(Офіцинський Р. Червона лінія: Університетські бувальщини / Роман Офіцинський. – Ужгород : TIMPANI, 2018. – 120 с.)

 

«Моя справа сказати правду, а не змушувати вірити в неї»

 Жан-Жак Руссо

Кажуть мудрі люди, що нічого випадкового у нашому земному бутті не буває, що випадок – це псевдонім Всевишнього. Вірю.

Як і вірю автору стодвадцятисторінкової, якіснополіграфічної книги Романа Офіцинського «Червона лінія» із підзаголовком «університетські бувальщини», яку опублікувало ужгородське видавництво «TIMPANI» у 2018 році і яка закономірно потрапила мені до рук через моїх друзів, бо я давно свідомо і підсвідомо чекав такої книги, адже сам давно працюю викладачем у вузах, як і пан Роман, отже знаю цю знакову для будь-якого суспільства сферу життя і з середини, і з боку: мої доньки були студентками різних вузів, а одна з них стала вузівським викладачем, маю і міжнародний досвід спілкування зі студентською молоддю.

Як журналіст і письменник сам, чесно кажучи, назбирав купу матеріалу на «розроблену» професором Романом Офіцинським тему, адже й мою дружину, доцента, минулого року вигнали з кафедри «без суду і слідства»…

Але автор «Червоної лінії» мене випередив.

І зробив це «вагомо, зримо», подекуди виклично-грубувато, як і потребує сам предмет опису, але органічно, легкоперо, доброю іронією, здоровим чоловічим усміхом, голою фактологічно-документальною правдою рятуючи загнилий орган суспільного організму, як жорстко рятує людину лікар-хірург, бо терапія уже запізнилася… а хіміотерапія ще попереду…

Відразу зазначу, що особисто з автором книги аз грішний незнайомий, хоча зовсім не проти потиснути йому руку і випити кави.

Тому маю нагоду долучитися до проблеми національної ваги і написати наразі про сам текст книги, природно окресливши і її контекст, підтекст, які вже стають метатекстом… Адже Інтернет іскриться епатажними публікаціями про цю подію, серед яких: «В Ужгородському університеті професора звільнили за художню книжку?» (http://pero.org.ua/rozsliduvannia/v-uzhgorodskomu-universyteti-profesora-zvilnyly-za-hudozhnyu-knyzhku/?fbclid=IwAR0NjoaztkyRXgfr2TUsBFpdWq3mwNm3srn6vkY8lvCHQTkWXdNsNrjWvrM), «В Ужгородському університеті через книжку оповідань ліквідували кафедру історії України?» (http://pero.org.ua/rozsliduvannia/v-uzhgorodskomu-universyteti-cherez-knyzhku-opovidan-likviduvaly-kafedru-istoriyi-ukrayiny/?fbclid=IwAR3hTHRvuvkz5KsHRSuWTR3A_ErDE-igz9qR6Ln1qX3WE_XHqK3mYuEHpkk), «Круті піке кадрової політики в Ужгородському університеті» (http://pero.org.ua/rozsliduvannia/kruti-pike-kadrovoyi-polityky-v-uzhgorodskomu-universyteti/?fbclid=IwAR1wH4C79VeNjrz8HhNr89EKBO1Z34bQLQ8cR7Ti1y7d_23iUMq_zvJF3kg), «Невигадані історії університетських затінків» (http://slovoprosvity.org/2019/01/18/nevyhadani-istoriji-universytetskyh-zatinkiv/), «Ректорський феодалізм» та «мертві душі» української вищої освіти» (https://life.pravda.com.ua/columns/2019/01/25/235260/?fbclid=IwAR0NKjAoJVLEWKNDwotVaGCkyH_2fGbIYBayCMviNU4oOZ6uxwUbJ54GTN4).

