Нині (хоч і прикро) доводиться стверджувати, що через недолугість книгодрукування нема жодного літературного критика, який міг би сказати, що достеменно знає все про творчість того чи іншого письменника.

Не береться такого робити і автор цих рядків. Скажу лишень одне: вірші Лесі Шмигельської з Прикарпаття мені подобаються.
Чому? Усвідомлюю, що це запитання є тривіальним. Але водночас воно належить до тих, на котрі неможливо відповісти однозначно з кількох причин. По-перше, мені подобаються поезії з цікавими метафорами та образами, неординарним слововживанням. Але не відкидаю традиційної, сповідальної поетики (при умові існування цікавинок у ній). По-друге, належу до прихильників того, аби кожна публікація автора свідчила про його творче зростання й не створювала б ефекту так званих «повторних кіл.
Якщо з цієї точки зору оцінювати вірші талановитої бойківчанки, то, мабуть, варто мовити наступне. Поетка належить до «традиціоналістів». Із своїм тембром версифікаторського голосу, бо вміє написати про явище через особистісність сприймання, та й про творче зростання авторки свідчить добірка, якщо порівнювати з уже оприлюдненим. Тому з великим задоволенням презентую читачам добірку Лесі Шмигельської.

Ігор Фарина,
Член НСПУ, лауреат Всеукраїнської премії братів Лепких

.

ЛЕСЯ Шмигельська, Івано-Франківщина

ГНІЗДА БІЛЯ НЕБА

.

***

«Іди, — сказала стежка край воріт, —

І не шукай в житті легку дорогу,

А коли йтимеш болотами вбрід —

Покличеш сонце з неба на підмогу».

І я пішла. Топилися сніги,

Спинався первоцвіт на голі стебла.

І падав сонний промінь без снаги,

В лататті хмар було високе небо.

Давно лишилась стежка за селом,

А блискавиці золотим пером

Розписували всю мирську обитель.

Йшла не сама — мій ангел-хоронитель

Зі мною був. Важких небес огром,

Як люди перед Богом, був відкритий.

.

***

Мій пораднику, Янголе світлий, додай мені сил,

Щоб іще раз у небо, а там – я віддам тобі крила…

Наблагаю у Господа вітру, а ти попроси,

Аби зірка, ота, що між хмар – нашу путь освітила.

Мій заступнику лагідний, знаю, шляхи нелегкі,

Та обоє здолаємо скруту – на те ми у парі.

Пахнуть травнем і тихою звабою трави вогкі,

Клуботять в  розпогоджену тишу  дими кучеряві.

Ти намолиш мій досвіток, вірю, засвітиться день

І трембіта розбудить ще снігом забілені гори.

Бачиш, щастя сьогодні отими стежками іде,

На котрих нам судилося  брати початок учора.

…Кажуть є десь заобрії, далі –  немає межі,

 Посивілі тумани уклалися поза світами…

Знов народяться ангели, будуть писатись вірші

Та не нами…

.

***

А жінці для щастя багато не треба,

Лиш поруч надійне відчути б плече.

Відтак в незахмаренім війнами небі,

Побувши між зорями – прагнути ще…

Торкатися висі з коханим у парі,

Блукати Шляхами Молочними вдвох…

Ти чуєш цей шепіт, небесний звіздарю?

За нас певно молиться нині сам Бог.

І хай не погаснуть галактики, люди,

Хай пісня не тихне ота, з піднебесь.

Без нас цей Усесвіт лиш крихтою буде,

А з нами він – ціла планета, увесь.

І так буде завтра, і так буде далі –

Померкнуть огні від щасливих очей.

Напишуть вірші мандрівні менестрелі

Про нині, про вічність, про космос оцей.

…А жінці за щастя б ввесь світ обійняти,

Спинити пожарища, війни, біду…

Ти чуєш, Плането, я – жінка, я – мати,

Про щастя не мрію – до нього іду…

.

***

Палахкотіти, падати, вставати,

Нести свій хрест, як тисячу хрестів.

Голгофа, біль, пречисті сльози вдів

І Діва Мати.

Сліпі, гротескні, блудні і облудні,

Колючий дріт обплутує мости.

Стражденний люде, доки так іти

З огнем у грудях?..

Не сніг, не усміх – дим і перелоги,

І смерть стократ лютіша від зими.

Цей грішний світ, що крається, гримить

Чи бачить Бога?…

.

ТРИ ДОРОГИ

1.

Розвінчані мости і три дороги,

Молитву шепчуть стомлені вуста.

Куди йдемо, між кулями, до Бога?

Чи мо’до біса тягнемо хреста?..

…Бредуть у завтра підпанки і злидні,

Печуть заграви, біди і борги.

І гомонять гутірки посполиті

Помежи трав язичницькі боги.

Солоний день, підсолений сльозою,

Криваві німби в тихих янголят.

…А посивілі далі після бою

У вишині лелеками болять.

2.

Гаряча вись, стежки нерукотворні,

Порожні будні, гнізда і доми.

Хтось простягає хліб черствий Мадонні,

А хтось кричить: «Месію – розіпни!»

Чужа війна, безчинства, лжезакони,

Рубці на душах, небі і стежках.

І бовваніють нерухомі жорна

На тридорогах, на семи вітрах…

Сталить хтось дух, а хтось уже безстрашний

У світі воєн, заздрості, корид…

І лиш Франкове у борні не гасне:

«Бо нам призначено сесю скалу розбить…».

.

