Кілька років тому, коли я ще працював у районній газеті «Голос народу», з якимось (вже не пам’ятаю яким) редакційним завданням мені довелось побувати у Шманьківцях нашого району. Тоді мене вразив сам факт існування на самому краю парафіяльного цвинтаря в цьому селі місця захоронення трьох воїнів ОУН-УПА, котрі поклали на вівтар української незалежності свої життя.

Через кілька днів у районці з’явилася публікація. «Дивує, – писав я тоді, – що ніхто із мешканців села й досі не спромігся поставити над їхніми тлінними останками бодай скромного обеліска чи насипати горбик святої землі, зрошеною кров’ю учасниками національно-визвольних змагань усередині минулого століття, та увінчати це скорботне місце великим пам’ятним хрестом. Власне, очі тодішнього сільського голови Мирослава Човника горіли великим бажанням відновити історичну справедливість та належним чином пошанувати українських героїв і, звичайно, якщо ще живі свідки тих далеких часів, встановити імена повстанців похоронених на кладовищі у Шманьківцях…
Разом із Мирославом Модестовичем тоді ми навідались до старожилів села, які своїми спогадами та свідченнями пробудили у нас ще більший інтерес до скорботної сторінки з історії цього населеного пункту.
Дуже цікавим співрозмовником виявився 78-річний мешканець Шманьківців Михайло Ледвожив (нині покійний). Його світлий розум і непотьмарена пам’ять, здається, завжди готові до найменших подробиць привідкрити покриті мороком забуття таємниці лихоліть Другої світової війни, виповісти комусь свою душу, окреслити усю динаміку розвитку українського патріотизму минулих років.
– Мені довелось пройти тернисту дорогу життя, – згадував Михайло Йосипович. Ще у березні 1945-го року нашу сім’ю – мене, маму і сестру – в числі перших осіб було депортовано з Ярославського повіту (тепер територія Польщі) в село Шманьківці. Батько помер у родинному селі ще до нашого примусового виселення. Я зростав у мальовничій місцині, де свої рамена гордо простягала у вись дерев’яна церква, споруджена ще князем Ярославом Мудрим. Перед очима й досі мерехтить напис на цій святині старослов’янською мовою: “Тут починається Русь”.
Відразу після приїзду у Шманьківці місцева влада дала мені стареньку хату, наділ землі, і я почав з п’ятнадцяти років господарювати: мусів у ранньому віці орати, сіяти, косити, здавати контингент, а все нажите тяжкою працею в додачу до всього забирали москалі. Не дивились, що ми переселенці, – дротами штрикали долівку, подвір’я, шукали в господі лишній кілограм збіжжя. У нас забрали навіть те зерно, яке ми привезли з собою із Польщі. А як прийшла колективізація, усіх шманьківчан силою загнали в колгосп. Де подітись? Пішов я працювати тоді в колективне господарство їздовим. Таким, як я – переселенцям, видали в той час на руки військові квитки, мотивуючи тим, що ми не є ще громадянами СРСР, бо немає ще й п’яти років з часу нашого переселення, і на військову службу дорога була заказана.
Але в 1952 році викликали мене у військкомат, забрали військовий квиток та відправили служити на сім років в морфлот – на Балтику. Правда, завдячуючи Микиті Хрущову військову службу нам скоротили до двох, але п’ять років все ж довелось мені вправлятися військовому ремеслу на трофейному крейсері “Адмірал Макаров”, який до того, як потрапити у власність Балтійського флоту, був особистим крейсером фюрера…
Але повернемося до подій національно-визвольної боротьби.
Одного дня, коли по багатьох селах району енкаведисти влаштували облаву на бійців УПА, у Шманьківцях скупчилось, зокрема, чимало повстанців. Хтось відразу повідомив куди треба у Чортків про їхнє місцезнаходження. І тоді, як сніг на голову, з райцентру в село з’їхалась велика кількість озброєних гарнізонців. Розставивши кулемети, вони з усіх боків оточили населений пункт. Одна група бійців УПА, прорвавши збройний заслін енкаведистів, вирвалась із оточення, а інша – притаїлась, вичікуючи слушного моменту відступити, на стриху в одному із будинків на колишньому хуторі Струсівка. Господар і господиня на той час подались кудись з хати, напевне що втекли, залишивши напризволяще тільки стареньку бабцю. Але врапт: на подвір’я під’їхали гарнізонці і, довго не роздумуючи, увірвались у помешкання. Старлей чи капітан під дулом автомата заставив стару жінку першою піднятись по драбині на стрих, а сам, заховавшись за її спиною, хотів переконатися у наявності там упівців.
Хлопцям, котрі причаїлись на горищі, було чути кожен порух енкаведистів і, як тільки із-за жінчиної поясниці показалась голова офіцера, пролунав постріл котрогось із бійців УПА. Скривавлене тіло офіцера упало додолу. Не вагаючись ні на мить, хтось із упівців кинув на обійстя гранату. Скориставшись панікою, наші хлопці, стрімголов зіскочивши зі стриху, обеззброїли гарнізонців, і довго не роздумуючи, прийняли рішення: підпалити хату, яка була під солом’яною стріхою, та відступати. Під щільною пеленою ранкового туману і диму кілька десятків бійців почали прориватись із оточення. А три воїни-упівці отримала завдання: прикрити основну групу відступаючих. І вони відчайдушно стримували наступ енкаведистів. Але коли навала москалів стала відчутнішою, хлопці, щоб не попасти у руки ворогам живими, постріляли себе.
