Існує так багато морально-етичних, філософських та соціальних проблем на які я дозволяю собі висловлюватись, але не знаю чи маю я на це право, з точки зору тої ж таки моралі. Так як і не знаю, якою має бути та людина, що мала б повноцінне право говорити і бути почутою у даному випадку.

Part 1
Проблема
Останнє моє переконання полягає в тому, що не існує поганих чи хороших людей. Згадайте про Інь та Ян. Неправильно говорити, що ваш друг хороша чи погана людина – це умовність. Думаю, в глибинні душі, усі це розуміють. Люди – дуалістичні. Крапка. Якщо вже є така необхідність описати людину, правильніше буде стверджувати, щось подібне до: «Я знаю О. як добру та чуйну людину», або «виходячи з часу нашого знайомства з А. можу сказати, що він добра людина». Якось так.
Людина хороша чи погана лише у певний проміжок часу, не більше. Не можна узагальнювати. Як і не можна вішати ярлики. Ми просто робимо хороші та погані речі. Все. Буває, намагаємося робити лише хороші, потім щось нам не дозволяє чинити добре і як «сніговий клубок» накопичуються одні паскудства. Це все чергується, мішається, проходить і вертається назад. Але, при тому, в нас є одна суто людська потреба – вважати себе хорошими.
Половина з того що ми робимо інтерпретується, виправдовується, представляється іншим як нейтральне, або хороше. Часто – несвідомо. Є також певний відсоток того, що ми не в силах осягнути, визначити як «хороше» чи «погане» в силу свого життєвого досвіду, світобачення та знань. Ми не знаємо, може і до смерті, не дізнаємося, що десь вчинили не гідно чи погано. Можливо, прозріємо, на смертному ложі, або раніше – коли переживемо втрату чи особисту трагедію, а, можливо, уже постфактум, прочитаєм у книзі наших справ.
Ці думки не мають матеріального підтвердження і вони не популярні. Інстинкт самозбереження, потреба вважати себе хорошим, або свідоме чи майже свідоме відкидання всього, що не вписується в нашу картину світосприйняття не дасть сприйняти їх. І ніхто в тому не винен. Таке наше життя.

Part 2
Причина і рішення
Знаєте, визначення іншої людини як «поганої», або негідної завжди починається із зверхності. Я не раз це бачила, не раз ловила себе на подібному.
Презирство, зневага, відраза і визначення меншовартості чи маргінальності іншого неможливе, якщо немає фундаменту – зверхності, відчуття своєї вищості. А вона уже, в багатьох випадках, виникає тоді, коли людина звикає до хорошого, звикає до стабільності, постійності та системності відносно легкого та доброго життя.
Ви помічали, як змінюються люди, коли до них приходить горе. Уже немає потреби обговорювати і засуджувати інших. Моральні орієнтири направляються на бачення, що не все нам підвладне у тому світі. Часто люди не просто починають говорити та мислити по-іншому, вони стають чистіші та мудріші. Але ніщо не триває вічно, навіть горе та біда. Все налагоджується – ми забуваємо власні висновки. І, врешті, повертаємося до свого найбільш поширеного стану.
Не певна в авторі, але мережею гуляв вислів: «Бог посилає нам випробування та нещастя, щоб ми могли зрозуміти та підтримати тих, хто буде переживати таке ж горе». Якщо простіше і по-народному, то це звучить так: «якщо відчував на своїй шкурі – зможеш зрозуміти».
Звичайно, нам не вистачить життя, щоб пережити все, що трапляється чи відчувається іншими, тому в нас так багато непорозумінь, так багато осуду та зверхності. Життя стало комфортнішим, а в комфорті легше і швидше забуваються болі та принесені з ними уроки. Саме тому, надзвичайно цінною є здатність розуміти, або приймати інших без особистого тотожного досвіду. Мабуть, варто набувати нової звички – блокувати осуд, що зароджується в нас і замінювати його чимось більш благородним.