***

Бігти за часом, крутитися білкою в колесі,

Сивий мольфар навіщує: недобре – мине…

Губиться віра у юрбищах, мітингах, в мороці,

Вабить чужими окрасами щастя хмільне.

Що нам зосталось – вагання, стремління, історія?

Вік неспокійний у вирі подій і крамол?

Просить зернини і спокою нива незорана,

Душі стискає нестерпно бісівське ярмо.

Йдуть поторочі, предтечі чужими дорогами,

Губляться мрії і люди в неріднім краю.

Зі словом у серці, помежи пророками, догмами –

Вростаю корінням, як древо, у землю свою…

.

***

Чи збагнемо, що ми лише гості у цьому шаленому світі

І, що всесвіт примарний – намріяли… ой, диваки!

Впала зірка прозора у вицвілі трави і більше не світить…

Ці шляхи чорно-білі нам нині далися взнаки…

Кимсь запалена свічка, і ніч, що між рими шукає рятунку,

Перегорнуті книги усоте, і сотні думок.

Ще прощаються зими снігами, безбожною хугою, лунко,

Хоча мрія від тебе лише за малесенький крок…

Нам відведено муки (мо’ щастя?) – любити, горіти, вмирати,

Ти шукатимеш крил, щоб у небі пізнати мене…

І до біса умовності, люди коли нам у небі крилато!..

…Ти залишишся віршем, все інше – пролине, мине…

.

***

А я любила, таки любила,

Минали весни.

Чужі говірки – стозубі пили,

Шляхи небесні.

Зосталась тиша, дрібні сніжинки,

Нічийні зорі.

Вітри холодні, як звірі дикі,

Все звором, звором…

Були, вмирали, воскресли знову.

Любов – покута?

Музика плакав, крилате слово

Ламало пута.

Розбиті долі, мости залізні

На попелищі.

Мостили бузьки родинні гнізда

До неба ближче…

.

***

Обличчя часу – древній циферблат,

Де замість стрілок – бісики лукаві,

Де кожна цифра – янгол і пілат

І світ малий в тонесенькій оправі…

Де несвяті – на волі, як в ярмі,

Святі собі криштальну зводять вежу.

Не чутно гулу навісних громів…

Чудово там, де нас немає, кажуть.

А сьоме небо знаджує: «Лети!

Торкнися хмар, що так до тебе близько!»

Ти ж не боїшся вітру, висоти,

Ця вись тобі – і доля, і колиска…

Такий твій жереб – видіти світи,

Що з піднебесь – у макову зернину.

Торкнувся зірки? Що ж, давай, світи!

Усе ж земне приречено-хвилинне.

А ось для тебе сонячний вівтар,

Поміж Господніх соняхів і айстр.

І ти такий дитинно-світлий цар

Без обладунків, лиш душа і тайстра!..

У тій тайстрині – вишитий рушник,

А ще сопілка батькова з ліщини

Своє багатство щедре розпочни

і Розділи між людом до краплини.

Отак щоб всім по квітці з рушника

І по співанці з щедрої сопілки…

І вись одвічно тепла і м’яка

Пригріє день,мету, стремління, бджілку…

Тай неважливо доки ще іти

І скільки буде верств перед тобою.

Малюй життя, ілюзії, мости

І сьоме небо без громів і воєн…

вірячи в те, що десь
у землі є край…

Олександра Малаш

***

Вірячи в те, що десь у землі є край,

Вірячи в тишу не краяну війнами, громом.

Взнавши чимало – вчитися знов звикай,

Йди у незнане усупереч болю, втомі…

З білих ілюзій родяться кораблі,

хвилі минаючи – легко пливуть до сонця…

Спокій віднайдеш у ріднім тобі крилі,

Силу відчуєш у кожному слові, кроці…

Ти – пілігрим, шукаєш свої стежки,

Вічний предтеча, що має свою планету.

Буде нелегко, як не даси руки –

Я таки вірю у тебе, у сни, в прикмети…

Падає зірка… Може твій шанс? Тримай!

З неба ввібравши світла – ділись зі світом.

Вірячи в те, що десь у землі є край –

дійти зуміти б…

.

***

Маскарад ілюзій, слів, бажань,

Небо крають журавлині зграї.

 Там, де вічна паморозь – межа,

Біле мрево тішить і лякає.

Колесо бісівське, вбогий люд,

Ділить пан посади, світло, їжу…

На зчорнілу, висохлу ріллю

Ляжуть роси незрадливо-свіжі…

А поки – мізерне грошеня

Губить старець з рваної кишені.

І ведуть дороги навмання

У світи оманливо-зелені…

За сьома замками всі казки,

Менше віри у вселенське диво.

За тунелем темним і вузьким

Певне є місцина для щасливих…

.

***

Різною бувала, що й казати:

Плакала, молилася, любила.

Хтось ростив небачені палаци,

Я ж собі ростила тихо крила.

І у теплих снах, де мріям тісно,

Як пташа – тягнулася до неба.

Не завжди крилатим легко, звісно,

Я летіла далі, знала – треба…

Кепкували недруги: «дивачка,

Ще і досі вірить у сновиддя!».

Я просила Бога, щоб побачив,

Як сей світ мілів, кришився, нидів…

Я світила, як зоря світила,

Вірила, так йти до мрії легше.

Я лише просила в неба сили

І мені воздалося, не вперше…

Вірила словам, подіям, людям,

Облітала фальш, немов позлітка…

Як мене не стане – жити будуть

Ці вірші – старенькі, добрі свідки…

Leave a Reply

Your email address will not be published.