У цей же час відбуваються презентації цієї книги-бомби (11 грудня в ужгородській книгарні «Кобзар», в рамках щорічної передсвяткової акції «Письменник за прилавком», доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історії України УжНУ та автор багатьох книг Роман Офіцинський представив читачам видання про університетські бувальщини – «Червона лінія»), з′являються позитивні рецензії на неї, як-от: «Невигадані історії університетських затінків» – доктора філологічних наук Олексія Вертія із Сум (газета «Слово Просвіти», 18 січня 2019 року).

Доки готується новий тираж, у бібліотеках за «Червоною лінією» – черги…

А реально звільнений із роботи її автор – Роман Андрійович Офіцинський – чекає судового засідання, апріорі зондуючи ще й судову систему в країні…

* * *

Ми ж спробуємо довести, що книга має не лише епізодично-подієву, документально-публіцистичну цінність, де слово стає чином, але й художньо-гуманітарну вартість, де слово стає Логосом, а сам автор – справжнім письменником, про що свідчать фрази із двох відгуків про книгу ще у стадії рукопису, сміливо і чесно поміщені автором у вже надрукованій «Червоній лінії» як своєрідні післямови. У першому ж (відповіді панові Романові одного зі столичних видавництв) читаємо зокрема: «Цікаво. Дотепно. Влучно. Добра українська. Але, на жаль, у даному форматі та обсязі збірка має вигляд навіть не «приватного» чи «камерного» щоденника, а як «байки з нашого кутка». У другому – від редактора скандальної уже книги («Після прочитаного. Романтичний постскриптум редакторки»): «Ти – це сила, напір, імпульс… Іноді до брутальності… Тоді кидала і казала: не буду читати, а тоді знову поверталася… Словом, книга твоя про життя, яким воно є. Мрійливим, ніжним, граційним, імпульсивним, агресивним, хтивим, тремтливим, щирим, облудним, знову прекрасним, але не байдужим… У цьому фішка, видно».

Погоджуюся з інвективами редакторки й дивуюся вузькодіапазонному мисленню літредактора столичного видавництва, яке мало би тепер «лікті кусати», проґавивши такий знаковий продукт у вітчизняному культурно-інформаційному просторі…

Не помилилася редакторка і в прогнозуванні реакції певних репрезентантів соціуму на цю книгу і з порадами захисту від них: «Так, з тобою не будуть вітатися, ну і начхати. Тобі будуть запобігливо подавати руку, теж начхати. Будуть погрожувати… сто разів начхати».

Як знаємо, книга стала скандальною у найоптимальнішому для нашого хворого суспільства варіанті його очищення художньою правдою, за яку притомні і здорові суспільні організми не карають своїх лікарів.

Наше суспільство ж, як хвора дитина, – агресивно сприймає людей у білих халатах, які несуть йому благо, хоча вже й через біль, бо ж рани вже задавнені, загноєні…

У книзі стиснута до метаметафори вся панорама сучасної вищої освіти в Україні (від ректорату – до студентського гуртожитку) з усіма латентними і явними, кулуарними та «офіційними» інтригами, пристрастями, збоченнями, індуктивними та дедуктивними закономірностями виходів на якісні та кількісні аспекти хвороб в інших галузях буття в нашій державі, інтоксикованого корупцією й етично-естетичною деградацією стану суспільного організму загалом, перейшовши вже ту екзистенційну межу неповернення («червону лінію), за якою трансформація у смерть, втрата державності, національної ідентичності.

Тому писати про цю детективно-фантастичну і водночас художньо-документальну книгу просто і складно водночас, бо вона, самодостатня, вже навіть в анотації містячи вичерпну самохарактеристику жанру, стилю, типажності, зав′язки, кульмінації і розв’язки, яка ще попереду, адже «Якщо розгадувати імена прототипів, то доведеться показувати на самих себе – розумних, сильних і красивих братів і сестер від спільних альма-матерів. Сотні бувальщин стилізовані, поєднані й осмислені у чотирьох десятках оповідках, нагадуючи чотки-розарій. У тій духовній вервиці кожен знайде свій сад із троянд, натхненно виполовши в ньому бур’ян до найменшого корінця».