Part 3
Facebook-світ і реальність
Такі філософські міркування, хоч і жили в мені доволі давно, але вивільнити їх змусила доволі банальна, як на наше тисячоліття, річ – пост у facebook. Я не можу вам передати як збурюють мою душу поширення та коментування так званих «викривальних постів». Ми усі бачили, читали, а, можливо, постили і коментували подібне. Та і я колись була спокійною до такого. Але не зараз. Зараз моя душа прагне кричати до усього фейсбучного світу – невже ви думаєте, що чините правильно. Навіщо ви розпалюєте ворожнечу, зневагу, навіщо закликаєте інших до презирства, ігнору та образ. Навіщо спонукаєте хворі розуми плекати злість та обурення… Як не розумієте, що заклик до зневаги, може дійти до розуму розбитого горем батька, зневаженого працівника, чи розтерзаної болем матері. Невже хочете відповідати за те, що підштовхуєте усі ці зболені серця до злості, агресії та цілком реального, а не фейсбучного осуду. А він уже не проявляється у боягузливих гучних словах із-за екрану – о, ні. Вражені люди підуть у реальній світ, вийдуть на реальну вулицю, зустрінуть ту реальну людину, під фото якої ви її ганили на весь інтернет-світ і реально, в живу, будуть хейтерити.
В реальності, озлоблена людина, під впливом інтернет-хейтерів може вважати, що вона має право не просто вилаяти, проклясти чи зневажити описану вами персону. Зболена душа, що, за збігом обставин, постраждала від такого ж «покидька» як ви описали, вирішить, що не в силах винести таке сусідство і що пора чинити самосуд. Як тоді ви будете виправдовувати свій повний гніву, заклику до образ та приниження пост… Скажете, що не відповідаєте за чиїсь хворий розум! Це правда. Але невже для вашого спокою таке виправдання буде достатнім.
Немає нічого правильного, нічого природного, законного і благородного в подібних постах. Написаний на емоціях гніву, роздратування, розпачу чи обурення ваш заклик відгукнеться в душах і головах людей або такими ж негативними емоціями, або ще більш жорстокими та радикальними.
Вся іронія в тому, що ми не завжди розуміємо що робимо – такий уже є стан афекту. Він може благополучно підтримуватися нашими балакучими сусідами, родичами та друзями, що обговорюватимуть негідника з усіх можливих сторін, судитимуть і так же зневажатимуть. Купаючись в таких емоціях, ми шукаємо їм вихід, як найпростіше і найбільш привселюдно висловити свій праведний гнів. На щастя і на горе, у нас є всесвітня павутина. «Нехай усі знають про цю гадину, нехай отримає урок, нехай попозориться трохи, нехай виправиться, нехай усвідомить, що накоїв чи міг накоїти». Благими намірами дорога веде обуреного праведника прямо до публікації хейтерського посту. Лише благородство рухає автором. Так змушують його думати усі ці розмови із сусідами, друзями та знайомими, що осудили і розібрали ситуацію із усіх неможливих та можливих сторін. Так ми думаємо.
А насправді, привселюдно бичуємо іншу людину, і закликаємо робити це інших. Часто ми це робимо, зводячи наклеп, бо ж де ті сусіди знали як все було насправді. Та чи можна знати як все було, коли оте «було» переказане десятками язиків, та переслухано ланцюжком сотень вух.
Біда в тому, що до Інтернету плітки залишалися плітками. Обмовлення, зневаження, наклеп, осуд без права прощення, завершувались межами села, під’їзду, чи містечка. Несправедливо звинувачена, або ж людина, що вчинила погано, могла покинути місцевість і почати жити вільно з чистого листка. Але Інтернет – усе занотовує. Де має сховатись той, кого ви так хейтерили на емоціях і під впливом оточуючих пліток. Виїхати в іншу країну – там теж є фейсбук. Ми не задумуємось яких масштабів можуть набути подібні явища. Не даремно ще давня українська мудрість говорить:
– Слово не горобець – вилетить не впіймаєш.
– Сто раз відмір – раз відріж.
– Ніколи не приймай рішень у гніві.
Подібної мудрості є багато, але, як на мене, її варто перефразувати на сучасний лад:
– Пост/коментар/відгук/фото не горобець – раз надрукував назад не вернеш.
– Сто раз подумай – перш ніж щось писати чи постити в мережі.
Ще один вислів невідомого мені авторства – «Ви маєте бути готові до того, що все що ви залишаєте в мережі буде розклеєно на афішах по вашому місту. Якщо ви до такого не готові, цього не має бути в інтернеті».

