Валентина Семеняк. На скрижалях Часу. Оповідання. – Тернопіль: Джура, 2019. – 304 с.

Валентина Семеняк належить до досвідчених письменниць, яким не треба студіювати праці Майка Йогансена «Як будується оповідання». Сам перелік різного роду конкурсів, переможницею і лауреатом яких вона стала, зайняв би кілька сторінок тексту. Це означає, що письменниця виробила свій неповторний стиль, у неї своя концепція, своя аудиторія, і читачі її творів поважають у ній особистість, незалежно від того, чи поділяють її погляди, чи ні. Але вслухаються, вчитуються в її слова, можливо не стільки заради змісту, скільки заради тієї невимушеної атмосфери щирості, чистоти та ясності, що, ніби церковна музика, супроводжує її слова. Вони відчувають, що перед ними унікальний і високий дух, причетний до вищого світу і його категорії вищі від тих, що виголошують деякі вчені.
А чи справді її твори несуть якісь нові істини? В оповіданні «Пиріжок» розповідається про те, як герой, обурений поведінкою шефа, який пив каву і закусував булочкою, не почастував його, купив у кіоску останній несвіжий пиріжок з чорницями і хотів викинути. Та як викидати хліб? Віддав жебракові, який три дні нічого не їв. У «Диві різдвяної казки» вчителька Ярина віддала свою платню за урок учениці Оленці, щоб та купила собі черевички, а в магазині вчительці втрачену суму повернули, як стотисячному покупцеві. У «Посмітюшці» Надя дарує букет тюльпанів жінці, яка порпається в контейнері для сміття і вітає її з Днем матері. В оповіданні «Біля лігва змії» Валерій, воює в Афганістані, підгодовує молоком змію і та рятує йому життя, коли на військову частину напали пуштуни. Подібний альтруїзм і потяг до творення добра лежить в основі оповідань «Печиво, горіхи та.. яблука», «Аби привід був», «Порух душі», «Булочка для… Бога», «Братчик» та ін. Нових істин ці твори не несуть.
Надзвичайно тонка інтуїція оберігає її від насильства над натхненням. І схоже, що Валентина Семеняк відрізняється від інших не знаннями, а більшою свободою підходу до знань, її розум наділений надзвичайною гнучкістю, спонтанністю і рухливістю, що помітно в «Калитці» – про самітника, який жив у лісі, його супроводжувала ціла процесія птахів і тварин, як Орфея. Якось хлопці закотили м’яча йому під ноги, один із них підбіг до дідуся і почув із його вуст: «Дякую Тобі, Господи, за все. Дякую Тобі, Господи, за все. Дякую Тобі, Господи, за все…». А коли дідова процесія наближалася, то птахи і тварини поверталися до свої господинь. «Відтоді й селяни не переставали дякувати Богу за все, що мали, а хутір, який і досі був безіменним, став Подячним». Саме життя служить для письменниці невичерпним джерелом думки і фантазії, вона вміє звільнити читача від умовностей, від категорій здорового глузду на користь невловимих законів уяви, згідно з якими можна побудувати новий світ, кращий, досконаліший, гармонійніший. Тобто вона вміє ходити по хмарах, відкривати нові обрії прихованих закономірностей, відчувати глибинні виміри речей, незбагненні для думки, але незмінно присутні в нашій свідомості.

Ігор Качуровський вважає головною ознакою релігійної літератури її містичну функцію. В містиці відкривається внутрішній світ людини, який протистоїть зовнішній експансії. У містичному одкровенні людина втікає від зовнішнього світу до свого внутрішнього стрижня, щоб вільно і на самоті жити цілим космосом, всією планетою. Так втікає від світу глухий Митрофан («Митрофанові дзвони») у свою незвичну справу – копання могильних ям на цвинтарі, шостим чуттям відчуваючи, коли і скільки їх треба. Ця його професійна «пристрасть» з’явилася після того, як він у 33-му викопав яму на цвинтарі для мами, яка померла від голоду. Передчуваючи свою смерть, він і для себе копає таку яму, а після завершення роботи легко вмирає. Так само втікає від зовнішнього світу в улюблену справу добротворення і Серафима, яка приходить розвести вогонь у хаті старого Онопрія («Аби привід був»), який не завжди мислить реаліями, називає її, напр., іменем своєї померлої жінки Домки, або вихваляється, що вчора з «Маланчиним Петром накопалися картоплі так, що й досі поперек тріщить». Хоча, звісно, копати картоплі він не міг, бо надворі зима, Йордан. А коли дід приходить до тями, то виганяє Серафиму з хати, хоча це не зменшить її потреби творити добро. Як на мене, це одна з кращих новел у книзі.