За вказівкою тодішнього голови сільської ради ми привезли їхні тіла в центральну частину села і скинули під церковною огорожею, де вони відтак пролежали просто неба цілісінький день. Всі жителі Шманьківців мали змогу тоді спостерігати за цим жахливим видовищем. Після того нам було дозволено їх похоронити. Прийшов до мене старий чоловік – столяр, що був старшим братом у церкві, і попросив організувати хлопців, аби десь роздобули дощок на труни загиблим. Біля церкви тоді стояла стара хата, у якій ніхто не жив, а подвір’я було огороджене дерев’яним поперечним плотом, який ми без вагань розібрали. Церковний староста позбивав з принесеної деревини сякі-такі ящики, в яких ми тих хлопців і похоронили. Я сам копав і загортав цим бійцям могилу.
А вночі на їхній могилі хтось закопав двометровий березовий хрест, який москалі наступної днини одразу ж зняли. Так тривало зо три доби – вночі виростали нові хрести, які потім без усілякої церемонії зрізались вандалами.
Звідки були ті хлопці родом, що загинули у нашому селі, і досі залишається загадкою. Колись ходила чутка поміж людей, що ніби всі троє загиблих походять із с.Іванків Борщівського району. Ми ще на зорі української незалежності, коли відновлювали могилу січовим стрільцям у селі, їздили по селах нашого району: шукали де могли б губитися сліди наших односельців, які воювали у лавах УПА, і паралельно з тим дізнавались про загиблих повстанців у нашому селі, аби потім усіх разом перепоховати у відновленій могилі. Але так нічого тоді й не знайшли.
Другий наш співбесідник Михайло Гонсьоровський також чітко пам’ятає, що ця широкомаштабна енкавеесівська облава, чорне крило якої накрило усі населені пункти від Дністра до Збруча, мала місце у їхньому селі приблизно у 1945 чи 1946 році.
Ось такий сумний штрих до літописної сторінки села Шманьківців, яка схиляє кожного нинішнього українського патріота віддати данину шани цим безіменним героям, котрі спочивають сьогодні вічним сном у лоні холодної цвинтарної землі. Хоч ми дуже сподіваємось, що в майбутньому стануть відомі прізвища цих вояків УПА, які полягли за волю України у Шманьківцях. І вже тоді ми якогось погожого дня соборно згадаємо мільйони страчених, загиблих, замордованих, пропавших безвісти українців, котрі навіть у потойбіччі моляться за наше сонячне майбуття.
Такий день врешті-решт настав. 24 жовтня 2013 року на сільському кладовищі у Шманьківцях відбулося урочисте освячення хреста на могилі трьом воякам УПА, що загинули від рук енкаведистів у 1946 році, а також відкриття та освячення пам’ятного знака (перед входом на цвинтар) з нагоди 100-річчя від дня народження Романа Шухевича – генерал-хорунжого, головнокомандуючого Української повстанської армії, посмертно нагородженого званням Героя України. Сільські парохи – отці Зеновій Пасічник та Володимир Лижечко відправили на місцях прослави українських героїв панахиду, виголосили патріотично-духовні проповіді. На цьому заході районні владці, приїхав з Чорткова народний аматорський хор національно-патріотичної пісні вояків УПА і спілки політв’язнів та репресованих. Спогадами про національно-визвольний рух наших краян ділились очевидець тих подій Михайло Ледвожив та Кароліна Лавриневич, слова невимовної туги й болю линули з уст уродженки Шманьківців, колишнього директора РБК ім.К. Рубчакової Галини Сушельницької…
Головним організатором цього скорботного-духовного заходу виступив: Шманьківський сільський голова Мирослав Модестович Човник, чимало зусиль доклали, щоб спорудити пам’ятні відзнаки у селі і організувати тепле і щире багатолюдне дійство жертводавці – приватні підприємці та фізичні особи. Це – приватні підприємці Василь Предик, брати Михайло та Роман Гуменюки, Юрій Пирка, Михайло Никорович директор ПАП «Паросток» Євген Шкабар, Петро Волошин, Михайло Котик, жертводавець Петро Конопельник…
А потім у сільському будинку культури був концерт, де крім чортківського народного аматорського хору національно-патріотичної пісні вояків УПА і спілки політв’язнів та репресованих, виступали аматори сцени с.Шманьківці. Багато праці вклав чи причинився до концертної програми вчитель музики Мстислав Гуменнюк, без якого не обходиться жодне мистецьке свято у селі, інші шманьківчани.
Сільський голова Мирослав Човник посадив напередодні відкриття та освячення пам’ятного хреста на могилі воякам УПА три калини, які символізують трьох дівчат, що не дочекались із визвольних змагань своїх коханих і плакучу вербу – символ матері-України, яка доки існуватиме світ, буде проливати сльози за своїми невинно убієнними синами. Очі поокремих шманьківчан рясніли сльозами, коли під завісу свята лилася-текла вечірніми сутінками, селом пісня-гімн українців по крові і високої напруги сердець та переконань «Ой у лузі червона калина», яку написав уродженець села Степан Чарнецький, Душі переповнювалися гордістю за свій край, Україну.
Ми нині низько схиляємо голови перед вояками УПА – легендарними витязями боротьби за Українську державу. Їхні імена навіки вписані на сторінках книги незламної доблесті, слави і героїзму, на золотих скрижалях нашої незалежності.

Володимир Погорецький.

Leave a Reply

Your email address will not be published.