Part 4
Коли жорстокість стає нормою
Ці всі історії нагадують мені одним фільм – «Чорне дзеркало». Точніше, це серіал, що не зовсім серіал. Одна ідея, одна манера подання, але історії, мораль та сенс різні в кожному епізоді. І ось, один з епізодів дуже вже нагадує наші реальності, що з часом загрожують розростися до масштабів абсурду та небаченої жорстокості. Але усі називатимуть це новим порядком, мораллю, законом і справедливістю. Жорстокість може стати нормою, прийнятною необхідністю, якщо люди вирішать, що так простіше.
Тепер ближче до сюжету «Чорного дзеркала» (3 сезон 1 епізод). Уявіть персонажа – доволі красивого, розумного та проникливого чоловіка, що займається, назвемо це так, звідництвом нової ери. Він не просто навчає чоловіків як сподобатись, а в реальному часі нашіптує що сказати та як себе поводити. При цьому вся ситуація наживо транслюється в невеликому чаті глядачів. І от, одне звідництво пішло спочатку надто добре, а потім надто трагічно. Обоє героїв відео-чату загинули, а всі спостерігачі чату були свідками в режимі онлайн.
Дані видалились, історію намагались приховати. Але вчителя-ловеласа таки посадили у тюрму нової ери. Там скористались його даром психолога, оратора та переконливості – змусили жорстоко розкрити вину іншого в’язня. Звісно, в обмін на свободу. Що ж, місія виконана, обіцяну свободу дарують, але з однією умовою.
Не забувайте, що майбутнє окуповане технологіями. Тепер не потрібно заходити в інтернет – усе імплантоване прямо в очі. Коли хочеш заблокувати когось – не потрібно забороняти доступ до сторінки, достатньо взяти маленьку кнопочку і твої очі перетворять людину що навпроти на сірий обрис, без фарб, обличчя, силуету і голосу. Ти просто блокуєш людину і все –не бачиш її, не чуєш. Заблокований не може нічого з цим вдіяти. Є сіра плямка, що рухається, щось тріскоче мов комарик – усе.
Так ось, оцей персонаж, майстер пікапу, виходить на бажану свободу, лише за умови, що його заблокують для тих людей чиї права він порушив. Приховавши, що він став свідком вбивства і самогубства, він вчинив злочин проти усього суспільства, отже – заблокований для усіх. Тобто люди, які йому трапляються – лише сірі плями. Він для усіх – тривожна червона пляма, «злочинець». Цей персонаж ніколи не зможе ні з ким заговорити, так як і ніхто не заговорить з ним.
Неймовірний вид жорстокості, породжений можливостями всесвітньої павутини. Одне, коли засудили законно до позбавлення волі, навіть довічно, але зовсім інше присудити на довічну ізоляцію серед сотень німих тіней.
Якщо, якимись дивним чином, ви не розумієте чому це неправильно і гіпержорстоко, до того ж, неспіврозмірно вчиненому, вам пора більше міркувати на морально-етичні теми.
Жорстокість буває різна, але найбільш жахаюча вона тоді, коли виправдовується, прикривається маскою добра. Тоді, коли люди не розуміють, що вони жорстокі і сприймають її за норму.
Завершується 1-й епізод 3-го сезону «Чорного дзеркала» вибухом, інакше не скажеш – героя, якого вчитель-ловелас викрив для влади, прирікають на тисячоліття заключення в одній кімнаті, на самоті, з постійно повторюваною піснею, на тому самому місці, де він, під впливом болю від того як жахливо, жорстоко та несправедливо з ним повелись, в стані афекту, вчинив вбивство. І ось кульмінація. Працівник в’язниці запитує в іншого: «Я ставлю йому 1000 років… Думаєш не варто?»
– Та ні! (пауза) Сьогодні ж Різдво!
Тисяча років почали свій плин, а щасливі наглядачі, пішли святкувати Різдво, цілком задоволені, що змогли так вчинити зі злочинцем. А могли б і помилувати… все залежало від їх вибору. Та було Різдво, потрібно було вчинити щось хороше. В цьому, змальованому, технологічному майбутньому ця жорстокість стала нормою, а тому перестала бути жорстокістю.

 

Світлана Кучпилюк

.

1

2

Leave a Reply

Your email address will not be published.