Цілком погоджуючись із автором бестселера, його високопрофесійним редактором та не менш професійним і сміливим видавцем, спробуємо створити свій альтернативний текст про текст, інтуїтивно прогнозуючи, що Роман Офіцинський незабаром напише і видасть у світ ще одну книгу із підзаголовком на кшталт «Як суспільство сприйняло мою «Червону лінію»… і обидві книги будуть перекладені іншими мовами як універсальний посібник із деградації однієї із кращих донедавна систем вищої освіти у світі.

* * *

Професор Роман Офіцинський починає свої билиці з ловкими знаково-символічно-міфічно-архетипними назвами на кшталт «Бойова нічия», «Віагра» ловеласа», «Замироточило», «Єті», «Іванко-пиячок», «Міністр-заробітчанин», «Плагіат», «Походеньки смоктунчика», «Ректоріада», «Свята вода», «Фейки і бограч», «Чорна Вдова», «Шляхи Господні») із екскурсів у енциклопедичну класику («Святий Віт – покровитель тих, хто проспав. А ще людей розрізняють за расами і підрасами, темпераментами…»), виловлюючи із буття виразні характери-типажі («манірні та нікчемні», харизматичні і ремісничо-шедевральні, із «пластиліновою вдачею», «порожні, як барабани») і в типових психоемоційних антуражах часопростору із любов′ю і добрим гумором даючи їм друге життя без реальних осудів-присудів, покарань, бо ж ці «герої», як і герої, скажімо, Ільфа і Петрова чи Михайла Булгакова, нашого Івана-Нечуя Левицького з його «старосвітськими батюшками та матушками», самі себе карають за парадоксальним всесвітовим принципом: ніхто так не познущається з дурня, як він сам із себе…

Тому й не дивно, що, як передбачив оповідач-пророк, він же Педагог, у своєму творі: «Книжку миттю розкупили, зачитували до дірок: один придбав, а десятеро читали. Опісля її виставили на сайт у вільний доступ. Народ шаленів. Угледівши і розпізнавши в сюжетах себе, півуніверситету з ним не розмовляло. Педагог стоїчно споглядав метаформозу, вважаючи ту половину і так зайвою. Адже істинний письменник учить майбутні покоління» (із бувальщини «Якщо без образ»).

Згоден.

Істинному письменнику осанну співатимуть майбутні читачі, сучасники розіпнуть… І чим крупніший письменник, тим більше часу для адекватного погляду на нього потрібно за принципом: велике видно з великої відстані часу і простору.

Тому пізнавані конкретні й нафантазовані хитрі, підлі, мстиві, дріб′язкові прототипи «Червоної лінії» із відповідними байківськими прізвищами-прізвиськами (Лупина, Віл, Любас, Гарвард, Шеф-рекордсмен, Хазяїн, Алкаш, Голодний, Довгоносик…) не пробачають авторові правди, що, врешті, і доводити було не потрібно, бо «sapient sat» і, як шляхетно-прикметно стверджує автор, «не всі антигерої суть пропащі, а герої – ангели», що і дає йому етичне право екзотичним флером орамлювати естетично писані-списані типажі університетських працівників і себе самого, із гоголівським сміхом даючи надію на індивідуальне та суспільне зцілення – тобто художньо-документальним словом, як скальпелем-шаблею приведення ситуацій у формат гри, а не битви, рівноваги, а не депресії чи агресії.

* * *

Ось характерніші пасажі із текстового полотна твору, потрапивши на які при відкриті книги на будь-якій сторінці хочеться перечитати її усю, бо, як казав класик: «де не відкриєш – скрізь файно»:

«Розпуск КПРС і департизація університету завдала нищівного удару по ідеологічних кафедрах. Вони щезли без бою або мімікрували, здійснили ребрендинг, нерідко на випередження. Кафедра наукового комунізму ще до путчу перейменувалася на кафедру теорії соціалізму, після поразки заколотників – на кафедру політології».