У цих творах ідеться не про індивідуалізм, що претендує на щось неземне, а насправді задихається від психологізму і своєї відрубності від зовнішнього світу. Містичне занурення в себе насправді є перемогою нашої комунікації зі світом, бо в ньому прихований таємний зв’язок із Богом і людьми. Коли конфлікти життя і потрясіння досвіду зіштовхують нас із непереможною силою зовнішнього світу, ми повинні зрозуміти, що маємо переступити із своєї душевної стихії у стихію духовну. Бо внутрішня людина -духовна, а не душевна, і в містиці міститься духовне дерзновення і фундамент особистості, найглибші глибини духу. Доктрини мертвіють і вироджуються, часом перетворюючись на побутовий догматизм, який Тарас Шевченко назвав «візантійщиною». Але він внутрішньо перевершував усіх інших інстинктивним розумінням містики внутрішньої людини, а не її пристосовництва до зовнішнього світу.
Деякі твори Валентини Семеняк якраз наближені до абсолютного божественного одкровення. У цьому плані характерний «Порятунок» – про зграйку пташат, які оберігали Олексу, переслідуваного бандитами, і врятували йому життя. Це дуже важливо, бо сьогодні багато фальшивої моди на містику, яка часто вироджується у літературщину і містифікацію. Така фальшива містика стає синонімом хаотичності сучасної душі, вона позбавляє духовного прозріння і розпалює єретичне полум’я пристрастей і забобонів. Авторка якраз не дошукується універсальних значень своїх ідей, не обстоює існування догм, у сплесках своїх емоційних переживань і проблисках ідеальної гармонії вона керується інтуїцією, на мить повертаючись до землі, перш ніж знову ходити по хмарах. Тут можна згадати агіографічне оповідання (єдине в такому жанрі) «Між небом і землею» про дитинство апостолів Павла і Марка, в якому відчутні традиції житійної літератури. Названі твори – вагомий аргумент на користь могутності її творчої уяви, силою своєї фантазії вона створює, потім пізнає і, зрештою, долає цей недосконалий світ, виходячи за його грані.
У книзі натрапляємо на різні види містики, напр., пантеїстичну («Старий і квітка», «Неприкаяна душа», «Як Яринка врятувала ялинку» та ін.). Ці твори не антропологічні і не виправдовують множинності буття. Є ще в збірці прикмети містики нехристиянського Сходу, зокрема Індії («На скрижалях Часу», «Писана торба», «Петрович» та інші), дуже близькі до містики неоплатонізму, згідно з якою людина щезає у божестві. Казав Плотін, «єдине – принцип усіх речей», але звідси крок до позитивізму, бо виходить, що така містика очищена від світу і від всякого буття, бо «єдине – це ніщо» (Микола Федоров) і не може бути безодні між множинністю цього світу і єдиним іншого світу. Хронотоп таких «нехристиянських» оповідань ніби існує ще до одкровення людини в Богові, одкровення лика через Сина Божого. Сказано ж у «Голосі безмов’я»: «Перш, ніж розум твоєї душі прозріє, зародок твоєї особистості має бути зруйнований». Або: «Віднині твоє ”я” занурилося в єдине я, злилося з тим я, з якого випромінилося твоє буття. Де ж твоя індивідуальність, учню, де сам учень? То – іскра, яка щезла в полум’ї, крапля в глибинах океану, непроминальний промінь, який став усім і вічним сяянням». Згадаймо хоча б зміст записки, яку знаходить Добрич у новелі «Писана торба»: «Бог являє собою конкретизований Божественний принцип, притаманний Всесвітові, який надихає росу падати, лотос квітнути, метелика літати, а сонце підійматися. Це і є вся сила, вся мудрість, уся любов, усе диво, яке колись було, є і буде. Коли вам дана якась робота, треба вкласти в неї все серце та душу й виконувати її з усією щирістю і самопожертвою. Аватар Сатья Саї Баба». У основі записки теж лежить принцип єдиного.
Часом моральною енергією для Валентини Семеняк є містика православна, для якої суб’єкт – Христос, вміщений в середину людської душі. У творі «Між небом і землею» навіть подано портрет Ісуса: «Вчитель Ісус був особливим і не таким, як решта людей. А які в Нього були руки! Малий пригадав, як важко захворіла Петрова теща, котра жила в одному дворі з його бабусею. Ісус, так звали Вчителя, тільки доторкнувся до неї – і жінка ожила, і встала, і пішла… Дітлахи, а серед них і Павло, кинулися за Ним, коли йшли з того двору, обступили Його. Кожен намагався притиснутися до Нього, бодай торкнутися до Його одежини. А Він простер руку вперед і погладив… його, Павла. І таке тепло охопило малого, така радість огорнула його душу, так благодать наповнила серце!». Важливо зрозуміти, що в православний храм і в православну душу сходить Христос і зігріває її. Містичний православний досвід – шлюб, а не закоханість. Багатство такої уяви – особливе благо, воно утворює задушевну ауру оповідання «На все воля Божа» – про те, як Надії вдалося вирвати свого сина Віталія із лабет наркоманів; «Порух душі» – як добрий вчинок Лариси, доньки її подруги, допоміг вилізти Раїсі Омелянівні із халепи з банком, «Булочка для… Бога», як черницю Олімпію в магазині спокусив аромат булочки, продавщиця віддала її задарма, а черниця цю булочку пожертвувала сім’ї старших людей і т.д.
