Не вірю в сентенцію, що надія вмирає останньою.
Вічна надія. Таку істину в нас акумулює Святе Письмо.
„Бо ми надією спаслися. Коли ж хтось бачить те, чого надіється, то це не є вже надія; бо що хтось бачить, хіба того надіється? Якже ми сподіваємося, чого не бачимо, очікуємо його витривало.“ (Римлян 8: 24-25).
„ Петро, апостол Ісуса Христа, вибраним переселенцям, розсіяним Понту, Галатії, Кападокії, Азії та Вітинії,
згідно з передбаченням Бога Отця, освяченням Духа, на послух і на скроплення кров’ю Ісуса Христа: благодать і мир вам хай помножиться!
Благословен Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, що у своїм великім милосерді відродив нас до живої надії через воскресіння Ісуса Христа з мертвих,“ (1 Петра 1: 3).
Безліч мудрих думок про невмирущість надії, цього Божого дару, висловлюють генії. Наприклад: Досить крихітного зернятка надії, щоб засіяти ціле поле щастя. (Марк Леві);
Надія — це прагнення душі переконати себе в тому, що бажання здійсниться… (Рене Декарт);
Без надії сподіваюсь! (Леся Українка);
Коли втрачаєш дорогу тобі людину, розрадою в цій трагедії здатна послужити лише хитка, але така необхідна надія на те, що, може бути, – все на краще. (Пауло Коельо);
Часом надія це все, що змушує нас рухатися далі. (Касандра Клер);
Сподіватися завжди краще, ніж впадати у відчай. (Гете Йоганн Вольфганг);
У серці людини запас надій невичерпний. (Геродот);
Ніч несе спокій старим і надію молодим. (Бернард Шоу).
Український фольклор теж має ешелон приказок, в яких домінує надія:
Діждемо пори, що й ви злізете з гори.
Діждемо пори, що й ми вилізем з нори.
Нічого — ми підождем, а все-таки своє візьмем.
Нічого — ми підождем, а все-таки своє візьмем.
Зиновій Бичко, м. Львів