франческо Петрарки на Рим, Захарія Копистенський у «Палінодії» згадує про Джованні Бокаччо; Петро Могила та Йоаникій Ґалятовський часто цитують Макіавеллі, а студенти Київської академії вивчають твори Горація, Арістотеліка Цабарелли, Тіко де Міранделли, Джордано Бруно та ін.
Отже, як бачимо, вищу освіту українські юнаки здобували у найдавніших університетах Європи, де ставали магістрами, докторами наук, професорами, деканами і ректорами. Їхніми прямими спадкоємцями були «мандрівні дяки» ХVІІ-ХVІІІ ст., які виступили засновниками української демократично і сміхової культури. На жаль, духовна спадщина українських професорів у найдавніших європейських університетах і українською, і латинською мовами, їх основоположна роль у розвитку освіти і науки не лише України, але і Європи, на сьогодні мало вивчена.

Олександр Астаф’єв, м.Київ.

Leave a Reply

Your email address will not be published.