«Ботанік панічно боявся публічного обговорення, чому його син у статусі консула не повернувся додому, став біженцем й одружився зі старшою від себе афроамериканкою. Онуки зовсім не нагадували Ботаніків рід – були копіями невістки. Невдовзі за океан подалася й розлучена донька. Щороку Ботанік з дружиною навідували дітей та онуків. Дружині, глибокій пенсіонерці, простіше, Ботаніка ж тримали в рідній країні ліві заробітки в університеті. Міг би теж кайфувати на пенсії, але корупційний рефлекс не відпускав» (екзотика із бувальщини «Ботанік»).

«В університеті якраз заправляв розгардіяш. У каламутній воді ловилася добра копійчина. Доходило до того, що іспити приймала мати-прибиральниця за дочку-викладачку, яка в робочу днину мотнулася за кордон. Мажори на блатних факультетах самі в себе перескладали іспити на дипломи з відзнаками, підробляючи підписи екзаменаторів» (характерний опис маразму-абсурду в університеті).

«Якось білявка в пориві показної прихильності подарувала шефові недешеве віскі в елегантному футлярі з картону. Завкафедри механічно його передарував і забув кому. Чоловік білявки виявив брак напою і вчинив дома розбірку, бо на дні футляру зберігав сімейну заначку – п’ять тисяч євро – річний бюджет молодої родини. Стрімголов кинулись на пошуки. Завкафедри винувато кліпав, безуспішно копирсався в пам’яті» (приклад опису автором однієї із безлічі трагікомічних ситуацій із билиці «Сто доларів за мовчанку»).

«…лаборантка злісно не дотримувалася дрес-коду, встановленого за велінням грізного заступника декана – ходила в брюках і шортах із заниженою талією. Коли того разу довірливо розмовляла з колегою у деканаті, нагнулася злегка над столом і краєчок пишної сіднички самовільно трішечки відкрився. Заступник декана миттю скористався вікном можливостей, приклавши до білої плоті темно-бузкову печатку» («Вербовка»).

Урешті, приводячи такі-от приклади стилю, формозмісту, гуморного, афористичного тексту, мимоволі розумієш-відчуваєш, що захопившись, цитувати-переписувати починаєш усю книгу… і все ж не відмовимо собі в естетичному задоволення процитувати ще:

– «Жоден учений колектив не може повноцінно існувати без класичного дамсько-джентльменського набору – алкоголіка, гомосексуаліста, позашлюбних відносин» («Шваґрове»).

І цей «дамсько-джентльменський набір» талановито і з любов′ю лікаря до пацієнтів описаний у «Червоній лінії»…

– «Чорна Вдова ніколи не вирізнялася ні інтелектом, ні високою мораллю, вміла приліпитися, примазатися до когось, випити, гульнути надурняк, видурити гроші в студентів за курсові та дипломні роботи, їхнє рецензування, а також іспити, заліки… Торгувала, чим могла. Над усе любила похизуватися даровими покупками: «Ся дубльонка – один екзамен, а кофта – дві курсові» («Чорна вдова»).

– «Серед своїх у дошку найкраще і найбезпечніше продаються посади. Отож бідолаха нашкріб грошенят у непоказній установі, спився, прокрався і накивав п’ятами» («Учена рада»).

Як бачимо, об′ємно, рельєфно типізовані герої-антигерої книги Романа Офіцинського у своєму паталогічному бажанні влади, грошей, сексу, ікри на хліб… просяться у цирк, психлікарню… на екран вітчизняних короткометражок із потенційним забезпеченням їх субтитрами для популяризації в інші країни як драматичний, трагікомічний приклад того, як не треба жити-бути, вчити і вчитися, щоби зберегти країну… Вибачте за пафос, яким підсвідомо хочеться зрівноважити небутафорні бурлеск і буфонаду нашої реальної та віртуальної дійсностей, адже книга містить дотепні субпанорамні екскурси-дискурси в соціальні мережі, як-от: «соціальна мережа стала рятівною соломинкою для психотерапевтичного зцілення» (бувальщина «Єті»), або – «Ініціативна група з кількох осіб заганяла містечкових можновладців до сказу, виставляючи пости про недолугість і неподобства керівництва вишу на тематичній сторінці у найбільшій у світі соціальній мережі та в інтернет-виданнях, не скутих цензурою їхніх власників. Викриття супроводили документальні докази. Керманичі вдалися до підкупу не тільки аудиторів і правоохоронців, а й редакторів і журналістів» («Фейки і бограч») чи – «Отож вічно молодий стариган-всезнайко словесно обворожував не свою аспірантку, яка фанатіла від його постів і світлин на Фейсбуку» («Сестри»).