Скромність та незмінне прагнення до щирості Валентини Семеняк часто засвідчують про налаштованість до католицького містицизму, для якого Христос – об’єкт, що перебуває поза людською душею. Микола Бердяєв пише: «Католицькій душі інтимно близький, конкретний, євангелічний образ Христа, страсті Христові. Католицька душа палко закохана в Христа, наслідує страсті Його, приймає в своїм тілі стигмати. Католицька містика наскрізь чуттєва, є в ній знемога й умлівання, для неї чуттєва уява – шлях до Бога». Зусилля авторки збуджують у читача інтуїцію католицького містицизму, замінюючи нею нижчі пристрасті і рабські форми інтелекту. Характерна в цьому відношенні «Хресна дорога… додому» – про отця Петра на засланні, якому відтяли руку за те, що «сповідав, причащав, таємно благословляв ув’язнених». Окрім похмурої, містичної, демонічної атмосфери твору (катування відібрало в нього частину пам’яті, він влаштовує причастя для в’язнів на пеньках, які правлять йому за вівтар, перебирається жити до складу, де колись була церква), одвертих мотивів сатанізму (напр., п’яний бригадир запрягає отця в сани і б’є батогом, поки не забиває до смерті), є у творі одна цікава деталь: отець Петро весь час повторює: «Хай воскресне Бог, і розбіжаться вороги Його, і хай тікають від лиця Його ті, що ненавидять Його». Православний містицизм не передбачає любові чи ненависті до Бога, це характерно для католицького містицизму. Риси психологічної ґотики, жаху перед глибинами несвідомого, часом навіть спокус диявола характерні для оповідань «Хтось і Вишенька», «Яблуня», «Жінка з блакитної ”мотриси”», «Жовте вушко» та ін.
Незважаючи на всі ці різновиди містики, оповідання Валентини Семеняк не можна назвати релігійними. Сьогодні, в епоху ХХІ століття будь-яка спроба реставрувати класичне чи романтичне релігійне мистецтво є приреченою, мертвою і помилковою, бо ми живемо в епоху трагедії творчості і кризи творчості.
Технічна експансія руйнує красу старої культури, що виростала на натхненні, таланті і людських муках. Техногенна цивілізація живцем виймає серце з кожного і не кривиться, а ще й хвалиться своєю холодною жорстокістю. Авжеж, цивілізований процес сприятливий для розвитку техніки, але згубний для великих творінь – мистецтва, науки, релігії, тобто власне культури. Від несподіваного проникнення в тайники душі технічного монстра стає тоскно. Мов нескінченний сон, тягнуться катастрофи ХХ століття, які зачіпають не лише окремі народи, а й усе європейське співтовариство: світові війни, тоталітарні режими, фашистська і комуністична експансії, екологічні потрясіння і т.д. Не стихає поранена людська душа, носить у собі одну важку скорботу, а в сни людські вдираються видовища жорстокої розплати за порушення культурної цілісності і розриву органічного зв’язку людини з такими релігійними цінностями, як Віра, Істина, Добро, Краса, Любов, із природними підвалинами життя. Культурологи називають цей конфлікт ситуацією відчуження, безсиллям людини перед зовнішніми силами життя, уявленням про абсурдність людського існування, втратою взаємних зобов’язань. Мабуть, люди загубили страх Божий і довірилися хитрощам техніки, що призвело до заперечення релігійної системи цінностей, відчуття самотності, випадання людини із суспільних зв’язків, втрати індивідом свого «я», руйнації автентичності особистості. Самі ці умонастрої передані в оповіданнях «Росяницький злодій», «Новорічний дзвоник», «Коли помаранчі падають на дах», «Гіпноз», «Богданко», «Фелікс, ”Мазда”… або Дмитрова наука», де змальовано уражене злом буття, непомірні страждання людей і домінує час не космічний чи історичний, а екзистенціальний.