У «Червоній лінії» на тонкому рівні, але виразно-рельєфно, стильно, із наскрізними любов′ю і добрим гумором калейдоскопічно віддзеркалено букет симптоматичних хвороб науково-освітянського організму з виходом на майже сакральні узагальнення із типажами різносортних зрадників (від сімейних до національно-державних), ідеологічних пристосуванців-перефарбованців У присутніх відвисли щелепи, позаяк покійний професор належав до заядлих комуністів – невиправних гвинтиків тоталітаризму. Усе життя ревно слідував за генеральною лінією КПРС, його фірмене сальто пристосуванства і кон’юнктури мало хто міг повторити. Аби недруги, бува, не засумнівалися в покірності та відданності ідеалам партії, компілював обласному начальству дисертації, ставши взірцем академічної недоброчесності»; «Чимало відставних кагебістів працювали старшими викладачами й доцентами, а їх агенти доросли до професорів. За лічені місяці все перемінилося. Русифікатори стали націоналістами, заспівали осанну учорашнім жертвам… І, коли відходили за межу, ховали їх без червоних прапорів – священики відспівували»), хабарників, сексуальних, моральних збоченців На початку трудової біографії Пісеньку магнетично тягнуло до протилежної статі: і неповнолітніх, і молодичок, і літніх дам»), алкоголіків («Довкіл кишить масненькими оповідками про буття алкоголіків. Про них нічого крамольного не скажеш, крім правди святої»; «Від неї частенько тхнуло горілчаним перегаром. Але дехто в ньому вчував екстравагантні французькі парфуми»), дармоїдів та пов′язані з ними злочини, переступи, гріхи, серед яких плагіат, доноси – як-от: «Далі йшли натуралістичні описи оргій та любовних сцен у ролях і голосах, перелік випитих пляшок, маркування спиртного, записи уривків сороміцьких розмов із фіксацією часу та географічних координат, ремствування обурених студентів. Склалося враження, що декан знаходився поруч і невідривно стежив за кожним рухом героя скарги не гірше за настирливого папараці».

Мимоволі згадуєш низькі та високі зразки-аналогії у світових літературних творах-зразках: Дантове «Пекло», «Енеїду» Котляревського… і навіть «Скотоферму» Оруела… 

Але пан Роман нікого не наслідує.

Він зібрав багато матеріалу і наважився талановито явити світові у слові те, про що всі знають нібито й так, але мовчать чи й потурають…

І якщо суспільство ще здатне посміятися над «Червоною лінією» – то воно ще не зовсім втрачене, що є ще надія на оздоровлення, незважаючи на неадекватні дії агресивно-неадекватних його репрезентантів, із якими, надіюся, розбереться суд і час…

А ми продовжуємо усміхатися, пізнаючи ситуації та персонажів з їх прототипами у фразах із оцих оповідок-бувальщин, окремі з яких мають чітку новельно-детективну структуру, інші притчево-анекдотичну, сюжетно-нарисову, ще інші – наративно-тостову, але всі здорово-іронічні, національно-гуморні, про що свідчать навіть окремі фрази-метафори, фрази-афоризми, фрази-образи, які ловиш і записуєш чи й просто запам′ятовуєш мимохіть: «волохата собачка породи пекінес. Чи, може, довгошерста чихуахуа? Призабулося, ще раз даруйте»; «Дружина не вдавалася в деталі з відром, бо й раніше суджений бував трохи несповна розуму. Це ж учений! Теоретик! В їхніх науках інші не приживаються!»; «…копійка до копійки, хабар до хабара – аж гульк і тішить сусідське око новенький джип у дворі»; «Педагог спокійним, але досить упевненим тоном примовляв: «Ми ж – педагоги! Педагоги вищої школи!» Дійсно, які можуть бути образи на самих себе?!»…