Творчість Валентини Семеняк не релігійна, а теургічна, тобто звернена до нового світу, до нового неба і нової землі. Вона есхатологічна, моделює не наявний соціальний і природний світ і пристосування до нього, а зміну і його перетворення. Тема трагічного конфлікту особистості і світової гармонії не може бути розв’язана у межах історії і вимагає кінця історії. «Світова гармонія» незастосовна до цього світу, це хибна ідея, що прикриває зло і неправду, як і Каська, донька Панчукової Вусті, що стала Касандрою і прикриває злі вчинки неприродною поведінкою («Мантелепа з пуделком»). Годі в снах і наяву чекати на щастя. Ми повинні зрозуміти, що цей світ мучиться у злісній ненависті і жорстокості. Людська історія – це приваблива картина нещадної ворожнечі і війн між людьми.
Справді, світову гармонію можна мислити лише есхатологічно, як наступ Царства Божого. Отець Петро із «Хресної дороги… додому», мав рацію, що люди забули про «земний шлях Ісуса Христа та інших великомучеників», офіційна ідеологія силою змушувала людські маси до покірності, дисципліни і порядку, вселяючи їм віру у священність радянської влади і більшовицької держави. Влада не може існувати без міфів, не може без них управляти суспільством. Божественне у житті розкривається у творчих діяннях духу, який пронизує соціальне й природне життя. Сама можливість творчості спонукає вливання в людину духу, що називають натхненням, і це вивищує творчість над занепалим світом. Хай навіть у такий примітивний спосіб, як в оповіданні «Напишемо записку», де Костик у відповідь на записки своїх «зайнятих» службою батьків – одягай те, їж те, роби те, хоче видати їхній епістолярій окремою книжкою і врешті теж запискою повідомляє їх про своє одруження. Та світ вимагає від творця відповідності собі. Тому доля талановитого митця трагічна, як і згаданого отця Петра, який кожним своїм вчинком творить поему прославлення Бога. Митця часто не визнають за життя, запроторюють до в’язниці, божевільні, він сам не задоволений собою, і його твори спотворюють після смерті, користуючись ними для цілей, що були йому чужі. Голос Божий, який лунає через талановитих осіб, викликає ненависть і невдоволення на землі.
Я згадав деякі лекції, які читав у поліграфічному інституті нам, студентам, відомий мистецтвознавець, професор Григорій Островський, автор монографій про Антона Манастирського, Леопольда Левицького та ін. Він говорив про Кандінського, який у своїх теоретичних працях намагався збудити в читачів здатність сприймати духовну сутність в матеріальних і абстрактних речах. Як свідчать його живописні роботи «Імпровізація ІІ», «Св.Георгій-2», «Пейзаж», він ставив перед собою мету істотно збагатити душу індивіда, який іде шляхами духу, безконечно розширити його духовні горизонти через прилучення до нових реальностей. Малевич накладав реалістичне зображення корови на скрипку («Корова і скрипка»), храму, оселедця, свічки, шаблі, сходів – на обличчя англійця («Англієць у Москві»). Або згадаймо метафізичну порожнечу у його «Чорному квадраті». Картина цілковито містична, просякнута почуттям туги і жаху буття. Це ж стосується і картин Пікассо, у яких душа світу постає, за Сергієм Булгаковим, «трупом краси».
У цих художників, як і в письменників на кшталт Гоголя, Достоєвського, Бєлого, ані слідів божественної краси творення, їм відкриваються якісь астральні пласти буття із їхньою зловіщою містикою. Вони виражають релігійні муки, відчай і жах перед світом, у якому нема Бога. Перед нами геніальне вираження процесу розпластування, розкладу, розпилення фізичного і матеріального світу. Подібне мистецтво дематеріалізоване, воно від фізичних тіл переходить до тіл ефірних і астральних. І проблема тут не в мистецтві, а в самому бутті. Причина цього стану – не в потойбічних рівнях буття, а в технічному прогресі, машинізації і технологізації, які порушили одвічний лад органічного життя і підмінили його машиною.
Тому, як на мене, Валентина Семеняк рухається до нової творчості і зовсім іншим шляхом. Цей шлях пролягає в площині теургії, про яку мріяли кращі письменники і провісники релігійного мистецтва. Поїзд нового мистецтва і нової літератури простує до теургії, тобто до духовної творчості самого життя, спираючись на внутрішні потреби людини. Справжньому теургічному мистецтву буде притаманна релігійність: через нього буде просвічуватися людський дух. Микола Бердяєв вбачає вихід із сьогоднішнього стану кризи культури в «новий світовий еон, у якому всяка творчість буде продовженням Божого творіння світу». Але це станеться не відразу. А поки що за вікном на небі пливе місяць, обтрушує своє сяйво на дерева біля дому, на стежини і кущі, я читаю оповідання письменниці і дивуюся її вмінню ходити по хмарах.

Олександр Астаф’єв, м.Київ.

Leave a Reply

Your email address will not be published.