Іноді справді здається, що почуття етично-естетичної міри підводить загалом стилістично врівноваженого автора, який іноді дозволяє собі писати так: «Прилаштовує причандалля до юначих сідниць і шкварить або ж стає на коліна і, крекчучи, смокче фалічну цукерку в студента»), чи коли він, зокрема, торкається релігійних контекстів, але зважаючи на загальний авторський світоглядний дискурс, пробачаєш йому ці дещо натуралістичні, брутальні, але явно не богохульні інвективи, на кшталт: «У Чистий Четвер альма-матер неочікувано сколихнулась від благої вісті про те, що замироточила глава доволі впізнаваного професора. Єлей просочився з-під волосся на два пальці справа від тім’я. Сам грішний досі професор не зразу збагнув свою унікальність. […] У всіх і раніше закрадалися підозри щодо професорової святості, від якої той повсякчас ґречно віднікувався» («Замироточило»), «Саму ж будівлю, де коїлися сексуальні дива, зі смаком зовні та всередині відремонтували й освятили громадою священиків з участю архієпископа» («Голуб’ятня»).

Але, як кажуть мудрі люди: ліс рубають – тріски летять.

Тому із розумінням поставимось і до таких пасажів письменника, який хоче подати повну панораму-метафору буття з ангажування пасажів із інформаційної, економічної, духовної, політичної сфер національного буття і моделювання, архетипізацію його складових.

Художній критичний реалізм «Червоної лінії» з почуттям міри до смаку приперчений містичними пасажами на кшталт: «У місцевому скансені дуже ретельний знавець народної демонології провів для охочих невеличку екскурсію про ворожок-босоркань. В одну з дерев’яних хатин люду різношерстого набилося вщерть. Дивилися дійство і знадвору, через вікно: гойдалася колиска, горіли свічки…» («Чорна Вдова»), що паралелізує твір із класичною булгаківщиною у суспільному її ракурсі.

І – що підсумково знаково – навіть покарання за моральні переступи і явні гріхи героям Романа Офіцинського суджені містичні: «Догнала неборака кара за двоєдушність. Опісля у важких муках у лікарні віддав Богу душу професор, що зрадив. Услід за ним інший сивочолий зрадник упав із черешні, смакуючи солодкі плоди» («Іванко-пиячок»), бо «Виросло потороча з людською оболонкою та з нікчемною порожнечею замість серця-душі» («Усесвітньо відоме»).

Реального (юридичного) покарання добрий автор не пропонує, не судить і сам, адже суддя усім – Всевишній. Навіть навпаки – старається екзистенційно зрозуміти своїх антигероїв, не стаючи у позу судії, а лише свідка, як, приміром: «Наслідки найменшої контузії в дитячому віці даються взнаки до скону. Людина ж невинна, що в ній демон верховодить» («Плагіат»).

Не дає Роман Офіцинський і прямої відповіді на закономірне запитання «то що робити?», адже, як казав Жан-Жак Руссо: «Моя справа сказати правду, а не змушувати вірити в неї»…

Тобто боротьба за очищення вищої школи, за майбутнє нашої держави на освітньому фронті триває і переходить на інший етап, бо «червону лінію» перейдено…

Професор Роман Офіцинський – один із тих, хто викликав ворожий вогонь на себе.

А нам, читачам цієї історичної книги, прийшов час вибирати: який бік барикад зайняти.

 Ігор Павлюк

Leave a Reply

Your email address will not be published.